Зустріла його Сократівна.
— Ви в Петербурзі? Здрастуйте!
— За вами скучив, серденько, — пожартував, цілуючи хазяйці руку. — Вдома? — вказав очима на кабінет.
— Працює… Вже цікавився у Костомарова, чи вас немає… — пошепки відповіла. Тут, видно, був культ глави родини й діла, якому він так ревно й самовіддано весь час служив.
— Дозвольте? — ступив Тарас у кабінет.
Чернишевський його одразу і не впізнав. Лише як вийшов із напівтемряви, що купчилася біля дверей, схопився з крісла.
— Здрастуйте! А я про вас хвилину тому думав… Ну, як вам їздилося? — посадовив навпроти себе, — Час як біжить!.. Невже минуло цілих п'ять місяців?.. — наморщив лоба.
— Менше, — сказав Тарас. — Мене, було, там знову арештували…
— За віщо?
— Богохульство. Що матір божу покриткою назвав… Та, власне, це лиш привід… Я землю там приторгував, щоб хату собі поставити на кручі біля Дніпра, і це комусь прийшлося не по нутру… Ледь вирвався і втік сюди!
— Сиділи довго?
— Тільки був під домашнім та на поруках. Поки велося слідство…
— А потім?
— Ніби виправдали. Й «порадили» тікати швидше у Петербург. І ось я тут! — розвів руками.
— Вислали вас з України, — тихо сказав господар. — Як видно, ви для панства тамошнього і влади реrsona non grata, сиріч не бажана особа.
— Я трохи там…
— Забули, що під наглядом? — всміхнувся Чернпшевський.
— Як подивився на ту мерзоту панську, на ту біду, безправ'я!..
— У Корсуні хоч побували?
— Це встиг… Замало піднять народ — його озброїть треба. Інакше вийде бойня. Як це було у Корсуні чотири роки тому… І — водночас! Мов буря — по всій імперії!.. А так — даремно пролита кров…
— Хтось починати мусить, — озвався Чернишевський.
— Коли надія з'явиться, що всюди їх підтримають.
— Для цього ми й труждаємося…
Помовчали.
— Вони ішли колоною… — сказав Тарас. — Попереду — всі, мов дуби… А їх — впритул, з десятка сажнів, залпом!…
— Як на Сенатській площі… — озвався Чернишевський. — Хоч ті і мали зброю… Тут є над чим помислити!
— В історії бували випадки й навмисного кровопускання. Щоб збить напругу, виявити проводирів…
— Так, провокацій слід берегтись, — зняв окуляри Чернишевський. Протер хустиною, знов одягнув. — А як вас тут зустріли?
— Покликали у Третій відділ, і сам сіятельний князь Долгоруков погрожував мені ведмедями, сиріч Сибіром, — сказав Тарас.
— А ви казали — виправдали!
— На волі ж… Ти не бійся, — торкнувся його руки. — Я йшов сюди, петляючи аж дві години. Оглянув весь Гостиний двір, поторгувався!..
Господар усміхнувся.
— Це смішно?
— Ні, — відкинувся на спинку крісла Чернишевський. — В родині нашій кажуть, що ви, Григоровичу, страшенно схожі на Гарібальді…
— Спасибі. Гарний чоловік.
— Ви бачились із Костомаровим? — спитав, немов про щось згадавши.
— Ще ні.
— А він живе в Балабинському готелі…
— Що на Садовій? Я ж там блукав допіру!.. І не зайшов…
— У нього щовівторка збираються хороші люди.
— Салон?
— Щось на зразок… Приходьте.
Тарас устав.
— Був радий вас побачити.
— І я, — підвівся Чернишевський. — Над тим, що ми тут говорили, думатиму… Ви будете у цей вівторок?
— Зараз же зайду до нього! — гукнув Тарас.
Прощалися у передпокої, куди, почувши, що гість іде, з'явилася і господиня.
Хтозна-чому, діставшись до Садової, він не пішов одразу до Костомарова. Пройшовся спершу вулицею, в трактирі випив чаю, перекусив… Немов помщався йому за те, що він колись не побажав зробити так і зазирнути в Нижній. Всього сто верст!..
Нарешті, взнавши, де тут живе професор університету, ввійшов без стуку. Звичайно, той і не почув. Сидів при свічці, впершись у грубу книжку носом, зарослий геть волоссям, немов чернець. Всі літописці, певно, були самітниками, фанатиками свого ярма…
— Вони собі читають, а гість стоїть у дверях, як сирота… — сказав Тарас неголосно.
Микола ледь стенувся, проте від книжки погляду не відірвав. Подумав, мабуть, що то йому вчувається чийсь вередливий голос. Тим паче із трактиру виразно линув гомін та музика, що грала її машина.
— Гусар, гусар!.. А кажуть, що тут живе професор… Цей балаган годиться тільки для диких оргій…
— Хто тут? — одкинув лячно голову.
— Не бійся… Дух Богдана, — пожартував. — Ти написав про мене книгу?..
Професор зблід. У Петербурзі якраз у моду входив спіритизм та медіуми, що викликають духів.
— Я…
— Мудра книга… Добре, що ти не зміг заглянути мені в розбиту душу!..
— Я прагнув…
— Прагнути — лише півділа!.. Випити б!..
— Чого бажаєте?
— Звичайно ж, чаю з ромом!.. Як ми пили колись з тобою в Києві.
— Тарас!.. Ху-у, як ти мене злякав…
— Ото не вір дурницям всяким. Здрастуй! — підняв Миколу з крісла й поцілував.
А той ніяк не міг прийти до тями:
— І голос, голос!.. Немов труба…
— То з переляку тобі здалось, Миколо. Пробач. Напевне, я невдало пожартував.
— Чого ж, дотепно… Справді, коли писав цю книгу, мені не раз ввижалися і ті часи, й ті люди…
— Мені також. Коли водив на шворці справник по Україні…
— На шворці?
— Під арештом…
— Тебе там знову заарештовували?!
— Лиш місяць і погуляв на рідній своїй землі.
— За віщо?
— Ат, — махнув Тарас рукою. — Для них ми всі злочинці та варнаки.
— І все ж таки — була якась причина?
— Один нікчемний шляхтич… — почав Тарас розказувати, та передумав. — Ну їх, тих голопузих шляхтичів, приставів, справників і губернаторів!.. Чим ти живеш?
— Наукою.
— У цій харчевні?
— Поряд бібліотека… Та й ніколи мені шукати кращу, ніж ця, квартиру.
— Хочеш, я попрошу Михайла Лазаревського і він знайде?
— Не треба. Я поки тут…
— Професор!..
— Ще не затвердили, — швиденько сказав Микола, немов зрадів, що відшукав причину лишатись тут, не клопотатись новим житлом, і перевів розмову на іншу тему: — Був дома, бачив рідних?
Тарас кивнув.
— Щось написав новеньке?
— Ет… кілька віршів… Буду писать поему!.. Давно ходжу довкола, а не почну: чогось нема, осяйності не вистачає…
— Про що, коли не таємниця?
— Марія…
— Мати божа?
— Так. Божа покритка…
В кімнаті стало тихо. Лиш за стіною грала машинна музика та хтось кричав, що зовсім ще тверезий.
— Твої путі, Тарасе, як і господні, несповідимі… — сказав, нарешті, Костомаров. — Ти зазираєш туди, куди всім іншим зась…
— Нічого тут нема такого! — гукнув Тарас. — Була звичайна дівчина. Гарненька, чесна…
— Годі! — спинив його Микола і затулив руками вуха. — Спершу ти напиши, а вже тоді… я прочитаю… Звісно, коли господь допустить…
— То що ти будеш читать студентам? — спитав Тарас.
— Історію.
— А я, було, подумав, що теологію… Бувай!
Вийшов у прохолодну осінню ніч. Побрів додому пішки. Куди йому спішити, хто жде його в сумній, порожній хаті!..
…У листопаді цензура царствуючого ласкаво таки дозволила надрукувати його «Кобзар». І швидко як! Ще не минуло й двох повних років, як він подав рукопис, а вже вона розглянула. І вилучила не всі рядки, лишила дещо і для складання… Дозволили, щоправда, тільки твори, що вже були друковані до того, як смиренний їхній автор попав у Третій відділ…
Переглядав нещасний свій рукопис, і сльози й гнів скипали йому в душі. Ще навесні, у травні, здавалося, що все гаразд, що дозвіл є. Він навіть взяв був гроші під ту майбутню книгу… Тих грошей вже давнй нема. Тепер одна надія — на Симиренка. Той обіцяв підтримати, допомогти…
Вбіг Каменецький.
— Глянули?
— Данило, тут немов свиня порила все, перепаскудила!