…Щось є у зустрічі з селом, із рідним краєм непізнане і таємниче. Здавалося б, така ж земля, такі ж хати, як всюди, а серце б'ється в грудях, — ледь-ледь не вирветься, — і сльози ніжно й терпко виповнюють усе єство, мов сік весняний дерево, й готові бризнуть, вилитися од будь-якого доторку. А ще коли приїзд сюди для тебе був заказаний, коли тебе, прикутого в чужому краї, довбали довго муштрою і самотою!..
Крізь отакий, невидимий, серпанок сліз Тарас дивився на вже напівзабуті гаї, садки, левади, що обрамляли милу його Кирилівку, на косарів, що йшли ключем пташиним по сіножаті, на білі стіни хаток, і так йому було шкода прожитих літ не в цій красі. На мить забувся навіть, що тут неволя панська, що тут біда, що в цьому раї пекло на панський лад, де мучаться невинні, чисті душі, а грішні п'ють амброзію, добутую з тієї муки…
— Ви звідси родом, пане? — спитав візниця, вгледівши, як він прилип очима до недалекого уже села.
— Он з тих панів, що косять, — сказав Тарас. — Мої брати і сестри ще й досі роблять панщину.
Краса села поблякла. От бісів син! Не міг помовчать, дати йому часину щастя, радості, якої він. так довго ждав і до якої летів з самого Санкт-Петербурга…
В'їхали в німе село; безлюдне, ніби вимерле,
— Зінькевич діло знає! — зітхнув візниця,
— Хто це?
— Та управитель маєтку пана Фліорковського, що штири роки тому купив село Кирилівку…
Як не тримався, хвиля розпуки, болю важко знялася десь у грудях, шугнула вгору, в голову… Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання усіх людських законів? Ти ж бо створив людину, єдину суть, а не раба та пана!.. Ні, ти таки продавсь панам за фіміам… Або тебе немає на небесі!..
Заплющив очі й далі вже їхав так, щоб трохи погамувати серце.
— Куди вам?
— Їдь до греблі. Шевченка хата…
— Може, ви брат Микити?
— Правда…
— А кажуть, вас забрали у москалі!
— Паняй, бо коні он скубуть бур'ян…
Візниця похапцем потяг за віжки, вйовкнув на зледащілих коней.
Здалеку Тарас не міг пізнати рідну хату. Чогось їй бракувало ніби… А-а, вже немає яблуні, яка завжди стояла біля причілка!.. Червонобокі великі яблука… Він намагався зараз згадати їхній чудовий смак і вже не міг… А там, за Каспієм, ще пам'ятав…
Зоставшись сам біля воріт, стояв і тишив серце. Ось той куточок світу, що найрідніший… Звідси пішов у світ, тут залишилося його коріння, його сумна історія, його діди та прадіди… Могила неньки…
Звідкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто.
— Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. — озвався тихо. — Сучий ти, бачу, син… Я ж свій отут, а ти мене приймаєш, як чужаницю…
Ввійшов у двір, і пес, притихши, шаснув за купу дров.
— Е-е, братику, душа-то в тебе із лопуцька!.. Двір був такий же, як і колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що слався йому під ноги, був той, яким ходили батько, мати і дід Іван… Чи то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було…
Звів очі й побачив жінку братову, що вийшла стріти гостя й не впізнавала. Ось що зробила із ним солдатчина!.. Хотів озватись словом, але не міг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнілу і геть стару Палажку, на скручені брунатні пальці, якими та перебирала старий фартух, і ледве стримував щемливу хвилю сліз.
— Не впізнаєш, Палажко? — мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од болю, вся стрепенулася і простягла до нього руки:
— Де ти, Тарасе-брате, взявся?!
Потому впала йому на груди і заридала.
Він теж обняв, поцілував, не стримуючи болючих сліз.
— Микита в полі, — згодом сказала жінка. Витерла краєчком хустки очі й оглянула цікаво гостя. — Дивний ти став якийсь… із вусами… та ще й лобатий… Що ж ми тут стоїмо! Ходімо в хату.
Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичів, і переступив низький поріг угрузлої ледь не по вікна хати.
Небавом біг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не міг іти статечно. Довго він ждав цієї миті, цього повернення у світ свого дитинства!.. Когось стрічав, вітався з кимось мовчки й страждав, що тут його ніхто тепер не впізнає. Звичайно, час летить, тече, все змінює, та щось було й з його вини у тому невпізнанні. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сільські одвічні краєвиди, хати, дерева, хмари, — що тут були немовби якісь свої, кирилівські, — й вертавсь поволі в лоно свого села і роду… Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дістався тверді, вийшов на битий шлях…
Яринин двір уразив своєю вбогістю. Тут і раніш не видно було руки господаря, а нині злидні лізли з усіх кутків. Помер Яринин маляр. Одмучив її, сердешну…
З клуні тим часом вийшла дівчина. Спинилася біля дровітні, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла.
— Ти хто ж така? — спитав Тарас.
— Устина…
— А мати ж де?
— В городі… полють…
— Можеш її покликати? Скажи: Тарас приїхав. Зірвавшись з місця, дівчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди панує страх!.. Не витримав — пішов услід, шукаючи сестру очима… Господи, яка ж вона… Розпрямилася і, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана…
— Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! — простер до неї руки. Ярина тихо скрикнула.
На призьбі, де присіли погомоніти та надивитися одне на одного, Тарас поклав їй на коліна голову й відчув, що він удома. Далеким журним спомином спливла на серце мати, її тепло… Заплющив очі й слухав ту благодать…
Сестра тихенько плакала.
— Як же ви тут жили? — спромігся-таки на слово.
— Отак, як бачиш… Горе, а не життя…
— Твій Федір давно помер?
Промовчала, немов не чула. Згодом зітхнула, висякалася і проказала з моторошною байдужістю:
— Що жив, що вмер… Хто знає, чи варто нам на світ родитись, брате…
Не мав чого сказати. Такі думки й самому не раз приходили в тяжкі хвилини розпачу та безнадії. І все ж… І все ж…
— А де сини?
— На панщині. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят…
— Івась?
— Та ні, Лаврентій. Тринадцятий йому пішов.
— Як я колись…
Спливли рядки, написані про це в солдатах, у захалявній книжечці.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом…
— А що, Оксана й досі живе в Пединівці? — спитав, одвівши очі.
— Не одружився, видно? — спитала замість відповіді. — Гай-гай!.. Живе… — зітхнула. — Якось була на храмі, бачила…
Хотів спитать, яка вона, та не посмів.
Прибіг, дізнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потім підняв його із призьби, притис, заплакав.
— Братику!.. Яким ти вітром?..
— Добрим, — сказав Тарас. — Як бачиш, на волі знову.
— Жаль, Катерина наша…
— Що з нею?!
— Вмерла… Тільки ти десь пропав…
Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, її лице, поставу, рухи… Скільки ж це їй було, коли вона покинула цей білий чорний від горя світ? Десь сорок п'ять… чи навіть сорок чотири… Як батькові!.. Кріпаччина, робота панська в могилу зводять рано…
— Ходімо, кажу, до мене, брате, — заторсав Йосип. — Глянеш, який уже хрещеник твій. Читає і геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайні, всипали, й не схаменувся… Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь і ти, Ярино, з дітьми.
Йосип його забрав, повів, розказуючи сільські новини, а він усе печалився одною з них — сестрою, що рано так пішла з життя. Проклятий світ, прокляте панство!..
— Знаєш, від чого вмерла Катря?
Йосип знизав плечима.
— Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам…
— Тобі ще, брате, рано про те і думати! — прогнав Тарас свою журу. — Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу…
— Ну й завели веселої! — всміхнувся Йосип.
— Справді… То скільки вже у тебе чад?