— Ви знаєте, що в Харків має їхати і Катин батько? — спитала старша Піунова. — Це врахувати треба в її контракті. Службу ж він тут покине…
— Мамо!..
— А ти помовч, — нахмурилася. — Ще молода втручатися в такі діла.
— Про мене ж, мамо, йдеться.
— То й що! Ти б заспівала краще для Тараса Григоровича.
— Не хочеться… — знітилась Катя. — Та й горло ще простуджу…
— Співай, співай!
— Якої?
— Що я згадала вранці…
А сани мчали Волгою, а світ стояв довкола такий безмежний, білий, залитий хоч низьким ще, та вже веселим сонцем!..
І з того світу, з маяння розкішних грив, із тупоту попи лід вродилась пісня-притча, яку він враз запам'ятав:
Меня миленькой он журил-бранил,
Он журил-бранил, добром, говорил,
Ай люли-люли, выговаривал,
Не ходи, девка, молода замуж,
Наберись, девка, ума-разума,
Ума-разума да сундук добра,
Да сундук добра, коробок холста…
Він підспівав, й це не сподобалося майбутній тещі. Коли. напившись чаю, вони верталися у Нижній Новгород, вона ще двічі змусила свою, аж, може, надто слухняну, доньку співать цю саму пісню. Вже біля двору їхнього, коли його не запросили в хату, він зрозумів, що так, словами пісні, йому зробили натяк на марність світлих його надій.
І все ж кохання — камінь, який, зірвавшись, летить з гори… Оглушений тим почуттям, за кілька днів він кинувся, неначе з мосту в воду. Прийшовшії в дім до Піунових, випровадив з кімнати матір, що не лишала ніколи їх віч-на-віч, і… не посмів сказати, чого прийшов. Натомість повів нікчемну мову про хтозна-що:
— Це правда, що у театрі буде новий директор?
— Кажуть.
— А Варенцов?
— Стомився, певно, з нами, — всміхнулася і почала вдягатися.
— Стривайте… Я…
— Мені вже треба на репетицію.
Схопився з місця, чуючи, як похололо в грудях.
— Не йдіть, прошу вас! Маю щось вам сказати… Кличте сюди батьків!
Вони ввійшли, не почекавши поклику, оскільки десь таїлися неподалік і чули все. Від того аж розгубився: гадав, що має хвильку, щоб заспокоїтися…
— Послухайте, батько-мати, і ти, Катрусю, вислухай… — сказав, ледь чуючи свої слова. — Ви знаєте мене давно. Який є таким і буду, пізно мені мінятися… Віддайте мені Катрусю!..
Сказав — і сам злякався того, що вдіяв. Господи, вони ж відмовлять зараз — і все, кінець!.. А може, якби пождав ще трохи, та походив, та придивилися до нього батько, мати й сама вона…
Стук каблучків привів його до тями. Вона вдягнулася і хоче йти!
— Куди ж ви? Як же?.. — кинувся.
— Я мушу йти. Там репетиція… Нехай, як батько… Вибігла, і в хаті стало тихо. Десь за стіною зняли плач, крик брат і сестричка Катині…
— То що ви мені, шановні, відповісте?.. — спитав, хоча і так було вже ясно.
— Для нас усе це так несподівано… — озвався перший батько. — Подумать слід…
— Їй рано заміж, — кинула похмуро мати. Так ніби він образив її своїм проханням. — Ви чоловік, сказати можна…
— То все пусте, — не дав їй далі мовити отець сімейства. — Якщо сам цар помилував, то що вже тут балакати… Подумаємо! Що наспіх, кажуть, робиться, те насміх родиться…
Не попрощавшись вийшов. Надворі вже його догнала мати й тицьнула мовчки йому кожух та шапку.
Допоки йшов додому, — тепер він жив у Шрейдерса, — душею чув, що «думання» — то зволікання… А втім, хто знає… Може, їм справді треба зважитися, обговорити…
Мерзенний стан оце ждання! Людина стає рабом надії. Та ще коли тебе за носа водять хтозна-чому, то й зовсім зле… Невже вони чекають вістей із Харкова?..
За кілька днів вона йому наснилася. Власне, було то три подібних сни. Мов одкровення… Спершу він був подумав, що то її остання роль Антуанетти з «Паризьких жебраків», а потім, коли вона постала у білій свиті й червоному, як кров, очіпку, він зрозумів, що йдеться не про Париж. Сліпа, брудна, обірвана, вона тягла до нього худу кістляву руку за подаянням… А потім свитка біла зробилась сірою, забрудненою сухим багном, дірок на ній побільшало, й крізь них світило тіло…
Ходив два дні, обдумував ті віщі сни. Він певен був, що віщі. Й не через те, що, може, їх чекають злидні, скрута. Було б то надто просто. Смисл десь таївся глибше, і тих глибин йому, напевно, не осягнути…
Зрадів листові з Харкова, немов небесній манні серед пустелі. Директор радий взяти її в театр і просить прислать умови!..
Схопив, побіг до Піунових. Як молодий. Забув, що й ноги йому болять — то на відлигу, то на мороз…
— Добридень вам, паньматко! Де Катерина? — гукнув з порога.
— Каті немає дома, — сухо сказала мати.
— Є новина! Із Харкова…
— Її немає дома, — стояла так, щоб не проходив далі, не роздягався.
— А де ж вона?
— Не знаю.
— Жаль…
— Дали б їй спокій, пане.
— Вона ж сама просила, щоб допоміг…
— Мале — дурне. Прощайте!
Не залишалось нічого іншого, як вийти геть. Похнюпившись, побрів вечірнім містом. Старий, важкий… О люди!.. Мусив їй повідомити. Хоча б листом. Це ж мати, а не вона… А втім, у них в селі казали: «Як хочеш знати, якою буде жінка, поглянь на матір дівчини»… Погана яблуня не родить добрих яблук… Ні, Катя гарна, щира й талановита!.. Вона, напевно, в батька. А він нівроку… Може, ще з цього пива та буде диво?.. Щепкін чомусь у тому впевнений… Ой, знав би, батьку, як тут твоєму другу трудно!..
— Добривечір! — почулось поряд. А-а, Варенцов!
— Як ваш театр? — потис холодну руку.
— Уже не мій… Мирпов тепер директором.
— Нова мітла по-новому почне мести і… вимітать?
— Та ні… Він хитрий, трупу не розганяє…
— А я оце…
— Контракти запропонував, — не слухав і вів своєї пан Варенцов. — Найперша — хто б ви думали? — з ним підписала Тетяся ваша мила, мамзель Катруся Піунова!
— Не може бути!.. Харків…
— Їй-богу, правда! Бачив на власні очі. Я ще сказав, що треба спитать у вас поради:
— І що вона?
— Всміхнулася і підписала.
Збагнув, що це підписано його подальшу долю. Таки де в батька — в матір вона пішла!..
— Прощайте, — вклонився екс-директорові. — Піду…
Здіймалась віхола. По вулиці мела поземка. Вітер шукав шпаринки в одязі — аж дрож проймав… Сплив переписаний недавно вірш Беранже про бідолаху старого парубка… Печальна річ — самотина… Від неї, видно, вже не втекти!..
…Ждучи приїзду Шрейдерса, в якого жив, бродив його квартирою і почувався побитим псом. Навіщо йому здалася, господи, і ця любов, і ця Тетяся-Катя, і вся її родина!.. Єдина користь, правда, що, збуджений своїм коханням, він знову стрівся з музою і за одним присідом три вірші втяв — у цьому році перші, — про долю, музу й славу. Послав уже їх Щепкіну, щоб знав старий, як він живе. Хтось вклав йому у вуха, що, мов, Тарас у Нижньому знай п'є-гуляє, і за холодну воду не беручись. Знайшовсь і тут друг велій. Не обійшов його увагою, жбурнув багном!..
Стомившись, — ох ці ноги! — ліг на диван, простяг до столу руку і взяв наосліп книжку. Марко Вовчок… Вже якось брався його читать і — кинув. Щоправда, кинув він Куліша, його велеречиву вступну статтю, чи пак переднє слово… А що ж сам автор? Чим же він завинив, що випхався поперед нього Пантелеймон і настовбурчив пір'я, мов той павич?.. Послав Паньку переписати свою нову поему, а він її, непереписану, завіз, на лихо, в Бельгію. Чому так раптом, що його туди погнало, немов чума? Ще згубить десь «Неофіти». Жаль буде, як пропадуть… «Єретика» ніде нема. Вже всім писав, Допитувався… Ну, то в біді, в переполосі… Навіщо він повіз поему в Бельгію?.. Навіщо сам подався із Петербурга, коли ось-ось прибуде туди товариш, якого він так вельми ждав?.. А може тому й чкурнув? А може, «Неофіти» його злякали?.. Він вірує в царя нового, в мудрість його державну, в розвій культури рідної під царським скіпетром, а тут — варнак у чоботях, кожусі й шапці-бирці, якого десять років солдатчини не вгомонили… Якщо це так, — всміхнувся, — то вже не довго ждати то вже десь там лід рушив, і він ось-ось одержить право жити у Петербурзі…