Принесли чай і пляшку з ромом.
— Налити? — тихо спитав Василь Михайлович.
— Хай трохи згодом, — сказав Тарас. — А то Микола, Гаврилів син, подумає, що я люблю ром більше, ніж наш журнал майбутній…
— Скажу одразу, — мовив Василь врочисто, — це ваш журнал, Григоровичу, для вас іду я на цю голгофу!
— Голгофу? — глухо спитав Тарас.
— Дістати дозвіл — мука, цензура буде все розглядати в лупу — страждання знов, з Паньком боротись тяжко, аби не збив на манівці — це вічний бій Давида і Голіафа!..
— Останній пункт — вузловий, — озвався Чернишевський. — Куліш активний, впертий і не безправний в цьому трудному ділі. Він буде гнуть своєї, вести журнал на хутір і… на поразку. Бо хто в наш час захоче іти назад, тонути в етнографізмі!
— У нас таких доволі, — сказав Тарас. — І в тому зло. Є люди, яким здається, ніби народ наш ніжно-мрійний…
— Хіба ж і ні? — схопився Білозерський. — Та ви самі… у ваших творах!..
— Васю, — спинив його ласкаво. — Я ж не сказав, що це не правда. Правда. Але не вся. У нас тяжка історія, полита кров'ю, вистелена кістками… Й ворожими в тому числі!..
— Так, ваша правда… — втисся Василь у крісло, немов хотів сховатися од всіх майбутніх клопотів.
— Бачиш, журнал повинен кликати не тільки до задумливості та споглядання, а й до рішучих дій.
— Як кажуть, вам і карти в руки, — сказав Василь.
— Я все зроблю, що зможу. Проте цього замало. Важливий тон журналу, його загальний напрямок, мета, якої прагне і до якої кличе він передплатників…
— То, може б, ви взяли кермо? — спитав Василь. — Я вам би ревно допомагав…
— Ні, — встав Тарас. — Журнал з таким редактором у світ ніхто не пустить. Як пустять же через недогляд, то враз прикриють. А друге, братія пишуща наша — хто в ліс, а хто по дрова, їй треба час, щоб взяти правильний, єдиний тон. Я для такого діла гарячий надто, а ти — якраз…
— Розумно і переконливо, — підтримав Чернишевський.
— А ваш журнал? — пручався Білозерський. — Некрасов же…
— Панаєвський! Ваш буде — Білозерський… Запала довга тиша. Напевно, Василеві не дуже гріло душу це порівняння, оскільки Петербургом ходили різні брудні плітки про співредакторів журналу "Современник".
— А чай прочах! — сказав Тарас, сьорбнувши з чашки. Василь хотів гукнути, щоб замінили, але Тарас його спинив:
— Зігрієм ромом, други. Холодний чай не так вганяє старих у піт.
— Хоча й нема між нас старих, пристанемо на цю премудру думку, — сказав Василь.
— Пристанемо, — влив і собі в чай рому Чернишевський. — Ми, смертні, мусим знати, що полюбляють пити великі наші люди!
— Миколо, гріх вам буде…
— У правді нема гріха. Це каже вам попович.
— То ви з духовних, а не з дворян? — спитав Тарас. — А я ж то бачу…
— Що? — .спохмурнів.
— Свій чоловік!
— А я — не свій? — образився Василь Михайлович.
— Василю, ти, мій голубе, із козаків, що вибилися в якесь там панство. В тобі ще, слава богу, бунтує вільний козацький дух, — утішив його Тарас.
— Спасибі…
— Настане час, коли порядні люди соромитимуться звання дворян, — сказав-подумав Чернишевський. — Цей клас вже так себе зганьбив, що не одмитися йому вовіки!..
— Ось як дадуть селянам волю, то все лихо забудеться, — сказав Василь Михайлович.
— Ні, перейде в нову, ще гіршу якість. Хто жив чужою працею, і далі нею житиме. Реформа не розв'яже цього гордієвого вузла.
— Його рубати треба, — сказав Тарас. — Сокирою!
— Голос народу — голос божий, — підтримав Чернишевський. — Це розуміли ще старожитні римляни.
— Де ж той народ? — оглянувся Василь Михайлович.
— Ось він — Тарас Шевченко, душа народу, згусток його найкращих якостей!..
— Миколо, гріх сміятися з простих людей… — скривився на те Тарас.
— Я не сміюсь.
— А про журнал забули! — гукнув Тарас, згадавши, чого прийшов. Коли його хвалили чи величали, чувся щоразу зле.
— За літо все залагодимо, зберемо силу творчу і грошову, а восени почнемо дружно діло, — сказав Василь Михайлович. — Дасте до першого числа журналу віршів?
— Вважай, що вже їх маєш. Марка Вовчка не омини!
— А кажете, що кепський з вас редактор.
— Ну ось, третина номера уже готова, та ще яка! — всміхнувся Чернишевський.
— Куліш щось дасть і Костомаров… — сказав Тарас.
— Вже ясно, що перша чарка не буде у вас колом. Про інші можна думати. Та перш за все — добути треба дозвіл на видання! — встав Чернишевський. — Дякую. Мені вже час… Григоровичу, чи не змогли б пройтися зі мною трохи?
— Змогли б, — всміхнувся на те Тарас. — "Для милого дружка й сережку из ушка". Здається, так в народі вашім кажуть?
— І роблять так.
— Устами б вашими та пити мед, — нахмурився, згадавшії Третій відділ і конфірмацію.
— Я ж не сказав — жандарми, — вловив той настрій Чернишевський. — В Орлових та Долгорукових теж є "дружки" і серед ваших земляків.
— Це правда.
— Принести, може, чаю? — спитав Василь Михайлович, який боявся таких розмов.
— Ні. Ми йдемо. Спасибі, — сказав Тарас. Прощаючись, промовив мрійно: — Чудо!.. Вертаю з України, а в нас — журнал!.. Як у людей…
— Я трупом ляжу, а це зроблю, — врочисто й твердо мовив Василь Михайлович…
…Над Петербургом простерла крила тепла травнева ніч… Не біла ще, а сивувата, наче морський туман. І ліхтарі горіли не скрізь, та тільки то тут, то там. Як вовчі очі… Мойка зітхала сонно, хлюпаючи в слизьке каміння набережної… Мовчали довго, слухали, як засинає місто… Тарас озвався перший, бо не любив мовчання вдвох:
— Я був у вас на Волзі… Могуть, краса!..
— Коли вертались із-за Уралу? — спитав спокійно Чернишевський.
— Відвідав ваш Саратов. Шукав Миколу Костомарова.
— Ви знаєте, що він приїде скоро?
— Чув. Тільки жаль, що ми, напевно, з ним розминемося…
— Збираєтеся на Україну?
— Я там не був аж цілих дванадцять літ!.. — не скоро сказав Тарас.
— Шкода, що я не бачив краю вашого… Там, мабуть, рай?
— Едем!.. — всміхнувся гірко. — Кріпацькі райські кущі…
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… В тім гаю,
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають…
— Які страшні й прекрасні вірші! Це, звісно, ваші?
— Писані ще за Уралом, — глухо сказав Тарас. — Наперекір всьому і всім!..
— Я радий, я щасливий, що познайомився, Тарасе, з вами, — озвався Чернишевський схвильованим, аж ледь тремтячим голосом. — Було б таких багато, ми визволили б народи наші!..
Тарас промовчав: мимо пройшло якихось двоє молодиків, а він же знав із уст Мокрицького, що до його особи поліція і досі не байдужа. Та й Чернишевським вона також цікавиться…
У Петропавловці пробило одинадцять.
— На вулиці нам не дадуть поговорити толком, — сказав Тарас. — Коли б кудись…
— На Марсовому, як у степу, все видно.
— Ай справді! На засланні, як треба було погомоніти з кимось без зайвих вух, ми йшли у степ.
— Чи скоро ви поїдете на Україну? — промовив Чернишевський, як вибралися з тісної набережної на вільний простір Марсового.
— Вже клопочусь об паспорті, — сказав Тарас. — П'ять днів як подано про це прошення, а від міністра двора нема нічого. Ви ж знаєте, що Академія йому підлегла?
— Діло це політичне, отже, — як скаже Третій відділ, то так і буде.