— Як там було, в солдатчині? — спитав, помовчавши, учений муж.
— Погано.
— Писав? Про прозу знаю. А вірші?
— Теж. Чотири перші роки.
— І малював?
— Потроху… Як мав на чому й чим малювать…
— А заборона?
Що міг йому відповісти!..
— Всі заборони для того й робляться, щоб їх порушували, — пожартував.
— Я чув, що сам Микола-цар, власноручно…
— Народ — мій цар, — сказав Тарас. — Йому одному вірю і підкоряюся!
Михайло глянув з подивом і перевів розмову на іншу тему. Увечері піднявсь до нього Щепкін і попросив, ніяковіючи, зійти униз, де у вітальні зібрались гості-друзі й жадають хоч поглянути на знаменитість.
— Іти в такому вигляді? — торкнувся Тарас пов'язки на голові. — Подумають, що я у тій пустелі потурчився, побусурманився.
— Ти ж сам казав, що хочеш щось написать про дервіша, — всміхнувся Щепкін. — Руки отак склади і привітайся: «Аллах екбар!»
— Тобі ось смішно, а як мені?..
— Сміливо йди. Там люди всі розумні та просвіщенні. Тобі вони сподобаються, — сказав уже серйозно господар дому.
Сходив слідом за ним, мов боячись нових знайомств, уваги. Гостей було душ п'ять чи шість. Разом із домочадцями утворювали маленькі групи. Дружно всі повернулися у їхній бік, коли почули скрип дерев'яних сходинок.
— Дозвольте вам представити, — врочисто мовив Щепкін. — Тарас Шевченко.
Групки умить розпалися, і гості, не приховуючи свою цікавість, пішли назустріч. Тисли по черзі руки.
— Бабст.
— Афанасьєв…
Останній — вже немолодий, з допитливим і важкуватим поглядом — назвався раптом Кетчером. Тарас затримав руку і запитав:
— Микола Христофорович?
— Так, — усміхнувся Кетчер.
— Перекладач і видавець Шекспіра?
— Він самий! — мовив Щепкін. — Не сумнівайся…
— Готовий вам поцілувати руку, — сказав Тарас схвильовано — Ця праця ваша мені відкрила чарівний світ! Які думки герої, стиль!.. Я книги ці возив з собою всюди по Україні, та й за Уралом, куди мені прислали їх як найдорожчий, безцінний скарб.
— Так любите цього поета?
— Обожнюю!
— Я теж… — всміхнувся Кетчер.
— Недавно я писав у Пітер другові, щоб десь купив і вислав мені у Нижній Новгород його у вашому перекладі.
— І що?
— Це штука, каже, рідкісна і дорога.
— Друкується нове видання. Матимете.
— Не знаю, як і дякувати!..
— Ну, все, — промовив Щепкін. — Зустрілись два шекспіромани, і їм уже ніхто й ніщо не треба…
Тарас, хоч чув ту репліку, узяв під руку Кетчера й відвів набік. Він, може, ждав цієї диво-бесіди десяток літ!..
За кілька днів, коли йому полегшало і лікарі пообіцяли скоро його звільнити із гауптвахти Пимона, як називав він свою кімнату-келію, Тарас не витримав і ввечері тихцем подався до Рєпніної. Ішов немовби й весело, а як торкнувся дверей її квартири, щось раптом зрушилося в його душі, осунулося, і з тих руїн спливло колишнє — добре і гіркувате. А ще — чому вона покинула йому писати й не обізвалася до нього в Нижній Новгород?.. Хотів уже вернутися, та переміг хвилинну слабість і подзвонив.
Зустріла його покоївка.
— До кого ви? — спитала, оглянувши його кожуха, шапку й шкапові грубі чоботи.
— Княжна Варвара вдома?
— О цій порі вона нікого…
— Рибонько, піди й скажи Варварі Миколаївні, що хоче бачити її Тарас Шевченко, — сказав, уже дратуючись. — А я тим часом скину свій кобеняк…
Скрививши губи, вона пішла в покої. Невдовзі швидко вийшла княжна Варвара. Та і не та… Спинилася біля дверей, немов об щось спіткнулася…
Він підійшов, гамуючи у горлі сльози, взяв білу ніжну руку й поцілував. Заплакавши, вона його перехрестила мовчки і відступила, щоб міг пройти.
— Давно в Москві? — спитала, коли обоє сіли в зручні високі крісла.
— Вже тиждень. З оком щось у дорозі сталося, і лікарі мене із хати не випускали.
— А нині?
— Втік! Семенович і той не знає, що я чкурнув… Дивилася на нього так, неначе ще не вірила в його реальність. Та і не та…
— Навіщо ця борода? — спитала раптом. — Вибачте…
— Щоб не впізнали у Третім відділі, — пожартував. Княжна чомусь спахнула й сховала очі.
— Мабуть, ви хтозна-що подумали, — озвалась згодом тихо, — коли я враз не стала писати вам?..
— Якщо казати правду, то й досі я не можу того збагнути… Ви й Лизогуб…
— Орлов обом суворо заборонив. Мені листом, а Лизогубу усно. Від государевого імені граф попередив, щоб взагалі я не втручалася у справи Малоросії. І пригрозив.
— Катюга…
— Бог йому суддя, — смиренно склала руки. Ще й закотила очі, немов хотіла вгледіти когось на небі-стелі. Колись вона не мала такої звички. І, як не дивно, вона потовщала та помолодшала… В очах з'явився якийсь незвичний іскристий блиск… Гай-гай!.. А втім, яке йому до того діло!..
— Дозволили вам жити в Петербурзі?
— На ланцюгу. Сиріч під наглядом поліції.
— Напевне, ви і досі для них страшні…
— Бо з бородою! — звернув на жарт. Всміхнулася. Так, як колись, в Яготині.
— Ви тут давно?
— Відколи мама вмерла… Я не змогла сама там жити… — схлипнула.
— Пробачте…
— Тут принаймні серед людей… — Взяла хустинку, витерла поспішно очі. — Як же ви там жили? — спитала.
— Пропав би, мабуть, щоб не земляк, із чорноморців…
— Бог вам його послав, Тарасе!
Всміхнувся гірко. А капітана Косарєва, майора Львова та іже з ними?..
— Може…
— І що ж тепер робитимете, у Петербурзі?
— Вчитимусь гравіруванню. Вже маю дозвіл.
— А вірші ж як?
— На них мені не треба чиєїсь ласки. Хочу надрукувати новий «Кобзар», у двох томах.
— Ви й там писали?!
— Навіть у казематі…
— І не боялись?
Змовчав. Писав, і все. Від когось чув, що соловей співає з заплющеними очима…
— Давно були на Україні? Як там? — спитав натомість.
— Гірше, аніж було… Всі волі ждуть, чутки всілякі ходять…
— У Нижньому перед дворянством виступив з правдивим, вільним словом сам губернатор Муравйов — вони ж ні звуку, наче всі геть глухі!
— Господь вкладе у душу їм милосердя…
— Вкласти б їм по ножаці! — вирвалося.
Княжна вдала, що не почула. Прислухалася до передзвону, що долинав з якоїсь церкви, й перехрестилась тричі малим хрестом. Потому знову глянула на гостя тихим поглядом, хотіла щось сказати і не сказала… Мовчки сидів і він. Колись вони могли добу проговорити, аби лише не заважали… Сумно… Не сподівався знайти в княжні таких разючих перемін. Була міцна і непохитна духом. Гай-гай!..
Устав, злегка вклонився.
— Вже мушу йти… Там Щепкін мене шукає досі по Москві…
— Він добрий, — озвалася, немов зрадівши, що вже іде. Не втримувала і для годиться. Напевно, й він для неї перемінився. Чи, навпаки, не став таким, яким би їй хотілося ного побачить нині.
— В Москві ще довго будете?
— Як лікарі…
— Заходьте.
— Спасибі. Ось дозволять мені виходити…
Взяв обережно руку й поцілував. Холодну, мов неживу. Княжна його перехрестила знову.
Аж на підмерзлій вулиці йому здавило горло. Гадав, що десять солдатських літ пройшли повз душу маревом, не зачепивши ніяк її… Ось перша — і непоправна! — втрата… А скільки їх ще виявиться на велелюдних старих шляхах, якими йому вернутись треба, щоб далі йти!..
…На другий день відбувся перший «законний» вихід. Щепкін, коли дізнався, що вже Тарас навідався до Рєпніної, оглянув хворе око й махнув рукою:
— Їдемо дивитись місто!
— Хочу до Максимовича, — сказав Тарас. — Від нього віє Києвом, Дніпром, Великим Лугом…
— Архівним пилом… — додав старий.
— Якщо із того пилу виходять на божий світ дослідження що воскрешають славу мого народу, то я вважаю той піт і святим, — сказав Тарас врочисто. — Ти б прочитав його брошуру про Сагайдачного, яку мені він днями подарував!