Волга була печальна й сіра. Низькі осінні хмари рябили її дощем, змітали до берегів вітрильники й малі човни… Глибоко тут чи мілко?.. Є ще такий прадавній спосіб розв'язувати тугі вузли… Як повертатися аж за Урал, то, мо', простіше кинутися у чорний вир?..
Намоклий трап був небезпечний, палуба також слизька… Почувши його ходу, з каюти вийшов капітан.
— Коли в Москву? — спитав привітно й сумно. Вони здружилися за довгий місяць плавання.
— Як свисне рак…
— Що сталося?
— Поліція мене вже жде, Васильовичу…
— Ви ж не втекли, квиток у вас законний, — здвигнув плечима Кишкін.
— Законне в нас лиш беззаконня, — сказав Тарас. — До речі, де мій квиток? Я мушу здати Брилкіну, а він віддасть поліції. Такі діла!..
В каюті, куди ввійшли, пан капітан дістав зі столу паспорт, або квиток, і мовчки тицьнув його Тарасові. Той розгорнув, упевнився, що не чужий, а далі взяв свої сакви і вийшов.
— Спасибі вам за хліб, за сіль і за компанію! — подав правицю Кишкіну.
— Що ж буде?
— Ат… Що бог дасть… Чи губернатор…
— Це не годиться… Треба самим подумати…
— За нас жандарми думають. Вони тепер — усьому голова, — сказав Тарас, завдаючи на плечі свої пожитки. — Дякую, що довезли! Прощайте!..
У Брилкіна, куди прийшов, мов пілігрим, на нього вже чекали.
— Овсянников, — всміхнувся йому назустріч ставний високий чоловік, — Павло Абрамович.
— З поліції?
— Ні. Архітектор і помічник керуючого конторою, — кивнув на Брилкіна. — До речі, я ваш земляк, із Конотопа…
— Славно! — гукнув Тарас. — Колись було прислів'я: «Що не байрак, то і козак», ну а тепер точніше буде мовіпч «Що не козак, то мій земляк». Скрізь земляки!
— Якщо не проти, будете у мене жити…
— З радістю, — не став Тарас вдаватись до церемонія. — Коли мене, звичайно, не забере до себе пан поліцмейстер.
— Не забере, — озвався Брилкін. — Лапа свій чоловік. І теж, здається, ваш землячок…
— З Литви, — сказав Павло Абрамович. Він якось дивно так говорив — неначе гладив. — Треба зайти до нього…
— Спершу придумать слід, як бути, — рішуче мовив Брилкін.
— Є випробуваний в таких випадках спосіб, — звів смішно брови Павло Абрамович. — Хвороба…
— Я здоровий, — сказав Тарас.
— Хороший лікар завжди знайде в людині якусь пристойну хворість…
— А як напише, що прикидаюся, то позичати очей в сірка? Запала тиша.
— Кишкін мені сказав, що ви були в солдатах аж десять літ… — озвався першим Брилкін. — От жартівник!..
— Це правда.
— І ви ні разу не симульнули? — лагідно спитав Павло Абрамович.
— Принижувати себе таким!..
— Ну знаєте! А де ж маневр, солдатська хитрість? — звівся на рівні ноги Брилкін.
— Я не солдат.
— Були ж?
— Не був!
— А мовили, що десять літ… — протяг Павло Абраімович.
— Ходив у формі, службу якусь справляв… Проте не був солдатом! Не дався їм…
— Феноменальної — змахнув руками Брилкін. — Не обламали? Дивно…
— Я ж присягнув.
— Кому?
— Собі.
— І витримали? — звів знову смішно брови Павло Абрамович. — Я так не зміг би…
— Зміг би, — сказав Тарас. — Якби із вами поряд був ваш народ…
— І все ж прошу вас… треба застосувати хитрість, — сказав похмуро Брилкін. — Безглуздо вам повертатися аж в Оренбург! Тарас промовчав. Справді, це чортзна-що!..
— Все буде якнайкраще… — погладжував його Овсянников. — Прийдуть, напишуть акта, й гуляй собі по Нижньому та клопочись про дозвіл далі їхати… Поліція велике діло! Якщо вона розумна… А Лапа наш і наш Кудлай…
— В обох собачі прізвища? — спитав Тарас, повеселівши.
— Люди зате хороші…
— Ой-йой!.. — схопивсь за груди.
— Що з вами? — кинувся до нього Брилкін.
— Болить у грудях і голова…
— Гукнути треба лікаря! — підбіг Павло Абрамович.
— І поліцмейстера… щоб склали акт…
— Ну ви й артист! — закліпав очима Брилкін. — Я думав, справді…
— Недарма грав на сцені в Новопетровському, — сказав Тарас. — Ми ставили там «Свої люди…» Островського.
— У нас театр не з гірших! — гукнув Павло Абрамович. — Актори є талановиті. Скажімо, Катя Піунова…
— Домовились? — спинив його тираду Брилкін. — То я скажу, Григоровичу, що ви захворіли і лежите в Овсянникова…
— Скажіть! — махнув рукою. — Не гріх відвести підлісті хитрістю.
— Господь простить!.. — звів очі горі Павло Абрамович. І, посміхнувшись, мовив, як пригорнув: — Ходімо додому, батьку…
На другий день вони зійшлись провести сім'ю Сапожникова в Москву. Обід пройшов так само дружньо й весело, як на «Пожарском». Щоправда, обмаль часу, — їхали вони поштовими, — та важкуватий настрій Олександра Олександровича ущербили останню їхню зустріч. А може, вся причина була в підлеглих, що теж прийшли. Не кожен з владу маючих, — чи маючих багато грошей! — в присутності своїх службовців зуміє бути простим веселим смертним, яким був пан Сапожников на пароплаві…
До пошти йшли поволі. Прислуга несла валізи та саквояжі. Сапожников давав останні розпорядження щодо Балахни, де будували судна… Тарас тримався з останніх сил, щоб не заплакати. Це ж рушилися усі його чудові плани, зустрічі. омріяне нове життя в столиці!.. Допоки це триватиме?.. Прокляття всім, причетним до цих страждань!..
Сідали не поспішаючи. Мільйон важкий, хоч ти його і не везеш з собою… Поштмейстер теж не квапив, люб'язно дбав, щоб їхалося всьому сімейству зручно, щоб не забули чогось з речей на станції.
— А ви? — спитав Тараса, вловивши, мабуть, його бажання їхати.
— Я погостюю в Нижньому, — зітхнув Тарас. — Таке чудово місто… Куди Москві! Поштмейстер глянув з подивом, але промовчав.
— Ну-у, будь здоров, Григоровичу! — обняв Сапожников свого похнюпленого супутника і протеже. — Коли не так щось, вибач…
— Спасибі! Все чудово!.. — таки не втримав сльози Тарас. — Ви ж поцілуйте у Петербурзі мою святу заступницю графиню Анастасію і розкажіть, що тут зі мною сталося!..
— Зроблю, зроблю… Прощайте.
Ще поцілунки, сльози, якісь прощальні вигуки… Нарешті, коні рушили, застукотіли об брук колеса, і… він, Тарас, лишився сам. Хоч віддалік стояли Брилкін, Овсянников та ще якісь йому не знані люди, відчув себе таким самотнім, що хоч бери і вий услід каретам, які вже бігли весело у бік Москви. Хтось інший зайняв призначене для нього місце в одній із них!..
Щоб не побачили його невольничих пекучих сліз, пішов куди дивились очі…
…Вже десять днів чекав візиту лікаря та поліцмейстера, вони ж не йшли. Забули про «болящого» чи знали, що не втече безпаспортний… Ще добре, що його нові знайомі накидали йому книжок, журналів, що вийшли в світ за всі роки його відсутності в культурнім світі. Спраглий серед пустелі, напевне, так не припадає до джерела, як він припав до того диво-чтива. Ні, ні, не все було достойне хвали й захоплення, та вже сам факт такої зливи творів, прилучення його до них робили геть щасливим. Один «Богдан Хмельницький» Костомарова перетворив два сльотяних осінніх дні в осяяні незгасним сонцем мудрості. Чудова книга! Видно, за десять літ історія, як вид науки, далеко пішла вперед. І що найрадісніше — вона тепер висвітлює і ті подробиці, які були закопчені густющим димом фіміаму, кадимого з таким старанням порфірородним ідолам!..
Десятий день… Хоча вони йому й не дуже треба, той поліцмейстер з лікарем, та все ж тривожно якось, так, наче він підвішений між Нижнім та Оренбургом… Оце ждання, непевність йому здоров'я збавлять років на п'ять!.. За службу свою солдатську наждався вже по саме годі, душею знидів… Господи, він так жагуче прагне роботи, дії, руху, а тут його примусили сидіти на ланцюгу і ждати, ждати хтозна-чого!..