— Ну, роздягайтесь швидше, бо ви прийшли останніми, — кивнув Семен на двері, в яких виднілись постаті струнких жінок, огрядних чоловіків…
Бенкет удавсь на славу. Верталися глухої ночі. Стомлені й щасливі братством, музикою, усім, чим може нагородить людину взаємна приязнь і добрий стіл. Григорій випив зайве і, як завжди в таких випадках, почав молитися на світлий образ Батька і піддавать анафемі всіх тих, хто й досі ще не зрозумів його ваги та значення для України й людства.
— Вгамуйся, Грицю, — лагідно просив Тарас. — За богом і за народом не пропаде.
— Смієшся? Плакать треба!
— Ну, добре, я заплачу, коли тобі так хочеться, але і ти дай спокій Санкт-Петербургу. Бачиш, он хтось іде за нами…
— От ці панове знають, чого ти варт! — своєї вів Григорій.
— Тихіше. Прошу тебе, Григорію… Причепиться якийсь квартальний — будемо тоді доводити, що ми не ми…
— На добрий лад ти мав би жити в теплій і вільній хаті, кімнат на п'ять, писати і малювати, а ми — ходить навшпиньки та прислухатися, чи не бракує тобі чогось!..
— Хіба я пан?
— Ні, ти — душа народу, його надія, батьку! А ми тебе занапастили, кинули на розтерзання злидням, хворобам, псам з поліції!
— Зате я вільний.
— Вільний? — аж зупинився Честахівський. — То, може, йде слідом за нами воля твоя, Тарасе, а не мерзенний жандармський шпик?
— Поїду на Україну…
— А хто тебе потурив звідти?
— Поставлю хату й житиму, — сердито сказав Тарас.
— Чому тобі ніхто не хоче продать землі?
— Торгується Варфоломій…
— А може, князь Васильчиков не дозволяє?
Припущення було страшне. І схоже на щиру правду. Вже вісімнадцять місяців Варфоломій купує марно землю!.. І все ж не міг повірити в таку біду, в таку пекельну кару йому за те, що любить рідну землю і свій народ.
Хапнув повітря ротом, бо враз його не стало, і зупинився.
— Батьку, пробач мені… — протверезів його супутник. — Дурний язик…
— Нічого… Зараз воно мине…
Стояли вже на мосту. Нева текла, шурхочучи об чорно-білі забережні та кам'яні опори, від чого міст ледь-ледь тремтів.
— Ну й сила… — сказав Тарас.
— Про що ти?
— Нева як котить води… А ти Дніпра не бачив під час грози? От де могуть!.. Григорій став у позу і прочитав з "Причинної":
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма!..
Пішли мостом. Григорій чогось притих, сумирний став. Стомився чи хміль минув.
— Полегшало тобі? — озвався.
Тарас узяв його під руку. Лунко рипів сніжок під чобітьми… З-за хмари виплив місяць — тонкий, мов серп, ріжками вгору…
— Бачиш, мороз міцнішатиме, — кивнув Тарас на ту красу.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав… —
сказав Григорій сонно й повис у друга на руці…
Мороз таки ударив справжній. Вистачило кількох днів, аби Нева всуціль взялася льодом; по ній помчали сани, як по шляху… А потім випав глибокий сніг, і потепліло знову.
Побачивши, що протає на шибах лід, Тарас утратив спокій. Хоч як йому боліло в грудях, поклав різець (робив якраз портрет барона Клодта), одягся швидко й рушив у білий світ. Ці лікарі домучать його, примушуючи сидіти в хаті, пити якісь огидні ліки й не працювати.. Як же йому лежати лежнем, коли вже стільки найкращих літ змарновано, пішло на плац, казарму, "тягни носок"! Він так його й не витяг хоча б на унтера, аби полегшити свою солдатську долю…
Що снігу!.. Вже подекуди були стежки: якісь служиві люди прокопували в снігу нові; по набережній, мов по пустелі, борсався розкішний виїзд четвериком, хропли натужно коні, гукав до них щось кучер, хльоскав по мокрих спинах батогом… Бери отак — і в бронзу!.. Дрімали сфінкси, вкрившись пустельно білим снігом…
Набрав повітря в груди і різко, дужо видихнув. Кортіло взять лопату, покидать сніг. Або зліпити сніговика… Струсити сніг із дерева ген у Румянцевському сквері!.. Не можна. Кажуть, треба поберегтися… А до Румянцевського таки піде. Хоч це й не ліс, а все ж дерева. Як-то тепер у лісі?.. А на горі біля Дніпра?.. Це ж там краса-а!.. В снігу ріка, і луки, і верболози, і той далекий-далекий ліс, що злився з небом!..
Біля високих вікон квартири віце-президента пройшов, схиливши голову. Тут пустка теж… І граф Толстой, і все його сімейство, що стало рідним і відставному рядовому (як іменують ще й досі чини поліції та жандармерії художника-академіка Т. Г. Шевченка!), поїхали десь за кордон. Графиня, його свята заступниця Анастасія Іванівна, прощалась з ним, як назавжди…
— Побережись! — рвонули коні з-за Академії, обкидали його шматками збитого копитом снігу.
Золочений орел колони-пам'ятника Румянцеву дивився хижо, ніби хотів злетіти, вдарити залізним клювом. Побережить!.. Тут всюди це трикляте слово!.. Може, коли б йому дав бог осісти на березі Дніпра-Славутича, зітхнув би легше Звільнять людей чи ні?! Окрім чуток, пересудів, нема нічого Мабуть, дадуть таку жебрацьку волю, що й говорити про те бояться, іроди!.. Хіба зайти до Чернишевського й спитать його? Він знає, у нього сходяться усі новини, всі політичні зрушення, оскільки він скрізь має палких своїх прихильників, кореспондентів і просто чесних воїнів свободи й правди.. Добре, що він недавно тут поселився, на Другій лінії. На Поварський провулок, аж за Неву, дійти не зміг би нині…
Дістав годинник. Можна. У них такі стосунки, що без умовностей. Зайшов, і все. По ділу чи й так, аби побачитись, погомоніти…
Його зустріла Ольга Сократівна, чи просто Ольга. Хіба вії міг так офіційно звати цю милу жінку, матір, з очима сарни, з посмішкою Джоконди!..
— Добридень вам! — вклонився. — Микола вдома? Не зайнятий?
— Для вас, Григоровичу, він завжди вільний, — всміхнулася. Взяла у нього шапку і палицю. — До речі, він збирався зайти до вас, провідати. Та ви вже, слава богу, здолали хворість.
— Вашими б устами, Олечко, та пити мед! — зітхнув Тарас. — Долаю її, прокляту, але, на жаль, вона така ж уперта, як ваш слуга покірний…
— Що ж каже лікар?
Тільки махнув рукою. Скинув і сам повісив свою овечу шубу біля господаревої. Згадав єнотову, що він колись носив, як вирвався із панських рук. Ах, що то воля, молодість і світ, для того створений, щоб ти його пізнав, скорив і чим-небудь покращив!..
— О, на ловця, як кажуть, і звір біжить! — схопився з крісла Чернишевський. — А я оце сиджу й читаю гранки статті про ваш новий журнал "Основа".
— Своєї?
— Так.
— То це чудово. Будеш хрещеним батьком!
— Хочеш, я прочитаю тобі окремі її місця? Тоді сідай у крісло… До речі, як здоров'я?
— Борюсь…
Господар зняв окуляри і проказав:
Борітеся — поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!..
Чи так?
— Ну й пам'ять! — гукнув Тарас. — Коли-то я тобі читав поему… Вже рік чи навіть більше?
— Вони завжди зі мною, оці рядки. Як заповідь, як волі віщий голос!..
Ніби засоромившись високих слів, Микола Гаврилович знов запросив сідати гостя, сів сам і взяв одну з кількох широких гранок.
— Мета статті не тільки інформативна, — сказав уже по-діловому просто. — Мовляв, вийшов новий журнал, читайте його, панове!.. Я хочу нею дати по носі тим, хто через брак розуму чи за інерцією вважає вашу прекрасну мову лише наріччям нашої, а все на ній написане — не вартим честі зватись літературою…
— Дай, дай, Миколо! — радо сказав Тарас. — Щоб їм три дні крутило й чхалось!
— Слухай, що я пишу. "Питають іноді: чи здатна малоросійська мова досягти вищого літературного розвитку? Нам здається, що прощенна річ, коли ставлять таке запитання люди, які ніколи не думали про малоросійську народність, — не через відсутність симпатії до неї, а просто тому, що не випадало їм думати ні про Малоросію, ні про Росію, ні про Європу, ні про Америку, та й ні про що в світі, як не випадало прочитати Кольцова чи Островського, яких вони, проте, мабуть, полюбили б, якби прочитали. Але ми трохи ображаємось за Малоросію, коли таке саме запитання ставлять собі малороси, нібито про це можна питати! Та хіба дозволено мати тут будь-який сумнів?.."