— Добридень вам…
— Здоров, здоров, Василю! Бери стілець… Чи на дивані вмощуйся… Яким це вітром?
— Мимо якраз ішов… — зам'явся хтозна-чого. — Дай, думаю, зайду погляну…
— Що там, журнал складають?
— Вийде у січні перший номер.
— А не накриють, як рік тому?
— Дасть бог, минеться… Мовлять, ти занедужав…
— Хто це тобі сказав? Барі, напевно? Кашляю. Не первина!
— Звичайно… Хто не кашляє!.. Цей клімат нам…
— Весни діждусь і — споро на Україну! На сонці добре вигріюсь, нап'юсь з Дніпра… — поклав різець. — Пригадуєш той дивний вечір під Межигір'ям, як ми з тобою стрілися? Яка краса!.. Червоні трави, річка уся червона…
— Хіба таке забудеш! — повеселішав Василь Михайлович.
— А в Києві, коли збирались братчики!..
— Тс!.. У Петрозаводську[1] ще холодніше… — приклав до вуст білястого тонкого пальця.
Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тоді, хто смажився в жарких пісках пустелі за те наївне братство…
— Ведмідь іздох, а ми ще, слава богу, живі й здорові, — мовив.
— Є ведмежата, батьку, і вся звірина зграя… Гадаєш, вони тобі забули «Сон»?
— Вийти б оце в Пасажі та прочитати! Га? — засміявся. — Ото було б!
— Було б усім, — сказав Василь похмуро. — Тим, хто читав, і тим, хто тільки слухав…
— А кажуть «вільна думка», «лібералізм»! Дискусії по всіх салонах!..
— У нас же, батьку, Азія. Балакай в межах усім дозволеного. А проступив — і ти вже «враг отечества», «преступник» і навіть «изверг рода человеческого».
— Коронний вислів Дубельта! Й тебе той цербер так називав?
— Для них, хто мислить, — изверг, разбойник, вор.
— Нещасна та держава, в якій бояться думки і слова правди… — тихо сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всі краї, народи і племена, що гибіють під кутим чоботом самодержавства.
— Мені пора, — підвівся Василь Михайлович. — В друкарню треба. Перше число журналу — його лице, його судьба.
— Хай буде вона щасливою в твого дитяти!
— Батьку, «Основа» — наша, спільна. Й найперш — твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике діло.
— Ну, ну… Василю… — зніяковів. Закашлявся навіть від хвилювання.
— Може, прислати лікаря? — стривожився Василь Михайлович. — Круневич, кажуть, знається на цих хворобах.
— Скажи, ласкав будь, Федорові, щоб зготував мені крутого чаю. З цілющих трав, яких мені привезено з-понад Дніпра; він знає…
Василь зітхнув і вийшов. Не попрощавшись, якось аж ніби боком. Що з ним таке сьогодні? Нічим його, здається, не переймеш, а тут… Торік журнал не дозволяли — один лиш він, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал дається важко. Те — недолуге, інше — не пустить цензор… Скільки тих перешкод!.. А може, йому Барі наговорив страшного? Чогось же він, шановний доктор медицини, ховав під брови очі… Ет, панські штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах витримав жахливих десять років!.. Тут холодно, і тут кислоти всякі, що необхідні йому для праці гравера, та це ж не плац, не муштра і не цинга; не та журба бездонна за всім далеким, рідним, що спонукала, просто-таки тягла, манила у кращий світ, де рівні всі…
— Що, Федоре?
— Просили ж чаю…
— Дякую. Постав сюди, — прибрав на розі місце. — На травах чай?
— Звеліли ж…
— Ні, попросив. Хіба я пан чи офіцер!
Старий всміхнувсь у вуса.
— Чого ти?
— Всі аж тріскаються, щоб стати паном, підпанком, а ви чомусь сахаєтесь… Мов боїтеся завше, щоб не подумали про вас, що пан…
— Боюся.
— Хіба то зле?
— Нема гидоти більшої, як наше панство! Сморід на цілий світ.
— Ось волю цар поверне людям, тоді й пани…
— Ні, Федоре. Панів не вмиєш волею, не відшкребеш. Під корінь слід, як той бур'ян!.. — махнув рукою, ледве не збивши кварти з чаєм.
— То ви вже пийте — вичахне.
— Спасибі.
Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та сінокосом, заплющив очі й мовив:
— Трав насушу, щоб пахли мені всю зиму… Навіть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати… Тебе купали в зіллі?
Сердешний Федір тільки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звів навислі сиві брови… Й нараз зайнявся спогадом:
— Мене в снігу купали. Із бані виніс батько і — в кучугуру!.. Потім — у баню знову…
— Леле! Й не застудився?
— Та, мабуть, ні… Затямилось, як впав у сніг, як борсався і як по тому хльоскали мене гарячим віником… Ух, благодать!..
Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тоді зробив якийсь непевний рух рукою і почвалав до виходу.
— Піду дрівець підкину в грубу. Справді, у вас собачий холод… — сказав, немов до себе.
Він також сам у світі, як сирота. Малим страшне сирітство, а для старих — жахливе. Малого всі жаліють, у нього є, здебільшого, якісь далекі родичі, а одинока старість — тягар, завада людям, які іще при силі.
Від цих думок аж дріж пройняв, так ніби вийшов голий на зимний вітер. Старість, самотина… Щось є у тому дивне і незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок… Один торкнеться поглядом якоїсь жінки, дівчини — і вже, дивись, одружений. А він усе самотній. Від нього ті, на кого накине оком, нишком кудись щезають… Старий еси, Тарасе. Старий і лисий… Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто пішов за гарного і молодого?.. Мабуть, не стрів своєї… Правда. А може, й ні. Сім'я — це спокій, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирі пристрастей, під пильним царським зором, щодня на грані; лезо — твоя дорога!.. Істинно. Для тих, хто прагне щастя своїй землі, народові, нема дороги іншої.
Згадав про чай, допив напівхолодний і — до роботи.
Надвечір прийшов Куліш, що вже давно обходив і Академію, і цю майстерню-хату. Власне, він не прийшов, а прилетів — аж вгрівся.
— А кажуть, ти захворів! — гукнув іще в порозі, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в ліжку.
— Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? — спитав Тарас.
— Твоя відвертість гірша за будь-яку гидку брехню, — сказав Куліш, почервонівши.
Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то і не жарт, а щира правда? Господи, цього ще їм не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при кожній стрічі гиркаються, як вороги.
— Проходь, сідай, — повів Тарас рукою. — Не роздягайся: холодно.
— Пусте, — зняв шубу Пантелеймон і кинув на край дивана. — Кажеш, стоїш за правду, правді єдино молишся, а на мою ополчуєшся.
— Бо правда твоя лукава. Що ти даєш нещасним, убогим людям? Проповіді, святе письмо й невігластвої Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, твоє добро до мене, та є таке в житті народу нашого (і в нас з тобою, отже!), що вище всіх людських взаємин наших, вище життя і смерті. Молитвою ніхто ще волі не здобував.
— Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!
— Ні. Прагнем тільки волі. Коли ж за неї треба віддать життя, то віддамо…
— Чуже життя?
— І власне. Найперш — своє.
— Як хутко ти позабув степи киргизькі, муштру й твої криваві сльози в отій пустелі дикій.
— Ні, не забув. І вдячний усім, хто мав стосунок до визволення мене з солдатів…
— А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!
— Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, — сказав Тарас бадьоро, мов справжній унтер.
— Смішки… Боюсь, що ти не відаєш, чим це тобі загрожує, бредеш наосліп…
— Може, біда моя у тому, що я найліпше бачу… Й далеко так, що очі мені болять від сонця… Куліш притих. Дістав хустину, витер на лобі піт.
— Це правда… — сказав, нарешті, тихо. І раптом став якимсь колючим, сірим. — Тим більше зла від тебе для нас, для краю рідного!
— Ти мовиш — зла? — спитав Тарас зчудовано. Такого він не сподівавсь почути навіть від Куліша.