Схопив газету, куплену йому недавно старим солдатом Федором, і… не знайшов ні слова про ту біду, про Пушкіна. І досі він «не чиновний, не занимавший никакого положення по государственной службе», як висловився тоді міністр Уваров. Міністр освіти!.. Краєвський колись розказував, що мав догану за некролог, ним надрукований в своїй газеті… Пушкін для них не вартий добрих посмертних слів!..
Жбурнув газету. Влада, що зневажає і нищить цвіт народу, не має права на існування! Вона такими діями розписується в своїй неістинності. Бо хто боїться правди, вже неживий.
Дістав зі столу склянку й напився чаю. Вже прохолов. Тут швидко все холоне. Камінний склеп… Ні, він поставить хату з сухого дерева, щоб пахла лісом, сонцем, яке ввібрав той ліс зеленим листом!.. Чому ж не пише Варфоломій? Чи приключилася якась біда, чи зледащів?.. Послав листа недавно, а ніби так уже давно. Для нього час тепер повільно тягнеться. Колись на конях мчався, а нині все волами неквапно їде. Майже як на засланні, коли чекав на волю…
І не помітив, як стало темно. Давить його пітьма, пригнічує… Встав, одягнувся і запалив грубезну свічку. Федір купив таку, аби горіла довше… Із мороку звабливо виплив аркуш, перо, чорнило… Сісти б та написати… Вірші — це стан душі, а в нього зараз зовсім у ній нема поезії, є тільки біль за себе, за рідний край, за волю… І просто біль, у грудях…
Вмочив перо і сів до столу. Неквапно, важко вивів «29 січня 1861»… Перемістив ліворуч руку, яка була така важка, мов дерев'яна, й з цього почав свій лист до брата Варфоломія:
«Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає…»
Передихнув. Це ж треба, щоб так ослаб!.. Листа йому писати важко, а як же гравіруватиме?..
Поволі, ніби вергаючи камінні брили, писав слова турботи про небожа свого Каленика, повідомляв адресу вчорашнього свого відвідувача, що міг йому допомогти з роботою, про «Букваря» й «Основу», які послав недавно Варфоломієві… Знемігся геть, коли дійшов до основного, хоча й писав якнайкоротше. Посидів трохи, дивлячись на чорноту проталого за день вікна, й узявся знов до праці:
«Кінчай швидше в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною. Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив. Цілую твою жінку і твоїх діточок».
На підпис уже не стало сили й він вивів «Т».
Поклав перо, ковтнув, як лід, холодного, чомусь гіркого, чаю і перейшов до ліжка. Здавався сам собі скляним, таким, що досить доторку — й він задзвенить, розсиплеться…
В постелі стало легше. Напівлежав, примружившись, і слухав, як стихає шум у голові, як гояться од втоми руки, ноги… Погані твої діла!.. Коли піде так далі, то як же ти, сердешний, на білім світі житимеш?.. Мені аби додому, на Україну!.. Дихну повітрям рідним — і все мине… Там не дадуть хворіти природа, люди, клопоти по влаштуванню свого гнізда… Я зможу щодня й щоночі слухати неквапну, мудру мову мого Дніпра, перегук зір на небі, зітхання, шепіт лісу і шум трави під вітерцем…
Відчув, як сльози скочуються йому з очей по щоках, і зруйнував ідилію свого життя на кручі біля Дніпра. Хто знає, як там буде! Недарма мовиться, що добре там, де нас нема… Ти це зі зла, з розпуки, що тут лежиш, що сили немає їхати! І дим вітчизни нам солодкий і приємний… Весняний дим надвечір, як спалюють сухе бадилля… Лункі незвично голоси, скрип журавлів біля криниць… А потім — пісня!.. Дивна, якась свята, правічна, що серце, душу твою з грудей виймає…
Двором пройшов хтось, хрускаючи уже підмерзлим снігом, і нагадав йому приїзд до Петербурга ледь не три роки тому… Хіба не так він рвався, — а може, й дужче, — сюди, в столицю, з Новопетровського, а потім з Нижнього Новгорода!.. Які були надії, які великі задуми!.. Чому ж так тісно й душно йому тепер у Петербурзі? Де ділась та велика радість, з якою він летів на крилах волі в цю Академію, на цей гранітний берег ріки Неви, до друзів і до мистецтва?.. Власне, того ясного настрою не вистачило йому й на рік… Рік волі, праці, слави!.. Не знав, нудьгуючи на Мангишлаці, що став такий відомий, такий близький, такий потрібний людям на Україні і в Петербурзі, що до звання поета вже додалося не менш тепер почесне звання страждальця, мученика за кращу долю людства. А для уварових він теж лишився не чиновним. І не художником, а відставним солдатом із конфірмованих, що й далі мусить жити під їхнім пильним оком… Можливо, це й потьмарило його велику радість… Чи вісті з України?.. Чи почуття не виконаного обов'язку перед своїм народом-мучеником?.. А може, все потроху?..
Годинник Петропавловської пробив дев'яту. Господи, ще тільки дев'ять!.. Ночі такі страшні й предовгі, налиті вщерть думками, болем, передчуттям чогось сумного… Ніччю самотина його вгортає, душить… А ще коли удвох з пітьмою!.. Якби ж він міг заснути звечора й проспати ніч, то, може, чувся б ліпше…Знову хтось прочвалав, похрускуючи пришерхлим снігом… Хоча тоді був березень, — ба, навіть уже останні числа, — сніг ще лежав… Морозець теж прихвачував його надвечір кіркою… Хоч він тоді нестямний був од щастя, а пам'ятає добре і свій приїзд, і перші дні в столиці…
…Локомотив посіпався, протяжно свиснув і зупинився. Крізь вікна й уже з перону бачив таке знайоме і незнайоме місто… Гадав тут бути ще восени, а вже й весна надворі. Із Петербурга в киргизький степ його колись доправили за вісім днів, а звідти до Петербурга він діставався трудно аж вісім місяців! Не через те, що шлях розбитий був або стряслося якесь стихійне лихо чи моровиця, — його затримали на півдорозі й заборонили в'їзд до столиць. Хотіли ще й вернути до Оренбурга, так добрі люди не допустили…
Як не було, а він стояв на петербурзькій вулиці й не міг тому повірити. Збулось нарешті!.. Серце шалено било в груди. Здавалося, що перехожі чули той урочистий, святковий дзвін, бо озирались… Господи, невже кінець його стражданням, його тяжкій покуті за гріх великий — правду!.. Взяв візника й сказав йому, щоб їхав Невським. — Та не гони так, братику! — торкнувся його плеча. — Дай подивитись…
Вперше у нас у Петербурзі? — спитав візник.
— Ні… Просто не був давно, вважай, тринадцять років… Жаль, темно вже!..
— В готель якийсь поїдемо?
— Ні, на Морську, будинок графа Уварова.
Візник зиркнув з повагою. Аж ніби якось виструнчився, наскільки це було можливо зробити сидячи. Невдовзі він засовався, засумнівався. Видно, малий багаж та борода приїжджого йому вселяли сумнів.
— А ви… — хотів спитати.
— Не граф. У графа живе мій друг, — вніс ясність. — І в мене є чим розплатитись з вами. Візник притих, втягнув у комір голову.
— Гони! — гукнув йому Тарас.
Той озирнувся, вйокнув на конячину й змахнув невидимим у тьмянім світлі батогом.
Михайло його одразу і не впізнав. Дивився своїм ласкавим поглядом і ніяковів.
— Тут, кажуть, живе Михайло Лазаревський, Шевченків щирий приятель…
— Тарас?! — гукнув господар вражено.
— А то ж яка личина… Обнявшись міцно, поцілувалися.
— Лакеї графські мене злякались: думали, що я варнак. — сказав Тарас із посмішкою.
— А ти ввійшов з Великої Морської?
— Еге. Бо ти ж мені писав «у домі графа Уварова».
— І не сказав, що вхід до мене з Мойки? Ну й ну… З незвички терлись, м'ялись, — бо дружба їхня, власне, була листовна, — й не знали, як повестись далі.
— Слухай, — сказав Тарас, не витримавши того хиткого стану, — у тебе є щось на вечерю?
— Знайдеться…
— Ну й чудово! Бо я голодний, як сірий вовк!
А я розвісив вуха… Пробач, — засяяв усмішкою Михайло. — Тут роздягнись, а тут з дороги вмийся… Проходь туди… Я зараз!
Невдовзі вони уже сиділи за сервірованим на двох столом.
— З приїздом!
— Будь здоровий… Ух!.. Ну й горілка!..
— Наша. Прислала мати з Гирявки.
— Дай боже їй здоров'я.
— Кому? Горілці?
— Матері!.. І сало звідти?