— Граємо! — гукнув акторам Варенцов. — А ви, Семеновичу, візьмете участь у репетиції? — спитав пречемно гостя.
— Сьогодні я подивлюсь, — озвався той неголосно, щоб не завадити своїм колегам. — А завтра вже…
— Чудово.
Тарас, який сидів по інший бік від Щепкіна, відчув чийсь гострий погляд. А-а, це Катруся Піунова питає його зі сцени, чи не забув сказати про неї гостеві!..
— Зверни увагу на те дівча… — шепнув Тарас.
— А що?
— Хотілося б, щоб ти її підтримав…
— Гарненька… Має здібності?
— Природня, щира, з голосом…
— І?..
— Що?
— Тобі подобається, — всміхнувся гість.
Тарас відчув, що спаленів.
— Ні… Просто так… Просила, щоб попросив… — признався чесно.
Щепкін лише примружився, мов хитрий кіт. Невдовзі мовив:
— Славна… Вона не знає мови?
— Якої?
— Нашої. Щоб грать Тетяну у «Москалі».
— Сказала, вивчить.
— Треба, щоб ти поміг.
— Я з радістю!
— Ще б пак…
— Їй-богу, я, Семеновичу…
Старий всміхнувся, а далі враз нахмурився і мовив Варенцову:
— Яка актриса!..
— Хто? А-а… Це Піунова Катя.
— Тетяна, справжня тобі Тетяна для «Москаля-чарівника»!.. Я хочу з нею грати. Як ви?..
— Будь ласка! Ми тут, знаєте… Щепкін ледь підморгнув Тарасові.
— Тарас Григорович пройдеться з нею роллю, аби вимова була вкраїнська, справжня. Чи так? Тарас кивнув.
— Чудово! — схопився з місця Варенцов. — Сьогодні ж вас познайомлю з її вітцем…
— Я з ним давно знайомий, — шепнув Тарасу Щепкін, — і Катю що колись малою бачив…
— Ну ти й хитрун, Семеновичу! — зрадів Тарас, що так усє складається.
Коли прийшли додому, гість розморився, сонно приліг на ліжко…
— Старість… — зітхнув. — Я тут ударю по Комарницькому, — сказав невинним голосом, — а ти візьми он п'єсу та батька Катриного — на перший раз — і йди навчай… Це діло для них трудне…
— Хотів нову поему… — почав Тарас.
— Сьогодні я з дороги, — не дав йому домовити. — Не втямлю — будеш злитися… Поему ми прочитаєм завтра! Якщо вона написана, то не втече… А дехто…
— Батьку, що ти ото вигадуєш!
— Коли я, друже, був молодий… такий, як ти…
— Мені вже сорок з гаком!..
— Чудовий вік! Якраз все є: здоров'я, розум, гроші…
— 3 грошима туго.
— Будуть. Аби було здоров'я… Ну, йди, Григоровичу, а я посплю…
І враз захріп. Лицем округлий, мирний, ще й плямка ротом, наче мала дитина…
Стріла їх Катерина. Кинулася знімати з гостя важкий кожух.
— Я сам, я сам, — відтрутив її Тарас. — Ну, як? Вчиш роль?
— Таке наріччя
— Мова, Катрусю, мова!
— Чайку б нам… Мати, напевно, в церкві? — озвався Катрин батько.
— І діти з нею… Можна…
— Не треба чаю, серденько, — сказав Тарас. — Учитимемося допоки в хаті тихо.
При світлі свічки вона здалась якоюсь аж неземною. Великі очі сяяли, мов дві зорі, волосся…
Струснув химерне видиво й почув слова, які читала смішно актриса-учениця.
— Не так, — торкнувся її руки. — «Уже ви із своєї благопристойності чи виходите, чи ні, до того мені мало діла; тілько знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай».
Вона слухняно повторила. Як музику, бо навіть голос його зіграла.
— Серденько, не забувай, що роль жіноча…
— Правда, — всміхнулась просто. — Зараз… Вона настроїлася, і в хаті в Нижньому враз залунала дзвінка жіноча мова Полтави чи Звенигородки.
— Чудово!.. Тільки казати слід «годилось», а не «годілось».
— А що воно по-нашому?
«Прилично». «Хотя й не прилично вам так часто сюда ходить».
Чомусь йому весь час здавалось, що ті слова та репліки, які вони вивчали, якимось чином тикалися до нього, й це дратувало.
— «Я не потраплю з вами співати, а може, й пісні такої не знаю, яку ви знаєте».
— Твердіше треба. «Знаєте», — поправив глухо.
Вона всміхнулася і повторила точно. При тому. так повела плечем, прикритим хусткою, що серце в нього впало й лишилося десь там лежати. Господи, цього йому ще бракувало!. Щось схоже з ним уже було. Тоді, коли зустрів Закревську Ганну…
— А що таке «несамовиті»? — спитала дівчина і привела його до тями.
— Ну-у, слово це багато має значень… У цьому ж випадку слід розуміти як «невменяемые».
— Напевно, Финтик так закохався в Таню!
— Ні. Це пародія на модний спів… Чи гру на сцені…
— Правда… — схилила щічку на кулачок. — І в нас вважає дехто, що почуття героїв передавати треба з надривом, в стилі несамовитості…
— Не піддавайся на це хоч ти! — гукнув Тарас, злякавшисі. за ученицю.
— Що тут таке? — ввійшов господар дому.
— Нічого. Ми бесідуємо про гру в театрі, — мовила йому спокійно Катя.
— А я подумав…
Очі її сяйнули зоряним чарівним блиском.
— Мабуть, я вже піду, — підвівся з стільця Тарас.
— Так скоро? — зламала брівки дівчина.
— У мене ж гість…
— Спасибі вам за протекцію.
Промовчав. Ніби в густім тумані вийшов до передпокою, одяг кожуха, шапку.
— Добраніч вам!..
— Прийдете завтра? — дзенькнуло з небесних сфер.
— Звичайно…
Аж на морозі трохи йому полегшало. Туман розтанув, речі набрали звичних абрисів. Було і страшно, й смішно. Брів молодим, веселим снігом, що осявав грудневий ранній вечір, і відчував у грудях замість серця тендітну білу квітку. Хотілося йому співати, плакати, кричати хтозна-кому й хтозна для чого, щоб поділитись дивом, що сталось з ним. Ото було б, якби гукнув «Ой хмелю» чи «Морозенка» на повен голос!..
Сніг осідав, порипуючи, під чобітьми. Дими вилися вгору — брав морозець. Поблискували свічками вікна… Може, колись і в нього буде своє обійстя, хата і в ній родинний вогник, довкіл якого… жінка в накинутій на плечі хустці, діти, він сам, статечний, неговіркий — як же отець сімейства… Знадвору чути рипіння, сміх… «Дозвольте заколядувати?..»
Ішов, перейшов місяць по небу;
Щедрий вечір!
Да стрівся місяць з ясною зорьою;
Щедрий вечір!..
Щепкін, напевно, жде господаря, що загуляв… Там є Павло Абрамович, і він не дасть йому скучати… Господи, кутя ж сьогодні! Він геть забув, зустрівши свою зорю… Свою?..
— Нарешті! — гукнув Овсянников, що вийшов його розшукувати.
— Як там наш гість?
— Нівроку. Я виглядаю, чекаю вас, Тарасе, а він собі всміхається… Оце допіру лише сказав, що ви в актриси Піунової.
— Учили роль Тетяни із «Москаля-чарівника».
— Чудово!
— Дай-то боже…
— Вам Піунова не до вподоби?
Не знав, що мовити на дружне те запитання, і через те промовчав, удавши, що не почув.
Біля будинку на них чекав, прогулюючись, великий гість. Лице його було, мов ясний місяць…
Ішов, перейшов місяць по небу;
Щедрий вечір!..
…Свята не ідеальний час для розумних бесід. Тим паче дли поезії.
Благі пориви сісти і прочитати вголос нову поему вдалося їм здійснити аж на четвертий день по приїзді Щепкіна. У круговерті свята, вистав, навчання Катрі та репетицій їм випала година-друга побути вдвох, і добрий друг, зітхнувши, сам попрохав:
— Ну-у, братику, читай свою поему! Пора. Бо завтра останній день. Поїду, щоб рік новий зустріти вдома…
— Може, побув би ще?..
— Ні. Бенефіс у мене… Та й тягне щось мене в Москву Бодай чогось не сталося… Душа болить…
— Химери…
— Бери й читай.
— Я присвятив її тобі.
— Спасибі, — приклав до серця руку. Подумав трохи і проказав схвильовано: — Аж ось коли зажив я слави вічної!..
— Жартуєш?
— Ні. Ти вічний. І я віднині буду скрізь при тобі…
— Побійся бога, батьку! Такий актор!..
— Що толку? Допоки граєш — славний, валодар дум, а перестанеш грати або умреш — і все, нема… А ти, твої поезії — як сонце в небі!..
— Що ж ти зі мною робиш, старий лестивцю! — гукнуї Тарас. — Я ж можу в те повірити і стать нещасним!