— Побусурманилися! Заради лакомства нещасного готові все віддати! — ударив Тарас рукою по столу. — Пробач… — знітився. — Добре ти їм утер кабаки.
Узявши іншу гранку, Микола Гаврилович зиркнув поверх своїх маленьких окулярів на темпераментного надміру гостя, і ледь помітна усмішка торкнулася його тонких виразних уст.
— Послухай ще й такий уривок, батьку. У ньому, власне, найголовніше… Що й казати, яких тільки людей не носить наша матінка Велика Русь. Є такі молодці, які не тільки не почуватимуть дружньої прихильності до „Основи", — не почувають її ні до жодного більш-менш порядного московського або петербурзького журналу; які не те що по-малоросійському, а й по-великоруському вчитися не дали б нікому. Та про таких людей нема чого й говорити: ми готові були б віддати їх усіх з головою не тільки малоросам, а хоч би й друзам, але й ті не візьмуть до себе. Ми говоритимемо тільки про тих великоросів, яких може, не соромлячись, назвати своїми людьми їх батьківщина, і ми можемо запевнити малоросів, що ніхто з таких людей не відмовиться назвати своєю думкою такий погляд на літературні прагнення малоросійської народності.
Відтоді, як будь-хто у великоруській літературі холодно відзивався про це прагнення, часи змінилися, не мало змінилися ми, та й малоросійська література набула вже такого розвитку, що могла б обійтися і без нашого великоруського схвалення, якби могли ми не співчувати їй. Коли у поляків з'явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки. Та й, крім Шевченка, пишуть тепер малоросійською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі навіть багатшій, ніж великоруська…" Ось так!
Тарас сидів, оглушений словами, писаними про нього, й не знав, як бути. Йому хотілося поцілувати автора, подякувати йому за них і водночас боявся здатись сентиментальним, залюбленим в свою особу.
— Ти й справді так про мене думаєш, як написав? — спитав нарешті тихо.
— Хіба я дав тобі чим-небудь привід засумніватися в моїй любові й щирості?
— Крий боже! Ми брати по Правді. Добре сказав про нашу мову й літературу. Дяка тобі за це!
— Стаття піде у перший номер "Современника"… — зніяковів тепер господар. — Оленько! — гукнув, немов рятуючись од похвали. — Будь ласка, дай нам чаю!
Пили гарячий трунок і розмовляли стиха про те, що вже волало на всю Росію. Мислячі, порядні, чесні люди не мали сили ждати й шукали світла в темряві, зорі в нічному мороці самодержавства.
— Пристойний ви журнал зробили, — знову торкнувся гранок Чернишевський. — Програма теж цікава… Боюсь лише одного: аби Куліш та іже з ним не вибудували на цій "Основі" свій панський дім етнографізму та хуторянщини…
— Допоки я живий, Миколо, того не буде, — твердо сказав Тарас. — Матню не важко вишити, а як її носити серед людей!
— Їй-богу, гарно сказано! Цього і я злегка торкнувся у цій статті… І вам потрібно, браття, іти вперед, із усіма, хто встав за кращу долю!
— Правда, — зітхнув Тарас. — Жаль, я старим зробився… У сорок шість…
— Поїдеш на Україну й там помолодшаєш, — торкнувся його руки господар. — Ще не купили землю?
— Щось там таке… Не продає ніхто мені…
— Ще є міська, не панська. Не пробували купить таку?
— Дійшли до цього саме. Так пише брат.
— У вас там — бочка з порохом. Подвійний гніт, дух волі й така, як дзвін, історія!..
— Підмокла бочка…
— Висохне. Для того, певно, їдеш на Україну?..
— Ну й хитрий ти, Миколо! — всміхнувся на те Тарас. — Підсовуєш свої думки… Зі мною міг би бути й одвертіший. Ще до заслання, братику, я намагався робити щось, аби тої! порох висушити…
— Пробач, ласкав будь… Добре, щоб ти осів там, батьку пустив міцне коріння по всьому Півдню…
— Тільки б мені одужати!
— А лікар був?
— Та-а, слухав…
— І що?
— Велять сидіти в хаті… А як же в ній усидиш, коли душ за все болить, коли сатрапи хочуть селянству дати волі і в жебрацькій торбі!.. Що там чувать нового? Буде вже т хиренна воля?
— Коли б давали чесно, давно була б. Мудрують, щоб бе землі. Вив'язують такі вузли…
— Сокирою по тих вузлах, сокирою!
— Без неї нам не обійтися, батьку. Розхвилювавшись, Тарас відчув, що час іти, що сили в нього стане лише дістатись, дому. Підвівся важко.
— Вибач. Я мушу йти… Жаль, пізно ми зустрілися!..
Коли прощався з Ольгою, торкнувся її щоки своєю, а потим ще й поцілував. Уперше. Неначе щось його примусило про ститись так, серйозно, мов назавжди.
Надворі стало легше. Ні, він таки людина волі, простору! Напевно, це в крові у нього, від козаків, яким був степ домівкою, а шабля жінкою. А мо', й сирітські мандри дають про себе знати й на старість літ. Тоді він — боже праведний! — попоблукав…
Дороги вже попрокидали. Обабіч них здіймались гори снігу… Як він хотів побачити Кубань, Кавказькі гори — не довелося!.. Може, коли одужає і житиме біля Дніпра, поїде… Там Кухаренко намарне жде… Як кажуть, йому вже боком вилізли з засланцем дружба та листування. Хто знає, що він думає, проте нічим ні разу не дорікнув… Ні, Яків справжній і вірний друг!.. О! Хто ж то вийшов такий знайомий постаттю з дверей парадних Академії?.. Жемчужников, либонь…
— Левко! — гукнув.
Спинився, постояв мить у нерішучості й оглянувся-таки.
— Куди ж це ти тікаєш, Левку? Всміхнувся в пишні вуса, пішов назад.
— Дай, думаю, зайду провідать хворого. А він в бігах! — обняв, притис легенько, поцілував.
— Чкурнув із дому трохи. Я ж степовик, син волі…
— Тобі уже покращало? — з надією спитав Левко. Він, власне, Лев, русак, як кажуть, справжній, а так шанує щиро все українське, що радий цій маленькій зміні свого імення.
— Та ніби став оклигувати… А може, звик… Ну, як там моя землячка?
— Добре.
— А діти?
— Теж, як видно, степовики — розносять дім, — всміхнувся. — Про тебе знай питають.
— Зайду, зайду. Ось трохи ще піддужчаю… Який з недужого їм буде кінь! Лев усміхнувся:
— Мають уже сідло, гнуздечку й допитуються, де взять вівса.
— Ох бідна ж моя голівонька! — сплеснув Тарас руками. — Та як же я його жувати буду!..
Пересміявшись, пішли поволі набережною. Лев рушив перший, ніби хотів відвести друга на вільний простір, далі від Академії. Біля Неви, де сніг не був прокиданий, а тільки ледь протоптаний, він зупинився, глянув з-під брів на сфінксів, на вкриту снігом річку й сказав Тарасові:
— Читав твою "Марію"… Страшна то річ…
— Для бога чи для попів?
— Для тебе.
— Я ж не пускаю її до друку.
— А по руках вона пішла?
— Дав декому…
— Коли сюди додати ще й інші твори, вислови твої в салонах, що враз стають крилатими, та щиру дружбу з "Современником", що став уже нестерпним для вірнопідданих, то вийде мало втішного…
— Я не збираюся когось втішати, — різко сказав Тарас.
— Про тебе йдеться… Я чув, що шеф жандармів князь Долгоруков знову тобі погрожував… Не чим-небудь, а Петропавловською фортецею.
— Крий боже!.. — тихо сказав Тарас. — Я звідти вже не вийду…
Він ніби був десь поряд; дивився, слухав свої слова й слова Жемчужникова і з похололим серцем уболівав за долю таки ж себе самого. Подібного з ним не було ніколи. Навіть в найтяжчі миті його життя.
— Наш "добрий" цар натішився лібералізмом і вже, вважай, готовий явити кігті… Григоровичу, молю тебе, благаю: побережись!..
І знову це сакраментальне "побережись"! Воно йому вже так по серцю ріже, як гострий ніж.
— То що ж мені, не жити, а берегтись? — спитав, ураз відчувши знову себе готовим до протидії та до борні.