Перегорнув переднє слово книжки, а потім, для цікавості, розкрив її на перших-ліпших сторінках і став читати знехотя…
«Ідуть до господи улицею, — як же глухо та сумно по селу, боже милий! Спом'янула Олеся: було, вона в своєму селі йде — той привітає, другий на здоров'я спитає, декотрий пожартує, інший стане на свій смуток-жаль повістить; і старі гомонять, і молоді, й дітвора бубонить. Було, тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук — живий люд! А тут хто й стрінеться — понурий, неговіркий, печаловитий…»
Зчудований, заглянув далі й вихопив іще шматочок, теж будь-який.
«Положила Горпина дочку в колисці, перехрестила та й пішла плачучи.
Як там її лаяли, як на неї сварились — і не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечір. Біжить вона додому, біжить… Убігла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину — дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.
— Тату! — крикнула…»
Заплющив очі й слухав, як серце в груди гупає. Такого ін не сподівався тут прочитать… Як пише!.. Як знає мову, побит простих людей!.. Йому було достатньо кількох рядків, щоб розпізнати в цьому Вовчку значний талант, якого, може, не було у рідній літературі. Він, цей Вовчок, так вражений великим злом кріпаччини, що пише скупо й коротко, немов крізь зуби, зціплені від болю й сліз!..
Вернувся до оповідання, яке натрапило йому на очі першим, й, затамувавши подих, почав читати. Господи, та це ж!..
Не встав, допоки не прочитав усі. Потому поклав на груди книжку й, не стримуючи щасливих сліз, радів новій цій силі, що відгукнулася усім єством на стогін люду, в'ярмленого панами. Картав себе, що стільки днів він нехтував таким високим словом, що вкрав ці дні у себе. Такі книжки підносять душу, роблять із нас подобу божу. Хто ж він, цей Марко? Де він набрався сили й мужності постать на зло, содіяне народу панством вкупі со імператорами?.. Вовчок… Орел!.. Чудово вчинив Куліш, що видав ці щиро-мудрі розповіді! Аж дивно, як він зважився… Повірив, певно, що цар-отець дасть волю бідним людям, як обіцяє… Тут теж про це говорять… Узавтра має сам губернатор Муравйов відкрити збір комітету, створеного для розгляду питань про звільнення селян. Понаїжджало сьогодні панства!.. Ці звільнять, ці «влаштують побут» своїх нещасних підданців!..
Взяв книжку, знов перегорнув, спиняючись то тут, то там. Ні, враження його, що склалося по двох уривках, точне. Митець правдивий! Перші оповідання — і вже така майстерність. Талант!.. А серце яке велике в нього, боляще за свій народ… Дістане десь адресу й напише йому листа!.. Марко Вовчок… Ніколи не чув такого… Літній чи молодий? З панів чи свій брат, із кріпаків або міщан?..
Хтось подзвонив.
— Заходьте! У нас не замкнено! — гукнув. Ще дзвонять. Певно, що не почули. Підвівся, книжку поклав на стіл і рушив до передпокою. Ввійшло якихось двоє молодиків.
— Чи тут живе Шевченко? — спитав один.
— Та ніби тут… — сказав Тарас.
— Гукни його, шановний, — озвався другий.
— Нащо? — спитав Тарас.
— Ми з Києва і хочемо з ним побалакать.
— Прошу! Скидайте одяг, вішайте. Ввійшли в кімнату. Сіли.
— Я слухаю…
— То ви — Тарас Шевченко? — схопились з місця хлопці.
— З ким маю честь? — всміхнувся.
— Малюга я. Студент недавній медицини.
— А я Волконський. І медик теж.
— Як там наш достославный Київ? Вже одинадцять років, як я не був у ньому…
— Будується, — сказав Малюга. — І волі жде.
— Як милостині? — спитав Тарас і спохватився. — Куди ж тепер?
— В Іркутськ, — зітхнув Малюга. — Відслужувати за навчання… Почули, що ви у Нижньому, і.так схотілося хоч краєм ока глянути на Кобзаря!
— Спасибі… Я тут застряв. Заборонили в'їзд до столиць.
— То їдьте на Україну.
— Як не дозволять, так і зроблю. Хотів спочатку вивчити гравірування…
— О! Ви читаете Марка Вовчка? — зрадів Волконський книжці, немов старій знайомій.
— Вже прочитав. Сьогодні. Чудова книжка й автор — справжній козак! Студенти перезирнулися.
— Це жінка…
— Жінка?! — Згадав свою актрису. — Не може бути!
— Справді, — сказав Малюга. — І прізвище її — Маркович. Марія Олександрівна.
— Вона з панів?
— Так.
— Чудеса!
— Ще й ваша палка прихильниця, — додав Волконський. — Принаймні так казали люди, які знайомі з нею…
— А я — її! — гукнув Тарас.
— Козак козака бачить іздалека, — сказав Малюга весело.
Я напишу їй, висловлю своє захоплення! Чи ви не знаєте її адреси? — запалювався Тарас.
— Спитайте в Каменецького, повіреного Пантелеймона Куліша у Петербурзі, — сказав Малюга.
— Добру ви принесли мені, братове, звістку! — радів Тарас. — Спасибі.
— Спасибі й вам, що прийняли нас, батьку, — вклонилися йому студенти, вставши. — Ця зустріч нам світитиме усе життя!
— По чарці, може?
— Дякуємо. Нам вже пора…
Провів, потиснув руки. Навіщо їх послали аж у Сибір? Аби боялись потім попасти знову у ті краї?..
Розкрив щоденник і записав сьогоднішню приємну зустріч із земляками. А ще — про автора «Народних оповідань». Сидів потому й думав про цю Марію Олександрівну, перегортав її натхненну книжку… Нема й дві сотні сторінок, а як і стільки сказано!.. І ніби тихо, ніжно… А кожна фраза пече вогнем, волає про неволю і панську кривду!.. Якась там пані, жінка… А він гайнує у Нижнім час. Жде ласки від міністрів та імператора, а муза його мовчить, вже майже вільна муза!.. П'ять днів пішло на «Неофіти» й триптих, а інші де? Ну, переписував свого «Матроса», повість… Невольнича його поезія лежить і досі, мов сирота; не виправлена й не переписана, щоб показати людям!..
Дістав оправлену дбайливо Герном книжку і став її гортати… Війнуло Орським степом, Уралом, Сирдар'єю, Аральським морем… Як воно писалось гірко і зберігалося!.. Він має лиш один примірник, ось цю маленьку книжку, а не дай бог, щось трапиться із цим його неоціненним скарбом?.. Аж стало страшно… Треба переписати!.. До лиха все — страждання та женихання, і хай живе поезія! Невольницька, солдатська муза повинна стати вільною!..
Дістав з шухляди синій цупкий папір поштовий, вмочив перо, подумав і написав-накреслив крупно, ніби нарисував:
«Поезія Тараса Шевченка 1847»…
…Відколи він на волі, багато спить. Так ніби довге її чекання стомило мозок, виснажило. А може, просто душа пружена впродовж років, ослабла враз при звістці, що муки його скінчилися.
Він спав, — у день народження! — коли хтось лунко і настиренно затарабанив до нього в двері.
— Вам лист!
Схопився і відчинив. То був поштар, який мав звичку листи розносити о будь-якій порі доби.
— Вам лист, шановний, а ви спите… — бурчав у вуса, подаючи йому конверт.
Допоки Тарас вернувся в хату, знайшов монету, щоб дати йому на чай, Меркурій нижегородський вже був на вулиці.
По почерку впізнав, що лист від Лазаревського. Недавно він йому писав і передав, як повертався у Нижній Шрейдерс… Дивно… А може?..
Сів, підсунув ближче свічку…
«20 лютого 1858 року С. — Петербург. Сьогодні графиня прислала до мене Сераковського, щоб я з Овсянниковим неодмінно приїхав до неї. Овсянникова я не застав у квартирі і був у неї один, а до Овсянникова зараз же послав листа, що графиня чекає на нас обох неодмінно післязавтра. Графіня прислала за мною, щоб оголосити, що на прохання графа Федора Петровича тобі дозволено жити у Петербурзі (під наглядом поліції) і під керівництвом графа Ф. П. для продовження навчання живопису при Академії мистецтв…»
Заплющив очі. Стомлено впустив папір… Нарешті!.. Під наглядом, та все ж не десь, а в Петербурзі…
Відчув, як сон навалюється на нього, тисне… Вирвався, схопився з місця!.. Рвучко узяв листа й звернув найперш увагу на кілька рядків постскриптуму. Михайло його просив, щоб не казав нікому, аж поки про це об'являть офіціально. Графиня, мов, боїться, аби чогось не вигадали..: Жаль… Він уже збирався будити Шрейдерса і поділитись з ним новиною! Отже, у нього є, крім друзів, і вороги. Напевно, з них хто його обмовив перед Михайлом Щепкіним та й перед тими друзями, що в Петербурзі. Куліш писав недавно, що й там якихось грошей не посилають, бо, мов, бояться, щоб не проциндрив. Мабуть, комусь кортить прославити його п'яницею і гультяєм, як це було колись, у сорок сьомому, коли жандарми квапилися довести марність волі — а то й шкідливість! — для кріпака. Тоді весь час допитувалися, чи п'є, чи пише вірші, хильнувши добру чару. Знайомий стиль, ті ж пальці знати…