Почувся сміх. Жіночий, схожий вельми… Та цур йому! Минуло вже півроку, а він, той сміх Ликерин, не затихає в його душі… Йому здається іноді, що винен сам, що мав би так повестися, аби дрібне не затулило суті, а чорна хмара рабства не заступила їм сонця волі… Он Лев Жемчужников узяв просту, кріпачку, а як живуть!.. А скільки тобі лишилося того життя?.. Хто знає… Можливо, в тій любові, в тому одруженні і переміні було його здоров'я, його літа… Він відчував, він намагався вирватися з цього старого склепу, із Петербурга, з жандармських рук на волю, на Україну, на крутолобий берег свого Дніпра!.. На жаль, вона, його остання люба, не зрозуміла його душі, не піднялася серцем своїм жіночим над напівсонним розумом і марнотою світу, в якому гірко виросла і розцвіла… Обох згубила, бідна… Вона, можливо, і не збагне, ким мала стати і ким не стала по пустоті своїй душевній, а він відчув від того дня, що в грудях носить камінь, який весь час зростав і важчав… Дивно: була любов, а став холодний камінь…
Бр-р! Як тут вогко й холодно!.. Як душать стіни, темрява!..
Добув вогню і запалив, тремтячи й задихаючись, низьку застиглу свічку.
Пробило першу ночі. Коли б поспати трохи… А сон не йде, а думка б'ється-в'ється, неначе зігнана з гнізда пташина… Може, вона помітила тінь чорних крил?.. Та ніби ж йому полегшало… Біль ледве-ледве жевріє… Як і тоді, коли з'явився він біля серця вперше, в безсонні ночі страдницького кохання…
…Йдучи з обіду, бачив ключ журавлів. Летіли в сірім небі й кричали тужно… Сфінкси їх провели байдужим камінним зором, а він, Тарас, прикутий до Фонтанки, ледь не заплакав, дивлячись на їхній лет… Чого вони, сердешні, так припізнилися, хто не пускав?..
Тепер сидів у темній своїй майстерні, а думкою летів на південь, туди, де ясно й тепло, де золотом горять гаї і терпко пахне яблуками й отавою… Він не просив ще дозволу поїхати на Україну, та з дечого вже зрозумів, що й академік Тарас Шевченко на ланцюгу в синьомундирих і що йому не вільно їхати, куди захоче, і жити там, де прагне його душа…
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами…
Згадався вірш, написаний ще того року, як викупили його з кріпацтва. Минуло ледь не чверть століття, власне, життя його минуло, а й досі між ним і рідним краєм — тернистий шлях!..
Узяв портрет зі столу. Тут він ще дужий і молодий. Зі свічкою в одній руці й пером у другій… Влітку зробив офорт… Тоді вже його поймала туга за втраченими давно літами. Мов відчував, що незабаром кинуть йому в обличчя, як звинувачення, що він старий…
Лише тепер побачив, що написав «Плач Ярославни» на цьому ж таки офорті. Попав під руку, видно… Як вірші йдуть, то пише, де завгодно. Було, й на стінах просто… Було, було!..
— Дозвольте?
— А-а! Заходь, заходь, Миколо, — устав назустріч Гербелю. — А я оце сиджу собі та й згадую свою далеку молодість…
— Я пам'ятаю вас молодим, у Ніжині, — нодав Микола руку. — Таким, як я оце тепер… Й ви написали мені в альбом: «За думою дума роєм вилітає…» Який я був тоді щасливий!..
— А нині я щасливий, що ти прийшов, — обняв Тарас хоч молодого віком, але старого приятеля.
— Хіба вже хтось вам показав?
— Що?
— Таж «Кобзар» російською… А я хотів вам особисто!..
— Ні, ще не бачив.
— Справді? — засяяв Гербель. — Ось він! — дістав із саквояжа. — Прошу любити й жалувати…
Дивно було тримати в руках свою на іншій мові книжку. Все те і ніби якесь чуже… Перекладали Крестовський, Курочкін. Берг, Мей, Плещеєв, Михайлов і, найбільше, звичайно Гербель, сам видавець.
— Спасибі тобі і всім, — розчулено сказав Тарас.
— Це наш святий обов'язок. І щастя! — мовив Гербель. — Дозвольте, я тут напишу…
Присів до столу, узяв перо.
— Тарасу Григоровичу Шевченку, — казав уголос те, що писав, — від шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творів Миколи Гербеля… А що це у вас таке? — узяв офорт із «Плачем Ярославни».
— Почав переклад «Слова о полку Ігоревім»…
— Давно?
— Ще влітку.
— Скільки вже переклали?
Лише махнув рукою. Щоб не Ликера, точніше, щоб не його любов до неї, то, може, все зробив би… А втім, не тільки його невдале сватання та женихання тому виною…
— А землю вже купили біля Дніпра?
— Ще ні. Не хочуть мені продати панки-ляшки. Купую вже більше року…
— Справді, це хтозна-що! А ви купіть на брата або сестру.
— Вже пробував. І нині брат Варфоломій в одному місці моститься… — сказав Тарас. — Поїду на Україну… Оце дивлюся, що б вам подарувати…
— Автограф!
Усміхнувся, узяв із купи аркушів рукопис вірша, написаного не так давно, й подав Миколі Гербелю. Той ухопив і став читати вголос:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давне-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний…
Замовк. Дістав хустину і витер очі.
— Жінки, жінки! — озвався. — Все зло від них!
— І наші матері були жінками… — тихо сказав Тарас.
Помовчали. Микола нишком перечитав іще раз вірш, згорнув ласкаво аркушик і заховав собі в кишеню.
— Дякую. Я став сьогодні багачем! — всміхнувся. — До речі, ви пам'ятаєте, з ким приїздили в Ніжин, коли ми з вами стрілися? То він прибув у Петербург, питав про вас.
— Чужбинський?
— Еге.
Тарас нахмурився.
— А чи читали його паскудну оду цареві й зброї, що він вмістив у «Русском инвалиде» чотири роки тому?
— В «Санкт-Петербургских ведомостях», — поправив чемно Гербель.
— Читали отже? Підлість, та ще яка!
— Не перший і не останній…
— Я ж з ним дружив, — сказав Тарас. — А цим лестивим опусом він ніби плюнув мені у саму душу!.. Солдатові, в страшній пустелі…
— Хто з нас, Григоровичу, не без гріха…
— Поет не має права на гріх відступництва. Інакше він не поет.
— Як точно й страшно сказано!..
Тарас промовчав. Згадував готель «Царьград» в Чернігові, де він платив своїми й за Олександра, що мав незборну пристрасть до самовара, й Новопетровський забутий богом форт, де прочитав довжезний вірш Чужбинського…
— То я піду, — сказав Микола тихо, помітивши його задуму. — Дякую за подарунок.
— Спасибі й вам за книжку! — обняв Тарас за плечі і так провів аж до дверей.
Вернувшись, сів на диван й узяв «Кобзарь», що пах приємно фарбою…
За кілька днів і справді пан Афанасьєв, він же Чужбинський, прийшов провідати старого друга. Стяв у порозі, руки розкинув крилами і запитав:
— Не впізнаєш, Григоровичу?
— Ні.
— Та не може бути! Невже я так перемінився?
— Напевно.
— Я — Чужбинський. Тепер впізнав? — пішов до столу, не опускаючи своїх рук-крил.
— Ні, ні! Сюди не можна! — спинив Тарас його порив. — Кислоти тут шкідливі! Сідайте там, біля дверей.
Чужбинський сів, знітившись (Тарасові аж стало жаль бідаху), дістав хустку й витер спітнілий лоб.
— Гадав, що ми… — озвався, — що наші мандри, бесіди…
— Я теж гадав… — сказав Тарас похмуро, не полишаючи різця і дошки, — Гарні були часи.
— Ти не забув? — зрадів Чужбинський. — Ісківці, поїздку в Ніжин, Київ…
— А ви?.. Сидіть, сидіть! Тут небезпечно.
Чужбинський, що був подавсь до столу, вернувся, сів, а далі встав.
— Як вам живеться нині? — спитав теж сухо, офіціально.
— Спасибі, добре.
— Вас одностайно хвалять, підносять… Можна і запишатися…
— Звичайно.
Тиша, яка запала раптом, була важка, неначе мерзла, сира земля.
— Я вже піду… — непевно сказав Чужбинський.