— А я то думаю, чого ти так не хочеш писать листа! — обняв його Мостовський.
Тарас зітхнув й нічого не відповів…
…Не знав уже, що краще: чи безпросвітна, тупа солдатчина, чи зманлива, але пуста надія, розтягнена на місяці. Той лист, що він послав Толстому до Академії, як видно, збурив пекло, бо вже два роки вперто йде боротьба й до нього доходить тільки її відгомін. Очолила велику битву не знана ним дружина графа Анастасія Іванівна, й тепер він мав в її особі найзаповзятішого свого прихильника й захисника. Листи були то радісні, то знов тривожні… Прислали вже й на дорогу гроші, а воля десь блукала по міністерствах та канцеляріях, й ніхто не знав, чи вийде вона на світ, чи там поляже знову, що сталося уже не раз. Як сповістив йому Михайло Лазаревський, цар дозвіл дав звільнити його з солдатчини у перших числах січня, а й досі ще нема нічого певного, хоча минув і травень, десятий вже в його гіркій неволі. Власне, вже одинадцятий, бо перший з них прожив у Третім відділі, де теж було не з медом. Подумать страшно: цілий десяток літ безправ'я, муштри, злигоднів, надій і дуже болісних розчарувань! А як то було прожити!.. Тепер його хоч не муштрують. Відколи стало тепло, живе в саду й чекає того забарного святого дня…
Ще вчора мав привезти пошту пароплав, і він очей не зводив з моря. Мусить вона колись-таки прийти, його сердешна воля!.. А втім, нема йому ніде удачі. За п'ять останніх років він написав до двох десятків повістей і теж без толку. Що вже він не робив, кому не слав, та жодна з них не вийшла в світ. «К. Дармограй» — псевдонім, яким підписував свої прозові опуси, лишився знаним тільки його найближчим приятелям. Малюнки, правда, через Залеського, що вже давно на волі, пішли між люди, вирвалися з цього людьми і богом проклятого пустельного кутка землі… Та ще — верба! Вже виросла така, що тінь на землю кидає густу й широку. В затінку її густої крони він спить удень. Блаженство!..
— Все ждеш? — прийшов і сів на лавці поряд Андрій — земляк з-під Лисянки, з яким вони зустрілися і побраталися не так давно в укріпленні. Простий солдат, а не зламався за двадцять літ неволі, лишився тим, ким і забрали з Різаної.
— Нема… Кудись запропастилася, — сказав Тарас.
— Ти плюнь на все й живи собі.
— Не можу… Ось, ось!.. Ось, ось!.. Тортура, гірша муштри!
— Ще з глузду з'їдеш.
— Може, з цією поштою вже буде щось із Оренбурга…
— Ти малював би краще чи щось писав у тій своїй землянці.
— В душі, Андрію, пустка… Я геть зотлів чекаючи… Дивилися на море вдвох. Воно було гладеньке й пустельне, ніби небо в найбільшу спеку… Раптом десь на городі знявся якийсь непевний гомін, що покотився садом, неначе хвиля в бурю.
— Що?
— Де?
— За ближньою!
— Гадаєш, він?
— Таж пароплав!.. Тарас схопився з лавки.
— Ти бачиш?
— Он, за гауптвахтою!.. — гукнув Андрій. — Димить котлом пекельним.
— То я побіг!
— Дай боже тобі удачі, — сказав Андрій неголосно й перехрестив.
Нестерпно довго йшов пароплав до пристані, вивозили човнами пошту й іще якісь мішки, тюки та ящики, везли все те до форту й тут розбирали. Потім до коменданта впхався гурт офіцерів, далі — хтось з моряків… Коли ж, нарешті, Тарас ввійшов, Іраклій подав листа і гроші, прислані йому все тим же Лазаревським.
— Зі штабу корпусу є що-небудь? — спитав Тарас.
— Нічого.
— Невже збрехала люб'язна пані Еггерт, коли вітала мене із волею?
— Вона не з тих.
— Минуло вже півмісяця!.. Чи там усі заснули?.. Казала колись мені одна бабуся при смерті: «Широкий шлях із раю, а в рай вузенька стежечка, та й та колючим терном поросла».
— Чи вам там зле в саду живеться?
— Іраклію, на волю хочу! Доки вони знущатимуться?!
— Не гарячкуй, будь пильним, щоб хтось чи щось не стало на перешкоді…
Це остудило трохи. Він попрощався мовчки й пішов у сад, де ждав Андрій.
За муром сів на камінь і розірвав конверт Михайлового листа. Зиркнув, і дух йому забило.
«Ну, нарешті, поздоровляю тебе, мій дорогий Тарасе Григоровичу, з великою милістю царя… Я тільки що дізнався, що вже три дні, як послано бумагу командиру Оренбурзького корпусу, що ти відповідно просьбі графа Толстого і засвідченню графа Перовського одержуєш відставку, з наданням вибору роду і місця життя…»
Не зміг читати далі. Бо там були якісь легенькі сумніви, а так уже хотілося чогось твердого, певного! Тим паче знав, що та «бумага» вже в штабі корпусу й що в ній таки є воля. Сидів і плакав тихо, не помічаючи гірких тих сліз, що мали б, певно, бути сльозами щастя, радості…
Тут і застав його Андрій, що вийшов стріти.
— Маєш? — спитав, помітивши в руках листа.
— І так, і ні… Нема наказу з корпусу… Тут ще одне підтвердження, — кивнув на лист, — що з Петербурга послано про це папір…
— Діждешся: Тепер уже діждешся! — втішав його, хоч сам не мав і крихти надії якось вирватися в свою далеку Різану.
— Ну, як? — зустріла їх Агата, що вийшла вдвох з Наталею аж за город. — Прийшов наказ?
— Немає…
— Чого ти, Горич, плакав? — підбігла й собі мала. — Тебе хтось бив чи лаяв?
— Ні, ласочко, — узяв її на руки.
— А очки чом червоні?
— То, певно, вітер з моря або пісок зі степу…
— Як хочеш, можеш взяти мого жука, — розкрила щедро кулачок, де зберігався великий скарб — жук-гнойовик.
— Спасибі, — взяв дарунок, притис маля до серця.
— А там уже — ти бачив? — червоні трохи вишеньки, — втішала його Наталя. — Хочеш їх скуштувати?
— Вони зелені. Дякую. Нехай коли достигнуть. Біля верби вона поспішно злізла на моріжок.
— Лови мене! — відбігла й стала, сяючи очима-терном. — Ну, Горич, ну!..
Я хочу спати, ласочко, — благальне сказав Тарас і важко сів на лавку. Останнім часом він спить і вдень по два-три рази. Ще й сняться сни. Як тільки схилить голову, вже й щось снується, мариться. Здебільшого із досолдатського життя. І друзі ті, що ждуть його в столиці й на Україні… Андрій приніс шинелю, прослав, де тінь.
— Лягай, поспи… Дивись, аби тебе не доконала ця відпускна…
Агата взяла Наталю і повела у свій будинок літній. Та опиралась, хмикала…
Невдовзі стало тихо. Тарас заплющив очі, відчув тепло розпеченої за день землі… Й одразу вгледів Київ, собор Софійський, натовп… А між людей — Сенчило, Куліш, Сошенко й Семен Гулак-Артемовський в якомусь оперному костюмі… Не розтуляючи червоних уст, він раптом як зареве — мов пароплав!..
— Відходить котел пекельний… — мовив Андріїв голос. — Як, як димить!..
Запахло димом. Видно, земляк узявсь до люльки… Сидітиме отак весь час й охоронятиме Тарасів сон. Сичить на всіх, хто б не проходив мимо, хай навіть то офіцер. І дивно, всі скоряються його турботі, вмовкають, йдуть навшпиньках…
Земля ще й досі тепла, а тіло все мов невагоме… І сон не сон… Сам не збагне, чи спить, чи просто лежить собі та й думає… Це все листи Толстої та Лазаревського й чекання волі… Волі, його святої воленьки!.. Щокою тихо скочуються одна по одній сльози. Він хоче їх спинити, проте не годен… Може, це знову сон?.. Дрімаючи, Андрій мугиче пісню. Про дівчину і про вербу край ставу… Це ж він не знав любові, не знав життя!.. Окрадений, ще молодим похований в сукні шинелі, як у труні, він проливає незайману людську, батьківську ніжність на вусаня, що став йому єдиним світлим променем у цій тяжкій неволі, привітом з рідної його землі!..
Прокинувся від цих думок. Земляк дрімав на лавці, підклавши кулак під щоку. Тіні були вже довгі-довгі…
До нього бігла радісно мала Наталя, що, як завжди, уже давно чекала неподалік…
…Сумуючи по десь заблудлій волі, почав писать щоденник, або журнал. Це спонукало думати, шеретувати події давні й нинішні й гасило хоч якоюсь мірою жагу творити. Правда, він, не діждавшись волі, почав писати вірші, точніше, виправив, переписав ще в Орській творену поему «Москалева криниця» й послав разом з автопортретом Кухаренку, що не забув про нього грішного і слав листи та гроші. Та це миттєвий спалах у тьмі чекання, в. оцій, дасть бог, останній юдолі сліз…