— Ну, добре… — сів Сераковський. — Проте скажи, Тарасе, чому в твоїх поемах б'ють не своїх, а все поляків?
— Шляхту! — сказав Тарас. — Б'ють тих, хто прагнув огнем і мечем тримати у неволі козацьке наше плем'я. На Запорозькій Січі, як кажуть нам літописи, були й поляки.
— Правда, — підтримав Костомаров. — Татари навіть. І росіяни…
— Їх що єднало? — рвучко подавсь до нього Чернишевський.
— Жага до волі! — палко сказав Тарас.
— Ось ми й дійшли до головного, — зняв Чернишевський окуляри й знов одягнув. — Жага до волі може з'єднати всіх. Ні віра, ні національність не здатні стати на перешкоді! Спасибі вам… — торкнувся руки Тарасової. — Сократівно! — гукнув, ураз прислухавшись до кроків за дверима. — Зайди і глянь, будь ласка, який в нас гість… Тарас Григорович Шевченко!
Ввійшла гарненька жінка, з очима, як в газелі.
Тарас підвівсь і ґречно поцілував їй руку.
— Ми ждали вас уже давно, — всміхнулася. — Коли повірити на слово пану Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу — діоскури, Поллукс і Кастор…
— Тільки що було тому підтвердження, — всміхнувся Костомаров.
— Будь ласка, Олю, чаю, — сказав господар лагідно. Провів її ласкавим, довгим поглядом. Тоді зітхнув…
— Єдиний твій, Миколо, великий гріх… — озвавсь, як Ольга вийшла, Костомаров. — Не дай господь, щось станеться, як жити їй з малими дітьми…
— Я попередив її про це, коли просив руки, — сказав серйозно Чернишевський.
— І не злякалася? — спитав Тарас.
— Як бачите…
— Бувають же такі жінки!
— Ви, певно, неодружені?
— Ніхто не йде за мене, — сказав Тарас. — Бояться ніби…
— Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! — запально мовив Чернишевський. — Ми ось з Миколою Івановичем ще у Саратові читали ваші вірші й захоплювалися могутнім духом, відданістю простим, робочим людям, своїй землі. Якби було можливо, я в дисертації назвав би вас як приклад служіння правді, волі, народові, якого душить подвійний гніт… А ось і чай!.. — всміхнувся. — Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"?
— І нашу хату, — приязно сказала Ольга.
— Дякую. Не омину і те, і те!
— Нам є про що поговорити, — багатозначно мовив господар дому.
— Правда…
— Без мене тільки! Добре? — на грудях склав благально руки Костомаров, — Я хочу ще пожити у Петербурзі…
— То, може, й ви?..
— Ні, — різко сказав Тарас. — Я не люблю так ніжно Санкт-Петербург.
— Чудово.
— Ти в Тарасові не сумнівайся, — озвався тихо Зигмунт де Чернишевського. — Він — криця…
В ніжних напівпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай…
…Те, що жага до волі, об'єднуючи, долає все, Тарас укотре впевнився, зустрівшись з негром Олдріджем. Ще на виставі, де Айра грав Отелло, він розумів найменший порух трагіка і, хоч не знав ні слова з мови п'єси, відчув душею, серцем, що це — Шекспір, і саме той, якого він любив давно й незмінно. Цей нефарбований, а справжній негр Отелло ще в першій дії всіх полонив, хто був присутній в залі, а з ним зробив таку велику метаморфозу, що він, старий та сивий, вітав так палко високу гру, аж весь театр звернув на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб він прибув до віце-президента, бо там англійський трагік, покинув працю, поспіхом одягся в фрак.
Айра встав йому назустріч.
— Спасибі Вам за овації, — всміхнувся. — Я вчора Вас примітив і грав для Вас.
Катруся, що перекладала, аж посміхнулася.
— Це вам спасибі, Айро! — гукнув Тарас. — Ви грали так, що все в мені перевернулося. Живий Шекспір!
— Ви любите цього поета?
— Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармі навіть!
— О, ви військовий?
— Та ні. Мене, були, заслали…
— За що?
— Бо прагнув волі…
— Собі?
— Всім людям…
Айра обняв його. Одвів на вільний простір, зали й промовив сумно, з гнівом, що пробивався з суму:
— Я, брате, жив в Америці, де негри й досі ї рабстві, де на дверях театрів висять таблички "Собакам і неграм входити заборонено"!.. Я знаю, що таке неволя, дискримінація, сваволя тих, хто має гроші й владу!..
Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й він стрепенувся, глянув на друга з подивом:
— Це правда?
— Що?
— Що ви були також рабом?
— Аж двадцять чотири роки.
— А скільки ви були в солдатах?
— Ще десять…
— Тридцять чотири роки рабства!.. А волі?
— Десять…
— І ви за цей короткий час змогли не тільки стати поетом і художником, але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвів руками. Олдрідж обняв його й поцілував:
— Як добре, що ми з тобою стрілися!..
— Я радий теж. Ти, Айро, мені як брат!
— І ти мені!
— В нас був колись чудовий звичай, у козаків, братання на все життя…
— О, ти козак? А що це?
— Люди волі, борці з усяким гнобленням, несправедливістю…
— І я — козак! — ударив Айра себе рукою в груди. — Ми — козаки!
— Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домі? Хочу намалювати твоє лице, на пам'ять…
— О'кей! Прийду. Ось Катя мені покаже шлях. Гаразд?
— І я, і я! — підбігла її сестра. — Ми вдвох підемо з вами!
— Куди це ви зібралися? — спитала господиня.
— Тарас Григорович малюватиме Айру, — сказала Катя. — Можна нам подивитися?
— Звичайно, їм же без вас, сорок, не обійтися… Панове! Всіх прошу до столу!
— То я чекатиму на тебе, Айро, — сказав Тарас.
Актор кивнув, засяявши разком зубів.
Прийшов Микешин, ще хтось, і всі бажали бачити й вітати гостя з Англії, Отелло в плоті й крові.
За кілька днів у супроводі двох юних леді Олдрідж прийшов до нього. Ледь привітавшись, оббіг майстерню і "кабінет" на антресолях, погмикав, щось пробурмотів і запитав:
— Ти тут і живеш? Чи в тебе є квартира?
— Нема. Це все.
— Як видно, ти благородніший, ніж я гадав… Коли митець і в старості живе, як ти, у нього совість чиста!..
— Совість — душа митця. Нема її — він мертвий, — сказав Тарас.
— А тут довкола не твій народ?
— Ні, мій далеко звідси, на півдні…
— Й мій на півдні… Ти, мабуть, чув про Африку?
— Так.
— Там народ мій, брате…
Він спохмурнів, замислився, а далі тихо-тихо завів якусь тягучу й печально-рідну пісню. У ній було щось схоже на український мелос, на ту журу, що співом сплива і в нас з душі народу…
— Айро, — сказав Тарас, як гість замовк, — ти знаєш, у нас пісні подібні!.. Ось геть така…
Ой не шуми, луже, зелений байраче!..
Не плач, не журися, молодий козаче!..
Молодша леді схлипнула, й Тарас замовк.
— І справді… — промовив Айра вражено. — Де ви, де ми, а схожі…
— Біда в усіх однакова… людська біда… — зітхнув Тарас. — Ну, Айро, до праці час. Ударимо об землю лихом і-за труди!.. Сідай отут. — Подав стілець, — Ви, дівоньки, тут, на дивані… А я до столу ближче…
Айра сів на стілець, набрав значної пози, так ніби він принаймні був полководцем, і підморгнув маленьким леді. Ті усміхнулися.
— Не дмися так… — сказав Тарас.
— Я хочу бути схожим на короля!
— Навіщо воно тобі?
— Аби мене боялися, як королів.
— Не буде діла, Айро, лице розумне в тебе…
Він так зітхнув, що юні леді пирснули і повсідалися з ногами на дивані, чого собі не дозволяли вдома, їм явно тут подобалося.
Тим часом Олдрідж набрав нового образу. Він став таким печальним і розчарованим, що сум стікав, здавалося, його лицем…
— Ти можеш, братику, побути сам собою? — спитав Тарас, вже гніваючись.
Актор удав, що геть злякався, і вмить зробився іншим. Це вже сидів зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тільки міг, і через те комічний теж.