— Ну як ви тут, підстрибуєте? — обняв Тарас солдата.
— Ми що… ми тягнем день до вечора… — зам'явся той. — А вас давно чекає наш поліцмейстер…
— Набатов?
— Так. Звелів негайно бути. Сердитий — жах…
— Майстерню, може, хочуть?..
— Він не казав. Приходив тричі, лаявся, що вас нема.
Тарас заніс до хати чемодан та скриньку. Нова мітла по-новому, видать, мете… Цей князь Гагарін, що замінив Толстого, лад наведе, очистить авгієві стайні!..
— Ідіть хутчій, — озвався Федір. — Дуже він був лихий.
— Ще рано.
— Вже прибігав годину тому. Наче десь щось горить.
Тарас оглянув сумно свою майстерню, підняв малюнок, скинутий на землю протягом, поклав на стіл… Яка не є, а все ж своя, в будинку Академії!..
Брів коридором, ніби на гауптвахту. Хтось привітався, про щось спитав — лише махнув рукою… З огню, як кажуть, та просто в полум'я!.. Це ж поки він знайде квартиру, — та ще таку, щоб можна в ній було займатись гравіруванням! — це ж поки він добуде, чим заплатити… Книга його в цензурі й досі, хоч ще весною ніби все обійшлося добре… Мов вовкулаки, п'ють з нього кров тупі сатрапи царські!.. Ще й досі він має вид на проживання лише на рік. Не як художник, а як солдат колишній, рядовий лінійного батальйону номер один!.. Хоч у відставці, але солдат, замало не каторжанин!..
— Нарешті! — стрів його Набатов. — Зволили таки прибути до Петербурга! Ви ж мали бути, батечку, ще в тому місяці…
— Не знав, що тут мене так ждуть, — всміхнувся.
— Мені то що… — знітився поліцмейстер. — Моє теляче діло…
— Все князь Гагарін? Може, візьме собі…
— Князь, та не той, — спинив його Набатов. Помовчав, звівся, ще й осмикнув мундир поспішно, ніби перед начальством. — Два тижні вже чекає вас князь Долгоруков!
— А я було подумав… — зітхнув Тарас полегшено.
— Що імператор? — хмуро спитав Набатов. — Ви жартівник…
— Подумав, що квартиру мою беруть.
— Радітимете, як не дадуть квартири… у Третім відділі, — сказав, лукаво глянувши, і засміявся зі свого жарту. — Зараз же ідіть туди, — зробився знову офіціальним. — Такий наказ самого князя Долгорукова!
На всякий випадок знайшов старого Федора й сказав йому, що йде в ту саму хату, де жив у сорок сьомому. Щоб друзі знали, де він, якщо жандарми здумають погратись ним у пильність. Фонтанка це Фонтанка, там не жартують!..
Радість, з якою він сприйняв слова Набатова, що жде його не князь Гагарін, аби забрать майстерню, поволі, та невідступно зменшувалась. Вже на мосту через Неву подумав, що страх його даремний, можливо, був би благом у порівнянні з тим, що на нього чекає в Третім відділі. Туди не кличуть так собі. Його пригода, певно, тому причиною. Примусили молитись богу дурнів, вони й розбили лоба. Та не собі — піднаглядному, де й так уже немало ґуль…
Нева текла могутня, чорна, гнівна на береги, закуті в камінь. Вільна колись ріка і досі билась, прагнучи старого русла, простору… «Невы державное теченье…» Гай-гай!..
Пішов по набережній, яку любив. Поєднання ріки й палаців створювало химерний настрій… Правда, тому, хто йде на зустріч з шефом синьомундирих, не до химер… Жандарми й філософія суть вороги. «Не рассуждать!» — чудовий їхній доказ, яким розв'язуються усі проблеми й сумніви. Платон і той позаздрив би!..
Минувши Марсове, ввійшов у Літній безлюдний сад… Пани ще сплять. Вони живуть, як сови, нічним життям… А на Фонтанці? Там сови теж… Щоправда, вони і сплять, а бачать крамоли, змови, замахи. Цареве око!.. Воно, як і всевидяче, все бачить, все… Нехай їм чорт! Такі думки — тортура, яка вбиває волю заздалегідь, принижує, руйнує душу. Він не піддасться. Просто прийде, послухає «святе» повчання і вийде… Звісно, якщо дадуть ще вийти… Коли б Набатов щось знав таке, то не дозволив би собі спартанських жартів…
На незворушній воді ставка біліли сонні лебеді… Ось так прийде спокійно… Не думати тепер про те! Що він для них і що вони для нього!.. За ним стоїть уся Вкраїна, за ними ж — тільки пани та цар. Народ боїться їх і ненавидить, як злих собак!..
Спинився, сів на лавку. Спокійно… Серце гупає у дзвін грудей… Спадає тихо перший пожовклий лист… Оджив своє… Нічого нема під сонцем вічного. Це знав іще цар Соломон… Микола-цар, що дописав на вироку «під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати», давно в землі. Жив, тремтячи, і вмер, як пес побитий… Ніхто тепер і не згадає добрим чи хоч байдужим словом!..
Рішуче встав.
Його спинив якийсь пихатий молодик, що йшов назустріч коридором.
— До кого ви?
— Напевно, до головного.
— Вас викликав його сіятельство князь Долгоруков?
— Так.
— Зачекайте у цій кімнаті, — кивнув на двері поряд. — Він скоро буде.
— Дякую.
Дверей навмисне не зачинив, щоб бачити, коли прибуде всесильний князь… Нічого нема під сонцем вічного!.. Не так давно владарювали в цьому вертепі Орлов та Дубельт… Ба-ба! Один знайшовся вічний — Друг велій Понов Михайло, Максимів син!..
— Не впізнаєте? — спитав, як той уп'явся в нього поглядом, спинившись біля дверей. — Як кажуть, вашими молитвами!
— Щось не пригадую… — примружив білі вії.
— Я був тоді чубатий і молодий. Улюбленець жінок і муз…
— Шевченко, певно?
— Що то як давній друг — впізнав-таки! — всміхнувся.
— Я теж, здається, не помолодшав за ці роки, — зітхнув Понов.
— Ви знаєте, що це таке — лінійний батальйон? Та ще в пустелі?
— Мені не сняться крамольні «Сни»… — сказав Понов. — До речі, в яку халепу ви там ускочили, на Україні?
— На кого бог, на того й люди. Вчули, що я під вашим наглядом, та й ну вислужуватися…
— О! Вже прийшов. Піду спитаю, чи прийме вас… — враз перейшов на шепіт.
Прибіг хвилин за десять.
— Скоріше! Їх сіятельство у добрім гуморі.
Старається. Озвалась совість чи так начальству лиже колишній вчитель і літератор?
Князь, справді, стрів не офіційно.
— Що скажеш? — скинув очі.
— Ви повеліли мені прийти, то ви й кажіть…
— Гм… Я, Шевченко, тебе, здається, попереджав, — нахмурив брови. — Жити тобі тихенько треба, а ти своєї знову!.. Зажди. Твоє пояснення я прочитав. Допустимо, так і було, — скривився. — Та тільки ще раз трапиться з тобою щось подібне!.. — поклав долоню різко на стос паперів. — Ніхто тобі не допоможе — підеш ведмедів пасти!
— Я пас ягнят і знаю, як це робиться, — сказав Тарас, немовби й не зрозумів його погрози.
— Жарти тут недоречні, — буркнув сердито князь.
— А що мені лишається? — спитав Тарас. — Умерти?
— Я не сказав…
— Будь-хто напише супліку, й одразу хап, на допит!
— Іди, — озвався стомлено. — Щоб я про тебе більше отут не чув!..
Попов чекав у коридорі.
— Ну, як? — спитав.
— Роботу пообіцяв…
— Яку? — подавсь до нього.
— Ведмедів пасти.
Вийшов, здолав мостом Фонтанку й лише тоді відчув, що серце йому оскліло в грудях. Ступить — і враз воно розсиплеться… Проніс його у Літній сад, поставив біля дерева… Вдихнув повітря…
…Перше, що він, приїхавши, зробив по добрій волі, — послав листа Варфоломієві і попросив, щоб той кінчав скоріше діло з купівлею або орендою землі, яка йому припала так до душі. Щоночі снився йому Дніпро, і темний ліс попід горою, і далеч, що закінчувалася хоч ледь помітною, та все ж існуючою на відстані зіркого ока Михайловою горою…
А друге — стрівся із Чернишевським. Не став чекать нагоди. Створив її на власний розсуд. Знаючи, що ним піклується «недремне око», вийшов заздалегідь. Вже біля мосту взяв візника, доїхав до Садової, розрахувався і, наче риба в річку, пірнув у велелюдний Гостиний двір. Блукав по ньому довго, торгуючись за чортзна-що й позиркуючи, чи він тут сам, без тіні. Вже в сутінках подався далі Невським, де більше було людей…