— Не заважай! — зиркнув на нього гнівно отець Юхим. — Ми нині в храмі… Більшому, ніж храм Софії, вищому, аніж дзвіниця лаврська. Ми в храмі — мислі! — Передихнув, поставив келих і знову взяв. — Наш дорогий Кобзарю! Хоч ти до нас приїхав не дуже весело й не по своїй, як кажуть, волі, ми всі щасливі з того, що ти сидиш отут між нас, твоїх завзятих пошанувальників і щирих друзів. Батьку, ти нам сказав, хто ми такі, якого роду-племені, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!..
— А в тіло ми його ввіллємо зараз, — озвався знову пан Балабуха.
Піп знову блиснув поглядом, як би ножем, проте не став продовжувати свою застольну проповідь. Струснув, мов лев, чуприною, підніс вагому чару й проголосив:
— Тарасе, будь здоровий.
— І вільний будь! — додав панок, який весь час крутився перед очима і лип до гостя, немов реп'ях.
— Спасибі. Будьмо!
Вже по якійсь там чарці панок-реп'ях, що пив і їв чи не найбільше, гукнув писклявим голосом:
— Тарасові, панове, слово! Нехай нам скаже батько, як далі в світі жити, куди іти!
Тарас умить насторожився. Чогось йому здалося, що цей панок не випадково блукає слідом, крутиться довкола нього.
— Слово моє просте… — підвівся. — Будьмо завжди людьми!.. І ви також, — додав тихіше для Реп'яха, що вимагав розвинути короткий тост.
— Та що ж це ти, Тарасе! Такий поет і златоуст, а нам не хочеш мовити… Хоч прочитай новеньке щось, колюче, щоб тим песиголовцям аж закрутило в носі!
— Тарасе, батьку, просимо!
— Ми так давно хотіли вас послухать!
— "Послання"!
— "Сон"! — гукнув Реп'ях. — Де про царя…
— Ну, добре, — спинив Тарас той гамір. — Я прочитаю, панове, "Сон"…
Реп'ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очі в нього зблискували.
Тарас прокашлявся й почав той "Сон", який читав на вечорі у Симиренка:
На панщині пшеницю жала…
Отець Юхим аж просльозився. Інші лише похнюпились, як дочитав. Один Реп'ях скривив тоненькі губи і підкусив словами із "Кобзаря":
— "Було колись — в Україні ревіли гармати…" Не ті тепер вам сняться сни!
Кров шугонула в голову, але Тарас зміг подолати волею бажання вилить чарку в єхидну пику. Може, йому цього і треба, щоб був скандал, щоб розійшлись по Києву брудні плітки про нього.
— Мо' б, ліпше ми щось заспівали? — мовив як тільки міг спокійніше.
— Божественну якусь, панове! — підтримав на свій манір мерзенний шпиг, гадаючи, що він, Тарас, одразу стане цапа й почне блюзнірствувати, як в Пекарях. Бридота!..
Поставив чарку й рвучко, рішуче встав.
— Тарасе, що з тобою? — гукнув Юхим.
— Спасибі. Мені пора…
— Куди ти?
— Я вже піду.
— Надворі ніч. Дощ та багно!
— З багна прийшли, в багно усі й повернемося. То все земля…
Протисся між стіною та спинами вже геть хмільної братії.
— Та що ж це, люди добрі! — ударився руками в боки піп. — Ти ж нам псуєш, Тарасе, усю обідню! Гарно так почали… Зостанься!
— Не можу. Вибач… — вислизнув з його ручищ.
— Гей, хто там є, замкніть ворота!
Хихочучи, Реп'ях побіг до брами, замкнув її, а ключ віддав господареві.
Тарас рвонувся з хати, як звір із пастки. Може, він не замкнув, а лиш удав, що замикає!..
Брама була міцна, паркан високий, щільний, замок важкий. Коли б ще грати…
— Батьку, Христом тебе благаю, вернися в дім! Та вип'ємо, та поспіваємо!.. — молив Юхим, з якого хміль немов зняло рукою.
— Ні. Я піду, — похмуро сказав Тарас.
— У глупу, холодну ніч?!
— Йди відмикай ворота.
— А я ж збирався вранці з тобою вдвох навідатися у фотографію пана Гудовського й запечатлєть…
— Іван Гудовський? — радо спитав Тарас. — То це ж товариш по Академії! Ворота, отче, бо буду лізти через паркан!
Отець Юхим сердито плюнув, вилаявся в рясну, розкішну бороду й дістав ключа з-під ряси…
…Іван зрадів Тарасові, як батьку рідному. Обняв, притис. Але не дався поцілувать.
— Нездужаю… — сказав охриплим голосом і глянув так, мов завинив. — Той Петербург… з його вітрами, сирістю…
Тарас повів плечима, бо добре змерз. Всю ніч бродив по місту, жаліючи будити друга.
— Можна, я поживу у тебе днів два чи три?
— Будь ласка!
— Пошли когось до Ботвиновського, — отця Юхима, який живе біля Софії, — хай принесуть мої пожитки.
— Ти з ним знайомий?
— Лихо нас познайомило. Козак нівроку… Тільки довкола нього крутиться такий народ!..
— Компанія у них весела, — зітхнув Іван. — Всі мов бики, їдять і п'ють за десятьох, жирують. А тут!.. — махнув рукою, І раптом звів здивовано рідкі, пожухлі брови: — То ти уже на волі?! Давно?
— Та як тобі сказати… Два роки вже… А це за Кановом мене схопили знову і привезли сюди на слідство та розправу.
— За що?
— Комусь я очі муляю, комусь моя присутність тут не бажана.
— Діла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?
— Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якісь бумаги…
— Слухай, — ожив Іван. — Допоки ти у Києві, зроблю я з тебе фото! На добру пам'ять людям. Гаразд?
— Авжеж.
— Тоді скоріше снідати і-за роботу! Трудячись над фотокарточками в своїй тісній майстерні, де панувала темрява й ледь-ледь світив червоним малий ліхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит міста. Його салон фотопортрета, як величав він власне фотографічне діло, був зосереддям пліток, новин. Розказуючи щось про гімназію, сказав "Іван Максимович" і тим немовби вжалив примореного нічним блуканням друга.
— Який Іван Максимович?!
— Сошенко…
— Він у Києві?
— А ти не знав?
— Звичайно! — схопивсь Тарас, замало не перекинувши якісь ночовки з розчином. — Де він живе?
— В будинку церкви Всіх скорбних. Сінний майдан… Зажди, зажди хвилинку! Бо зіпсуєш мені все діло світлом…
Де йшов, де біг, — неначе колись давно у Петербурзі! — питав людей, і в скорім часі стояв уже, відхекуючись, перед його дверима. Серце так калатало в грудях, що не було снаги постукати в старі дубові дошки. Сам відчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором і крізь прочинені в кімнату двері побачив друга-батька, що — постарілий, вилисілий — сидів і снідав рибою та чорним хлібом… Сльози заслали очі…
— Здрастуй!.. — сказав крізь них. Сошенко звів свою лобасту голову, примружив очі, згадуючи, і… не впізнав!
— З ким маю честь? — підвівся. Узяв рушник і витер руки.
— Батьку, та що ж це ти!
— Невже Тарас?
— А то ж яка личина!
Іван Максимович поклав рушник й, очей не зводячи з негаданого, та дорогого гостя, пішов довкола столу.
Втираючи веселі сльози й не випускаючи з обіймів друга, гукнув:
— Маріє! Ганно! А йдіть сюди та гляньте, який до нас приїхав гість! На крик той вбігла жінка й чорнява дівчина.
— Мій друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати — представив його Іван.
— Мені також дозвольте… — почувся тихий голос.
— А-а, прошу, прошу! — сіяв Іван Максимович. — Це наша панна Леонтина. А це Тарас Шевченко, поет, художник…
Панна затріпотіла довгими густими віями і так потому глянула, що гість згадав Марусю, яка колись, у Петербурзі, пустила кішку розбрату між них з Іваном.
— jestem kawalerem, panno, prosze zwazys…[3] — мовив Тарас по-польськи.
— Dobrze! To bardzo dobrze! — аж засміялась панна. — Nie mam tym razem kawalera…[4]
— Сідай сюди, розказуй, — подав стільця Іван Максимович. — Я чув, що ти вже повернувся звідти… Це ж скільки?
— Десять років.
— А малював? — спитав Іван похмуро.
— Так, крадькома… Тепер зробився гравером…
— Казав тобі: покинь ті кляті вірші!
— І що було б? — всміхнувся.
— Художник був би, славний.
— Без "Кобзаря", без "Гайдамаків"?..