Тарас торкнувся його чола — малий пашів. Схопив на руки, швидше заніс у ліжко. Дмитрик йому всміхнувся і застогнав. Не знав, що далі діяти. Його скував холодний страх. Таке мале, безпомічне!.. Зі спальні, де прокинулася Наталя, долинув сміх, агукання Агати й няні Каті…
Він підійшов й покликав матір. Вийшла весела, ніжно сяюча, — аж він примружив очі, — й спитала:
— Що, Григоровичу?
— Там Дмитрик… Він увесь горить!..
Погасла. Замість усмішки лицем пройшов судомний біль.
— Що з ним таке?
— Не знаю…
Притьмом побігла, впала біля малого, що вже метався в ліжку.
— Біжіть мерщій по лікаря!
Нікольський, старший лікар форту, не перейнявся його тривогою. Доїв обід, одягся, не поспішаючи, взяв саквояж… Помітивши Тарасів стан, промовив високодумно:
— Людина, поки вона мала, повинна всім перехворіти… Як витримає, то буде жить… Кожен повинен сам долать свої хвороби…
— Для чого ж ви, лікарі?
— Щоб ставити здоровим людям клізми й засвідчувати природну смерть.
— Ви підупали духом, — сказав Тарас. — Людина, що не вірить сама собі та ділу, якому служить, приносить більше шкоди, аніж добра.
— Не зовсім так. Принаймні у медицині… Ще Гіппократ дотримувався принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не зашкодити. І нам цю мудрість заповідав.
— Дитина там, Сергію Родіоновичу! Нікольський глянув скоса і посміхнувся:
— Коли б не знав, що ти давно безвиїзне живеш у нас, подумав би, що це твій син. А втім… Йому, здається, два з половиною…
— Сергію, ти ж розумний чоловік!
— Пардон, пардон! Невдало пожартував… Хоча Іраклій Олександрович не так до сина горнеться, як «лисий дядя»…
— Бовкало, ходімо швидше!..
Лікар також притих, коли оглянув хворого.
— Що з ним? — спитала мати.
— Аnginае follicularis, або ангіна гнійна… — протяг Нікольський.
— Господи! — збіліла мати.
— Донечку тримайте якнайдалі. Хвороба ця заразна.
— Спаси й помилуй, господи!.. — прошепотіла, хрестячись, сердешна мати.
— Постіль, компреси для зігрівання; поїти теплим… — перераховував на пальцях лікар. — Якби був мед, лимони… Та де їх тут узяти!
— Казала ж я Іраклію: не їдьмо з Оренбурга!.. — ламала руки мати.
Тарас стояв отерплий весь, страждаючи за матір, за дитину, за людство, що беззахисне, мов деревце в пустелі…
— Бог дасть, минеться, — тихо втішав Агату лікар.
— Краще б він не давав хвороби! — сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й гіркі ті сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав.
— Дайте йому напитися, — сказав Нікольський. — Треба, щоб часто пив.
Тарас пішов на кухню, налив води з чавунчика, яка була ще тепла, й приніс, подав Агаті.
Тим часом вбіг Іраклій Олександрович.
— Що… тут таке?.. Мені сказали: лікар…
— Захворів Дмитрик, — зойкнула. — Просила ж я!.. Усков присів на ліжко, помацав лоба синового.
— Хвороби всюди, — мовив. — Хіба в раю немає…
— Мовчи про рай! — скривилася Агата болісно і затулила руками вуха.
— Їх старшенький помер недавно в Оренбурзі, — шепнув Нікольський, який, хоч жив самітником, знав геть усе, що діялось у форті та поза ним. — Прислати вам сиділку? — спитав уголос.
— Можна, я з ним побуду? — ступив Тарас до коменданта.
— Спасибі.
— Кращої не побажаєш, — всміхнувся лікар. — Та при такій сиділці малий ураз одужає!
— Устами вашими та пити б мед.. — зітхнув Іраклій Олександрович.
За тиждень, — як не билися, що не робили, — малий помер. Ховали на другий день. І тут Тарас не витримав. Наосліп вибіг із форту в степ, а далі крізь пелену, що застилала очі, побрів у царство каменю і черепашкових білястих скель. Навіщо ця безглузда смерть, ці муки батька, матері? Чим прогрішило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп'я, що звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканців? Тут стільки є вже старих і хворих, зневірених у смислі далі жити, а ти обрав для прояву своєї сили й влади зелений, ніжний пагін, якому світ ще відкривався тільки в усій первісній його красі… В ім'я чого? Що ти хотів довести цієї смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нічого тобі сказати, боже, — святий та кріпкий! — на виправдання…
В ущелині, куди ввійшов, мав потаємне місце між черепашкових великих брил. Звідси він бачив синє море удалині, блакитне чисте небо… Його ж ніхто не міг отут помітити. Сиди і вільно мисли, малюй, пиши!.. Сьогодні сльози застували йому і море, й небо. Він бачив мертве личко свого малого й щирого в найвищій мірі друга й ніяк не міг змиритися, пристать на те. Хто нині торкнеться ніжним пальчиком його брови, пригладжуючи її острішок, хто поведе його шукати вбогі пустельні квіти й радітиме тим дивобарвним краплям на тлі піску?.. А мати! Як їй, бідній, це пережити, витерпіти? Недавно був, сміявся, плакав, грався, а нині — тільки горбик на кладовищі!.. Це жах такий, що й словом того не скажеш!.. Треба зробити пам'ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пісок заносить все, вирівнює, ховає слід… Невмольна смерть! Як той коршак, чатує, жде, щоб налетіти, вдарити… А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла того, хто був йому найближчий і найдорожчий? Можливо, тут його вина, що він, нехай невольно, уник коси… Хіба він раз на муштрі її гукав! Не чула, не йшла… Нікчемна стара карга!..
Десь одірвався і покотився вниз камінець. І тут іде повільна праця знищення… Вітри, дощі та сонце руйнують гори… Ніби там хтось іде?.. Мо', смерть почула його слова?..
Підвівся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг… Дивно, та йшли сюди, в ущелину, в його таємне сховище. Невже іще хтось має місцину цю за власну затишну гавань?..
— Вибачте… — сказав солдат, спинившись за кілька сажнів. — Мене по вас послали…
Спершу він не завважив, як мовлені були слова. Коли ж збагнув, не зміг тому повірити.
— А хто послав? Фельдфебель?
— Ні, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки…
— Невже земляк?
— З Херсонщини, — всміхнувся той.
— Чому ж уперше бачу?
— Бо я приплив недавно.
— І знаєш, де мене шукати?
— Бродив тут сам… А раз на вас наткнувся…
— Чому ж ти, братику, не підійшов? Земляк же…
— Ви з панами… — прискалив хитро око. — А ми прості… Тарас обняв солдата і запитав:
— Як звати?
— Кличте: Скобелєв. Я так тепер записаний… А справжнє моє ім'я — в ревізькій книзі, в пана…
— Втікач? Здвигнув плечима:
— З вогню, як кажуть, в полум'я…
— Не можу сліз уговтати… — сказав Тарас. — Чуже, а жаль, як рідного…
— А рідні є?
— Немає.
— То ви по них і плачете, тут сидячи… — зітхнув солдат. — Ходімо, бо вас там ждуть. За стіл без вас не сядуть, сказав майор.
Вони пішли до форту, зближаючись, як два човни в пустелі моря, радуючись, що день печалі скрасився для них початком приязні, а може, й дружби. Вічність не тільки в смерті, вічне й саме життя…
…На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий, звісно, а з верб, тополь, шовковиць, які привезти можна з Ханга-Баби.
— А що? — сказав Іраклій, коли Тарас з ним поділився задумом. — їй-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропонує!
— Ну?.. — вийшла та з дитячої, де годувала малу Наталю груддю.
— Садити сад біля городів.
— То й що? — спитала байдуже. Вона ще й досі не ожила, не стямилася по смерті сина.
— Можна поставить там будиночок, де ви могли б улітку жити, — сказав Тарас. — Город, дерева, зелень, повітря з моря…
— Справді, було б, як дача! — палко гукнув Усков. Схопивсь на рівні ноги. — Дерева випишемо із Астрахані чи Гур'єва…
— А трохи можна викопати в урочищі Ханга-Баба, — додав Тарас. — Сам бачив там два роки тому ще молоді шовковиці.