— Не треба далі!
— Він вибачається, що сам не зміг…
— Прийде, то я йому скажу… — кипів Тарас. — Забув, що він з Мотронівки біля Борзни!.. «Не лишите нас удовольствия видеть Вас…» — передражнив. — Язик собі зламає, а не напише по-людськи, щиро й просто!..
— Великий пан… — розвів Грицько руками. — Взяв жінку з добрим посагом…
— А-а, хай їм грець, усім панам! — сказав Тарас. — Така натура їхня… То що у першій книжці?
— «Кобзар» Шевченка.
— Знаємо, — перегорнув свої поезії. — Марко Вовчок «Три долі». Славно пише! Суворо й щиро, без квіточок. А мова, мова!.. Мене спитав Іван Тургенєв, кого йому читати, щоб вивчить нашу мову, то я її порадив — Марка Вовчка, сиріч Марію Олександрівну.
— А не Шевченка?
— Вона одна в нас знає мову… Господи, до чого ми вже дожилися — ставимо на кожнім слові наголос!.. — перегортав чомусь важкі, немов залізні, сторінки.
— Що, зле тобі? — помітив те Честахівський.
— Як каже Едвард Якович, підводить серце, щось там із ним не так… Не можна мені радіти, каже, і гніватися, і сумувати… А що ж то був би я за поет, якби не гнівався і не радів!
— Ой скільки є у нас таких!
— То віршомази, Грицьку. Поезія — це гнів і біль, любов і радість! Байдужість — смерть поезії.
— А серце ж як?
— Воно це я, а я — воно. Не можна нас розділити. Хай терпить, скільки зможе…
— Нещадний ти.
— До себе — так. Я втратив стільки років!..
— Все хочеш сам зробити?
— Ні, тільки те, для чого прийшов на світ.
— Ти знаєш?
— Я догадуюсь, душею чую, серцем, яке болить за долю всіх…
— Ти світоч краю нашого, його зоря! — схвильовано сказав Грицько.
— А мо', лише кресало, що викреше живлющу іскру в душах…
— Іскра у нас була. А ти її роздмухав своїм крилатим словом, повів крізь ніч!
— Григорію, не сотвори собі кумира, — мовив, зніяковівши від похвали.
— От чув моя душа, що ти колись…
— Прошу тебе — не сотворяй, — всміхнувся. — Я ще живий. І грішний…
— Поезія твоя — свята!
Не мав ні слів, ні сили продовжувати цей дивний диспут. Що то з людини робить хворість…
— Поглянь, Григорію, чи Костомаров видрукував свої думки про Київську Русь? — сказав натомість стомлено.
— Всі є, Григоровичу: і Костомаров, і пан Куліш, і Стороженко… Руданський, Глібов. Ганна, котра Барвінок… Гарно!..
— Ну й слава богу…
— Я геть забув, що маю буть на службі! — запоспішав ураз Грицько. Поклав журнал. — Узавтра знов забіжу. Бувай здоровий!
Вибіг — аж задзвеніли сходи. А славний хлопець!.. Щира, проста душа. Такий піде за тебе в огонь і в воду, серце своє віддасть… Чи й справді серцю легше, коли людині байдуже: добро чи зло… Навряд. Байдужі люди живуть не довше… Власне, і не живуть, валяються, немов гнила колода… Жити — страждать, боротись, прагнути чогось нового, світлого! Вдоволеність — не суть життя… Свиня в сажі вдоволена, як не голодна. Дріма собі…
Хтось увійшов.
— Ти, Федоре?
— Це я, Микешин!.. Просто від пані Юргенс… ївши, згадав про вас, Григоровичу, і той біфштекс застряв мені у горлі. Ви ж тут голодні, певно?
— Спасибі. Снідав…
— Правду шепнув господь. Коли було те снідання! — вознісся він на антресолі веселим добрим янголом. З морозу навіть щоки були у нього янгольські — червоні, мов калина. І курка, яку приніс сповитою в цупкий папір, аж сяяла підсмаженими боками!..
— Божественна! — втягнув повітря «янгол» і повелів: Вставайте їсти!
Тарас підвівся, кривлячись від болю в грудях.
— Таким харчем і мертвого підняти можна… — мовив. — Та ще від пані Юргенс… Колись Брюллов любив також посидіти у милій тій харчевні…
— Ви змерзнете, — схопив Микешин свиту, яка служила у хаті цій халатом, і вкрив дбайливо плечі.
— Спасибі… — вдячно кивнув Тарас. — Так от Брюллов…
— Це правда, що ви дружили?
— Правда… — зітхнув Тарас. — Великий був чоловік!..
— А можна мені сказати буде, що я дружив із вами? — спитав Микешин щиро, як здатні справді талановиті люди.
— Кажи. Якщо тобі це буде в радість.
— Батьку, на все життя!..
— Михайло, не присягайся в дружбі, — спинив Тарас. — Ці клятви не надійні… Найвищий прояв вірності — йти до зорі, яка єднала друзів, світила їм на трудних шляхах життя…
— Я прагнутиму, допоки стане сили!..
— Спасибі… Це найкращі ліки хворому…
— То, може, вам подати краплі чи щось таке?
— Давай вже ліпше курку, а то із рук не випускаєш…
— Справді! — всміхнувся гість. — Пробачте. Вже й прохолола…
— Курка у будь-якому вигляді суть божий дар, як висловився колись мій перший вчитель Петро Богорський, — сказав Тарас. — І то єдина істина, якої він мене навчив; крім азбуки…
Коли пішов Микешин, відчув себе бадьорішим. Чи спілкування з молодістю, чи «божий дар», та щось його підбадьорило. Встав, випив ліки (ложка вже не тремтіла йому в руці!) й спустився вниз. Найгірше було в хворобі — слабість, що не давала йому трудитись, як би хотів… А втім, що толку з його трудів теперішніх, — скажімо, таки з того ж портрета Клодта, — для України, її народу бідного?.. Послав учора тисячу своїх буквариків у славний Київ Чалому, щоб розповсюджував на користь недільних шкіл, — це діло. Ткаченку теж, в Полтаву. Ще й приписав, щоб не забув про кирпу, яку йому пообіцяв знайти Федот. Поїде туди весною, жениться… Не буде ж він сидіть, як сич, на тій горі під Кановом, що напитав Варфоломій!.. Без жінки хата — пустка. А без дітей…
Зітхнув. Згадав Ускових. Наталі вже восьмий рік… А Наді, що народилася за рік до того, як він поїхав, чотири, п'ятий…
Діло ніяк не йшло. То кашель находив хвилями, то лізли в голову якісь думки і заважали. Власне, думки тепер були його розрадою, його життям. Прикутий в цій майстерні, один як перст здебільшого, він має в них товариша, дружину, діток… Друзі прийшли й пішли, а думи його не кидають, а думи з ним… Та біль у грудях… Може, якби не він, писав би вірші, й легше тоді було б… Давно, давно не прилітала муза в його барліг!.. Була б Ликера… Господи, дай силу вирвать з серця цю, мабуть, надто пізню його любов!.. Що толку, боже, ятрити стражденну душу споминами, жалями?.. Усе минулося, перегоріло, як восени опалий лист, на вогнищі добра і зла!..
Підвівся, узяв свічник і важко, ледь похитуючись, пішов по сходах. В ліжку стихав набридлий кашель. І там, на антресолях, з стіни йому не усміхалась звабливо його остання люба, осінній цвіт…
За тиждень він по-справжньому сів до роботи. Нежить уже минув, і це маленьке благо здалось Тарасу гаслом його одужання. У грудях ще йому боліло, та мідна дошка кликала і хвилювала. Праця тепер була для нього самим життям, утечищем від грізних дум, що обсідали його щодня, щоночі. Ніч особливо була важка, бо темрява, самотина… Він хитрував, вкорочуючи її роботою. Вставав о п'ятій. Доки там ще розвидниться, а він тим часом трудиться, живе!..
Так захопився, що й не почув, як увійшли. Звів ненароком очі й побачив… еполети!..
— Ти, Федоре, мене злякав, — озвався, коли впізнав господаря цих еполетів. Це був земляк Черненко, душа громади їхньої. Точніше, мир і спокій, бо він гасив розважністю та добротою всі суперечки й пристрасті, що вибухали часто між «громадян».
— Відколи ти мене боїшся? — спитав, скидаючи і вішаючи шинель.
— Сидить і досі в мені солдат, який весь час напружений і жде щомиті лиха й несправедливості від офіцерів…
— Ну й залили вони тобі за шкуру сала!
— Досі в усьому чую бій барабана… — журно сказав Тарас.
— Такий нагнали на тебе страх?
— Ні… Тут огида скорше, душевний спротив, звичка згортатися вмить у клубок і виставляти довкіл голки…