…Звістка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспієм у той же день, що і наказ майора Львова зробити із Шевченка зразкового фрунтовика.
Тарас ішов із церкви, де оголошували державну вість, разом з Усковими і ледве-ледве стримував свою велику радість. Цар-кат віддав, нарешті, душу богові! Скоріше, чорту! Стільки на тій душі гріхів смертельних, що шлях їй — просто в пекло! І в цьому, певно, благо для їх величності, бо душі ним замучених десь у раю і через те не стрінуться з його душею…
Іраклій ішов похмурий, скорбний. Агата теж. Одна Наталя ласочкою перебігала з одних на інші руки й сміялася, хоч як її спиняла мати. Жінок вражає смерть будь-чия, бо знають, як тяжко давать життя. Агаті можна вибачити. А друг Іраклій Олександрович!..
— Не знав, що ви так тяжко сприймете цю новину… — не втерпів-таки Тарас, підколупнув.
— То що було б? — спитав Усков.
— Благав би їх величність не покидати своїх надміру вірних підданих. О тім молився б господу.
— Молись о скорбній долі раба його Тарасія, — багатозначно сказав Усков.
— Цар Олександр, напевно, вже підписав помилування всім ворогам свого отця…
— Дай бог! А то…
— Що? — насторожився.
— Із батальйону прийшов наказ…
— Що рядовий Шевченко за поданням їх благородія генерала Фреймана став унтер-офіцером?
— Ні. Командир а Уральська прислав наказ зробити спершу з цього Шевченка лялечку, а вже потому і представлять на унтера.
— Майор заважив більше, ніж генерал?.. — спитав могильним голосом.
Усков розвів руками.
— Фрейман не здогадався, мабуть, про вас з майором поговорити… Чи говорив, але не так, як той бажав… А втім, коли амністія торкнеться вас, то цей наказ не приведеться в дію. Пождемо трохи…
— Справді, тепер одна надія — на маніфест… — сказав Тарас похмуро. — Можливо, син не схоче йти по слідах свого вітця…
— Не бачив його колись, у Петербурзі? — спитав Усков.
— Не тільки бачив, а й розмовляв.
— Та ну?
— Ви розмовляли з самим царем? — спинилася й собі Агата.
— Тоді він був наслідником.
— То, може, він вас не забув?
— Я тільки йому показував портрети, писані великим Карлом, давав, де слід, пояснення.
— Він не спитав, як звати вас?
— Ні. Тільки злився, що не Брюллов… До речі, Брюллов тоді був дома й не побажав, послав мене з Мокрицьким.
— Гоноровитий… — протяг Іраклій,
— Гордий! — сказав Тарас.
Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию.
— Гордим господь противиться, — повчально мовила йому Агата, знаючи, що й він такий.
— Покірних теж не милує, не захищає від злих людей, — сказав Тарас. — Хоч круть, хоч верть… Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!..
Дзвіночком сміх.
— Гадалось, як найкраще, а вийшло гірше… — думав Усков уголос.
— Маєш послать мене на муштру? — спитав Тарас.
— Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить…
— Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть мені зробити, перевертається на більше зло!..
— То, певно, доля у вас така… — зітхнула комендантша. — Подвижницька, великострадна…
— Боюсь, що мій «знайомий» цар не випустить мене на волю, — сказав Тарас.
— Чому? — спитав Іраклій.
— Царі не люблять правди і тих, хто їм нагадує про неї.
— Як кажуть, бог не без милості, а козак не без долі! — сказав Іраклій, сходячи на комендантський ґанок.
І бог явив Тарасу милість. Одразу після великодня йому звеліли вийти в строю на плац, навчатись із усіма, а по обіді, як друга рота пішла в кар'єр заготовляти камінь для будівництва, його самого вивели на спорожнілий курний майдан і муштрували ще цілих три години. Так всі шість днів. На сьомий він не міг устати вранці. Що ревматизм, а що печаль, яка щодня підточувала його душевні сили… Прийшов Нікольський.
— Скобелєв мені сказав… Ну, що з тобою? Ноги? Чи ще якась, нова, хвороба? Тарас промовчав.
— Ясно. Загнали сивку-бурку!.. — Сів у ногах на нари. Зітхнув, пошкрібся в тім'ї. — Я заберу тебе в шпиталь. Полежиш тиждень-другий, а там, дивись…
— Не треба! — рішуче сказав Тарас. — Ховатися по шпиталях не буду. Хай мучать, хай домучують!..
— Приїде Львов, і ми його умовимо, аби він сам представив тебе на унтер-офіцера.
— Не треба! Всяка жалість чи співчуття мені вилазять боком. Щоб не просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене, старого дурня, не муштрували б по вісім годин на день!..
Ввійшов Мостовський, приятель його з поляків, що також був у рядових, а нині вже поручик. Зі світла він примружився, протер рукою очі.
— Це ти? — спитав Нікольського. — А де Тарас?
— Повержений штабс-капітаном Косарєвим, що душу вклав у виконання наказу пана Львова.
Поручик сів по другий бік. Невдовзі мовив глухо, з душевним болем:
— Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу Ускова, аби дозволив жити тобі зі мною.
— Хочеш, щоб те було, що в Орській? — спитав Тарас. — Хтось донесе, що ти з простим солдатом запанібрата, і загримиш до мене, у рядові.
— Чорт з ним. Ходімо!
— Дякую. Я буду тут.
Помовчали. В казармі, крім них, нікого вже не було. Неділя.
Хто до церкви, а хто до «спиртоміра», аби залити душу хоча б на день.
— Оце сиджу та й думаю, — сказав Нікольський. — Буде ще коронація, ну, й маніфест, амністія для політичних…
— Був маніфест з нагоди вошестя на престол, — сказав Тарас. — Та щось мене не кличуть у Петербург…
— Тож-то й воно… Аби там хтось цареві та й нагадав про тебе…
— А що, це добра думка! — підтримав його Мостовський. — Чи в тебе є в столиці такі шляхи?
— Не знаю… — сказав Тарас. — Хіба такий… За звичаєм, у президентах Академії мистецтв завжди врочисто ходить хтось із найближчих до імператора… Тепер Марія Миколаївна, сестра царя…
— Чудово! — схопивсь Мостовський з місця. — А в Академії у тебе є такі, що попросили б її височество?
Тарас не міг одразу відповісти. Перебирав у пам'яті тих, хто живий, хто має силу й титули, і зупинився на Толстому Федорові Петровичу.
— Хіба що граф Толстой, постійний віце-президент… — сказав непевно.
— Вхожий він до великої княгині? — спитав Мостовський.
— Звісно. Керує він, але вона підписує і представляє собою вищу владу Академії.
— Пиши листа!
— Кому?
— Толстому. Він заступиться?
Тарас зам'явся. Що він їм міг на те сказати?.. Просив Брюллова — всує, писав листа Жуковському — не відповів… Для вищих кіл суспільства він — каторжанин; може, і не злочинець, але невдячний колишній хлоп… Хтось розпустив про нього чутку, якою коле очі його заступникам у Оренбурзі сам граф Перовський, що він, Шевченко тобто, з кріпацтва викуплений царем, сім'єю царською…
— Не знаю, браття… — мовив. — Чужа душа — що темний ліс… Тим паче графа й віце-президента…
— Ти напиши, а там воно покаже, — не відступавсь Мостовський.
Нікольський теж був за листа в Санкт-Петербург. Вони взяли Тараса й ледь не за руки вивели на божий світ з казарми. Він шкутильгав, стогнав, кряхтів, мов ветхий дід, а все ж ішов, бо розумів, що це його єдиний шанс на рятунок. У дверях стрілись із байгушами-дітьми. Простягуючи брудні маленькі руки, вони просили їсти, бо на грошах місцевий люд ще й досі не розумівся.
— Заждіть, я зараз! — мовив Тарас до друзів і почвалав назад, у свій солдатський дім. В шинелі мав прихований ним для Наталі цукор.
Малі терпляче ждали. Взяли цнотливо, ніяково (не звикли ще!), подякували й пішли до брами. Мабуть, вже обпросили фортечний люд.
— Чи й справді їх спонукує до жебрів скрута?.. — тихо спитав Нікольський.
— Мене колись, як був таким, примушували просити кусень хліба, — сказав Тарас. — Тяжке це діло — знаю… В душі не раз все перевернеться, доки простягнеш руку…