Опівночі з церков ударив дужий веселий спів, забемкали на всіх дзвіницях дзвони…
Христос вскресе из мертвых,
Смертию смерть поправ
И сущим во гробе
Живот даровав!..
— Христос воскрес! Христос воскрес! — полинуло, неначі хвиля, натовпом, і він здригнувся, зрушився, завирував. Із храмів трохи поспіхом посунули ті, що стояли скраю, біля дверей, за ними — густо, весело, хапаючи повітря риб'ячими ротами, — хто був сподобився стояти глибше, біля амвона а вже за тими, після важкої паузи, пішли попи з кадилами та клір з хорогвами та образами…
Христос воскресе из мертвих!..
Шаліли дзвони, натовп перешиковувався, даючи вільний простір довкіл церков, щоб ним врочисто рушив великий хрес ний хід, очолений самим, напевно, патріархом всія Русі… Хтось скрикнув, хтось когось ударив… Ізнявся шум і раптом стих…
Нарешті вся колона з попів, свічок та образів з хорогвами, сяк-так зібравшись, рушила.
Христос воскресе из мертвых,
Смертию смерть поправ!..
А дзвони б'ють, а натовп переливається, а поліцейські луплять безбожно тих, хто сп'яна чи знічев'я вискакує напереріз процесії… Христос воскрес! Христос воскрес!..
Поволі в співі, в дзвоні процесія пройшла за храм Успенія… Христос воскрес!.. Якийсь дебелий купчик поцілувався, — брат во Христе! — з худим обдертим жебраком і дав йому карбованця… В гурті дівчат та хлопців зірвався сміх, на них хтось шикнув…
Місяць кудись подівся, і зір також не стало видно. Знову підуть дощі та мокрий сніг…
Із-за Архангельського собору з'явились свічі, ризи, блиск образів. За ними, ледь погойдуючись, пливли хорогви…
— Не налягай! Дорогу! — метнулися городові розширювати живий, рухливий коридор. — Таку твою!..
Христос воскресе из мертвых,
Смертию смерть поправ!..
Тарас якимось чудом лишився поряд із хресним ходом, чув запах воску, ладану, спітнілих тіл. Повз нього пройшли поволі вищі чини духовні, чорні, як ніч, ченці, хоругвоносці…
Раптом посеред них впізнав одного з братів Аксакових! Ніс Костянтин лик Саваофа — гордо, ледь-ледь задерши голову і виставивши вперед широку, лапату бороду… Пройшов, неначе проплив у рай… Кондова Русь! Єдиновірна, царствена!.. Свій патріарх, свої палати, свої покірні смерди й жінки, закриті по теремах, як то було у добрі старі часи!..
На другий круг у хресний хід вливалися пани, купці, чиновники. Йдучи, співали з півчими й знай осіняли себе хрестом — розмашистим, як їхні душі, здатні пропить за ніч всі гроші, шубу, коней та… кріпаків… Братолюбиві стовпи царя російського, престолу та отечества!..
Коли вільніше стало, де він стояв, пішов од храмів божих у бік воріт. Не може Русь без ідола, без поклоніння. Не сотвори собі кумира — заповідь, якої вона і досі ще не почула, не сприйняла!..
…Прощатися почав уже напередодні свого від'їзду. Михайло Максимович зібрав велику учту, присвячену його особі, прощанню з ним. На ній був цвіт мистецький, вся мисляча, жива Москва.
Тарас прийшов із Щепкіним пізніше всіх. Як видно, йому навмисне назвали час такий, щоб вийшла врочиста зустріч.
Вітальня враз притихла, вп'ялась очима в нього, і в тих очах було усе: повага, сум, іронія…
— Добридень вам, панове! — сказав нарешті здавленим від хвилювання голосом. — Пробачте… Ми, здається, спізнились трохи…
— Тарас Григорович Шевченко! — оголосив господар дому, як в історичних драмах, хоч тут його вже знали, вважай, усі. А-а, ні — є незнайомі лиця…
— Погодін, — представився один із них, вивчаючи його уважним поглядом.
— Професор, академік і видавець, — додав Михайло Максимович.
— А ще — ваш давній шанувальник, — додав відомий учений муж. — Наш «Москвитянин» писав не раз про ваші твори. Навіть, коли про них писати не дозволялося…
— Спасибі. Я…
— Дозвольте й мені, панове, — вліз поміж них усміхнений сивенький старчик. — Я — Шевирьов, Степан Петрович. Прошу любити і шанувати… Хі-хі… Як я шаную, Тарасе, вас, хоч поглядів не поділяю ваших…
— Також професор, академік, відомий критик… — почав було пояснювати господар дому.
— Знаю, — сказав Тарас. Цей монархіст уславився непримиренністю до всіх інакомислячих. Дискутував колись з Бєлінським.
Мусив подати руку.
— А ви мене впізнаєте? — всміхнулися знайомі очі.
— Пан Ґалаґан?
— Він самий, — обняв Тараса земляк, з яким він зустрічався колись не раз. — 3 поверненням!
— Були в Кремлі? — спитав Іван Аксаков. Тарас кивнув. — І як? Прекрасно, правда?
— Японія… — сказав Тарас, хоч не хотів висловлюватися на цю непевну тему.
Іван Сергійович нічого не зрозумів. А Костянтин, що підійшов тим часом, спитав:
— Узавтра їдете?
— Пора, — розвів Тарас руками. — Там жде мене моя свята заступниця, робота жде…
— Нам буде вас не вистачати.
— Дякую за добре слово…
— А це Петро Іванович Бартенєв, історик, археограф, — знайомив далі Максимович.
Той уклонився мовчки…
За півгодини ввійшла чарівна господиня і запросила усіх до столу.
— Як здумаю, що ви вже їдете, то плакать хочеться… — шепнула вона Тарасові, коли схилився поцілувати руку. В очах її, — великих, ясно-карих, — і справді сяяли росою сльози.
Учта розпочалася теплим напутнім словом Щепкіна.
— Панове, ми сьогодні вшановуємо нам дорогу людину, що незабаром покине нас. За всі ці дні ми полюбили щиро простого, милого й талановитого Тараса — гостя нашого. Своїм приїздом він звеселив, осяяв хмурий березень, вселив надію в душі на кращий час не тільки у природі, а й у суспільстві нашому… Нехай же буде добре йому в дорозі і в Петербурзі!
Всі встали й випили по першій чарці на честь засланця, що повертався за одинадцять років із невеселих, трагічних мандрів.
Як почали обідати, Тарас дивився нишком на цих людей, яких він знав давно колись, і тих, з якими оце в Москві зустрівся, і щось таке в його душі творилося, чому не міг знайти одразу й назви. Було і жаль утрачених даремно літ, і радісно, що так його зустріли відомі, славні люди. Не всі вони, звичайно ж, читали те, що він створив, та всі схиляли голови перед його стражданням, віддаючи данину його терпінню, мужності та силі волі, як висловився в своїй промові-тості Іван Аксаков тільки що. Старий друзяка Щепкін, розчулившись, поцілував промовця, чим ще додав олії в огонь поваги та співчуття. Погодін і той сказав коротке слово на честь поета-мученика, що постраждав за щирість, за свій народ. Щоб був не вплів сюди царя-надьожу, то мав би повний успіх у товариства…
Останнім встав господар. Гамуючи тремтячі руки й сльози він прочитав присвячений Шевченку вірш, написаний перед обідом-учтою. Хтось щось спитав Тараса, й він не почув початку, де йшлося про повернення його ж таки з країв далеких…
Ой, як дуже за тобою
Тужила Вкраїна —
Усе тебе вспоминала,
Як та мати сина.
Твої думки туманами
На лугах вставали,
Твої сльози росицею
По степах спадали;
Твої пісні соловейком
В садах щебетали…
Не зміг читати більше. Стояв, схиливши голову, й стискав тремтливий аркушик з написаним на ньому віршем… Нарешті, рушив далі, вітаючи його на волі, зичачи йому здоров'я, слави й нових пісень…
Обід уже скінчився, і всі по тому віршеві зібралися біля Тараса, вітали, тисли руку, бажали щастя, успіхів…
І раптом — спершу тихо, а потім дужче, дужче — полинула вкраїнська мила музика, вкраїнська пісня!.. То господиня, сівши за фортепіано, вітала гостя голосом його землі, душею його народу, музикою його небес блакитних…
Ой зійду я на могилу
Та стану-гляну у долину:
Долина глибока, калина висока,
Аж додолу гілля гнеться…
Всю ніч Тарасу снилися її пісні, вона сама, могили, степ, Дніпрові сині гори…
А вранці, ледь розвидніло, прощався з домом Щепкіна; і з ним самим. Старий актор зібрався у Ярославль, він — в інший бік, де мав давно вже бути.