— Від того, ким ти станеш, нічого вже не зміниться, — сказав суворо Щепкін. — Поезія твоя — мов джин, якого випустили із глека… Он Гоголь що хотів зробити із «Ревізором» і «Мертві душі» свої палив!.. А залишився Гоголем… Отак і ти, — всміхнувся. — Ти можеш навіть тут одружитися, а слави моєї цим не похитнеш!..
— Твоєї?
— Того, кому присвячено нову твою поему. То як ти її назвав?
— Здається, буде «Неофіти»!..
— Хороша назва. Слухаю…
Тарас дістав з кишені аркуші, розгладив їх і прочитав епіграф, узятий ним із біблії:
— «Сия глаголет господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасенне моє прийти, й милость моя открыется. Исаия. Глава 5, стих І». Михайлові Семеновичу Щепкіну на пам'ять 24 грудня 1857 року.
Передихнув і, дивлячись на присмирнілого актора-друга, почав читать з присвяти:
Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.
Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!
Привітаєш — убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету,
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю
І притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам…
Ти, мов дитя, не відаєш, хто сам єси! — промовив Щепкін з подивом.
Тарас стояв, розбурханий своїм читанням, аркушами, які тримав в обох руках, — щоб не тремтіли, — й проймався знову трепетом, як і тоді, коли писав поему. — Пробач. Читай. Я слухаю-Читав про Рим, про християн, що йшли на муки, тортури й смерть заради добра і правди, про імператора, який жорстокість зробив своєю вірою, а бачив пишний Санкт-Петербург, царя Миколу, мучеників в'язниць, казарм, сибірських каторг і… матерів, що омивають слізьми трагічну долю своїх синів…
І ти слова його живії
В живую душу прийняла.
І на торжища, і в чертоги
Живого істинного бога
Ти слово правди понесла.
Поклав на стіл рукопис і важко сів. Помітив краєм ока, іпо Щепкін дивиться на нього, мов на брюлловський «Останній день Помпеї».
— Ти не зламався… Навіть не похитнувся!.. Святий огонь поезії не дав залити брудом сатрапам царським!.. — мовив із глибини м'якого крісла Щепкін. — А правду кажучи, я те боявся —
— Теж? — запитав отямлюючись.
— Ну, як Куліш, як Максимович…
— Тому й тягнув з читанням, старий хитрюго? — розвеселився. — Міг би мені сказати!
— Звідти ніхто, Тарасе, не повертається таким, як був Ти — перший!
Помовчали. Мов пом'янули погаслий дух борців за правду й волю…
— Поема справжня. Власне, це алегорія… — озвався знову Щепкін.
— Ти зрозумів?
— Я, братику, прожив життя… — всміхнувся Щепкін. — Треба тобі вертатись швидше у Петербург! А то Куліш…
— Не захотів приїхати, — сказав Тарас. — Підуть розмови, каже… А ти розмов не побоявся!
— То я… Пора збиратись! — схопився з крісла, як молодий. Обняв Тараса й поцілував. — Спасибі!.. Перепиши й пришли мені… Ні, передай. Певніше буде… Як там Тетяна наша? Мабуть, уже тремтить… Ех, що то, брате, молодість!..
Театр був повен. Щепкін! Володар душ!.. Не кріпацьких, — сам з кріпаків, — а тих, що вклав господь людині, щоб розуміла вона красу і мудрість… Тарас сидів, дивився на те, що діялося на сцені, на Піунову, яка пишалася в яскравій плахті й вишитій рясній сорочці, і так було йому на серці дивно. Хоч сам навчав вимові, хоч чув ці репліки із уст її уже не раз, лунали вони для нього музикою… Талант, талант!.. Так ніби вона і виросла на Україні!.. Солдата й Финтика ледь помічав. Одна вона, здавалося, була на сцені — мила й така реальна, справжня, хоч грала роль…
І тут ввійшов Михайло — Щепкін. Молодший ледь не вдвічі, як на виставах учора й позавчора —
— Здорова була, моя жінко, моя голубко! — обняв Тетяну. — Як поживаєш?..
Достеменно це був полтавський чоловік — довірливий і щиросердний, ще й вимовляв так мило, ледь пом'якшено вкраїнське «л»! Де дівся той городничий, що потрясав, немов Юпітер, тупу чиновну братію на цій же сцені два дні тому. Великий маг і чудотворець!..
— Чого ти так довго барився? Я ждала, ждала, та й годі сказала, — залебеділа до нього жіночка, й Тарасові здалось вараз, що то його стосується, що то його так докоряв Катя, що не Чупрун Михайло, а він барився довго…
Заплющив очі, слухаючи її співучий голос, такий знайомий і незнайомий, вже дорогий його душі і ще чужий…
— …Та й мені їсти хочеться. Чи нема чого? — басує лагідно помолоділий Щепкін.
— Що ж мені на світі робити? Хіба паляниці, або що?
Неправда ця обурює Тараса, псує йому солодкий настрій. Дружина, що ховає від чоловіка їжу, припасену для залицяльника… Зал вибухає оплесками, захоплений якимось жестом, мімікою чи інтонацією Михайла Щепкіна. А може, й Піунової. Вона сьогодні на висоті, на злеті — Коли б ще хтось із тих вусатих панів-гусарів та не накинув оком на Катерину!.. О господи, уже ревнує до глядачів, до оплесків, до того, що захоплюються її красою, молодістю!.. Не будь смішним, отямся… Дивись, дивись на друга свого великого, що завтра їде! Виступить іще в одній виставі й з театру прямо — в сани, в морозну ніч, у віхолу, що знов знялась надвечір… Що робить із глядачами цей чарівник!.. На нього теж, напевно. впливає чар партнерші…
Верталися додому вдвох. По правді кажучи, втекли тихенько, щезли, яко щезав дим. Були з того веселі, мов хлопчаки
— Ну, як тобі Катруся, не заважала? — спитав Тарас.
— Та що ти! Я вперше грав Чупруна так радісно, й вона була, мій друже, тому виною. Самойлова у порівнянні з нею — солдатка!..
— О! Чи ти, бува, не закохався?
— Може… Я о-го-го! — закозирився. — Мені немає навіть сімдесяти!.. Ще одинадцять місяців… — зітхнув і враз постарів, стомлено зачовгав чоботами об мерзлий сніг дороги.
— Як там у тебе сказано, у «Неофітах»? — спитав невдовзі. І сам згадав:
Псалом новий господові
І новую славу
Воспоєм чесним собором,
Серцем нелукавим…
Пройшовши трохи мовчки, він зупинився і взяв Тараса за рукав:
— А знаєш ти, що серед тих, хто викупляв мене з кріпацтва, був Котляревський, автор тієї п'єси, яку сьогодні грали ми з Піуновою?
Не став чекати відповіді, почовпав далі. Та їх уже наздоганяла юрба палких прихильників його таланту, що не могли не висловити йому свого захоплення. Старий зітхнув, розвів руками і зупинився…
…Кохання — камінь, який, зірвавшись, летить з гори, змітаючи все на шляху. Кохання — й цвіт, який прибити легко нещирістю або холодним поглядом…
Провівши Щепкіна, мов одірвав щось од душі. Засумував, занудив світом. Може, тому снрияла і заборона їхати йому самому… А може, й те повергло його в журбу, що втратив суть, що зв'язувала його з Тетясею, як називали вони із Щепкіним Катрусю Піунову. Тепер він може прийти до неї тільки як залицяльник. А поміж ними стоять батьки і… двадцять сім прожитих ним і не прожитих нею буремних літ!..
На масницю, її найперший, веселий день, він запросив свою Катрусю з матір'ю проїхатись на тройці в Бор, на лівий берег Волги. Майбутня теща сіла, як чорна хмара, поряд із ясним сонечком. Тарас вмостивсь навпроти й торкнув легенько кучера:
— Поїхали!
Той усміхнувся, вйокнув на гарних білих коней, і світ поплив, поплив назад!..
— Що чути з Харкова? — спитала старша Піунова.
— Ну, мамочко!.. — обурилася молодша.
— Послав листа директору. І Щепкін теж, — сказав Тарас. Він клопотався долею зорі своєї, прагнучи знайти їй місце в Харківському театрі, бо тут контракт закінчувався.
— Щось довго…
— Діло це непросте. Та й шлях чималий. Поки сюди, туди… І треба ж йому подумать… Коли б він бачив Катю, то вже прислав би згоду!..
Йому сяйнули вдячно таким блакитним поглядом, що світ схитнувся. Господи, невже колись!..