Пісня також пропала, стихла в біді кріпацькій. Німо котив Дніпро свою могуть до моря, вливав її в байдужі його солоні хвилі… Чи море Чорне посолоніло від наших сліз?..
Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пітьма стелилася понад Дніпром, виповнювала вербовий гай, з якого він дивився на правий берег…
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії!..
— А ми вже думали, що заблукав! — зрадів Андрій його появі. — Кличемо, а ти ні звуку…
— Добре, що й так почув, — признався. — Коли думки обсядуть, то й грім мені — як комариний писк. Ну й пахощі!..
— Щерба готова.
Справді, у казанку над вогнищем кипіла смачно юшка, а на попоні, прикритій білим обрусом, стояла пляшка з чаркою, лежали ложки, сало, цибуля з пір'ям, нарізаний скибками хліб…
— Благословляй, Тарасе, трапезу! — сказав Андрій, знімаючи з вогню щербу.
— Я ж вам не батюшка…
— Ти теж духовний пастир. Поет!
— Найбільший на Україні! — додав Кирило палко.
— За ці роки мене забули, певно…
— Ні, ні! Ви стали ніби думою, легендою нових часів!
— Я дідом став, — сказав Тарас, щоб збити Кирилів пафос. Андрій прийшов на допомогу:
— Други, прошу до столу, сиріч до скатертини! Вони лягли, як стародавні елліни, довкола миски й пляшки. Андрій наповнив чарку й подав, як личить, гостеві.
— За волю! — мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очі у наймолодшого між них Кирила, як усміхнувся гірко на те Андрій.
— Бери, що є, закушуй. Міцна ж така… Кирило пив за гостя. Андрій також.
— Я тут не гість! — гукнув Тарас, хмеліючи. — Я вдома тут! Ось оженюсь, поставлю хату й житиму на Україні. Не проженете?
— Що ти! Побійся бога, брате!
— Коли б я мав у гарнім місці землю… — зітхнув Кирило.
— Дякую, — сказав Тарас схвильовано. — Як вийде книжка, землю я сам куплю. Для хати та для садка…
— А скоро вийде?
— Хтозна… В цензурі десь. Вже більше, як півроку. Помовчали. Вслухалися у теплий літній вечір, де тільки коні, форкаючи й переступаючи, порушували правічну тишу. Іноді, — немов живий, наморений, — зітхав Дніпро й вітрець проходив між шелюгою…
— Ви, певно, все це впишете в свої майбутні вірші? — тихо спитав Кирило.
— Може… Поет так само, як і земля, те родить, що в нього впало, висіяно життям.
— Щасливі ви — творці краси…
— Ай справді, — спитав Андрій, — щасливий ти як поет? Тарас не зразу знайшов правдиву відповідь.
— Поетом гарно бути… Якби лише поетом і не в такій же мірі громадянином… А втім, поет не може бути не громадянином. Це нісенітниця!
— Є ж і такі… — несміливо сказав Кирило.
— То віршомази.
Знову запала тиша. Вогнище вже ледве-ледве жевріло, й від того ще яскравішими здавались зорі. А їх же — милий світе! — сьогодні висипало на небі стільки, неначе й справді кожна — жива душа…
— Ти ще співаєш «Зіроньку»? — спитав Андрій. — То, може б…
— Я вам ліпше згадаю вірш, написаний давно колись у Орську про ці місця… Хоч трохи… що не забулося…
— Той самий вірш, що вже сьогодні слухали? — схопивсь Кирило.
— Правда… Як подивився на гори ті та на Дніпро…
…І Запорожжя, і село…
І монастир святий, скарбниця, —
Все, все неситі рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятії!! Ні, ні…
Не ви прокляті… а гетьмани,
Усобники, ляхи погані!!
Простіть, високії, мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! найсвятії!
Простіть!.. Я богу помолюсь…
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!..
Сиділи скорбні, зболені. Під зоряним, високим рідним небом… На споконвіку рідній своїй землі… В пітьмі зітхав і схлипував старий Дніпро… А може, й справді море посолоніло від сліз, які Славута щодня вливав в нього впродовж століть!..
…Так поспішав у Прохорівку, що й не вернувся до Переяслава, аби забрати свої пожитки. Дубом, який найняв таки в Козинцях, де ночували, поплив на зустріч з новим, незнаним світом і, може, навіть з долею. Щось усесильно гнало його сюди, примушувало лишити друзів, берег, який був милий і дорогий…
Пливли униз, за течією, і по обіді вткнулися в розмитий берег. Прохорівка! Село внизу, а на горі, високо над тим селом, немов гніздо орлине, біліє дім… Це ж треба знайти таке чарівне місце!.. Мабуть, він не шукав, дісталося йому у спадок. І ця гора, й ці люди… Напевно ж, пан професор не мозолями добув собі цю благодать!..
Допоки зійшов на гору, добряче впрів. Чи поспішав, чи серце вже застаре для молодечих таких поривів… Оглянувся — і все забув. З гори відкрилася така краса, така велично дивна картина світу, що він не смів дихнути. Внизу в садках та вербах біліли хати, зліва чорнів велично і таємниче порослий густо вільхою старезний луг, а далі синьо-синьо, — залитий небом, сонцем, — лежав Дніпро з затоками та островами. На обрії за ним здіймались гори й красуня Рось під ними сіяла в степ…
Щось одірвало ніби його від дива дивного й примусило зиркнуть назад, де між акацій в білому як сніг цвіту стояв будинок. З ґанку, немов з хмарини янгол, дивилася на нього жінка в білому. Ковтнув судомно грудку, що підступила йому до горла, й прошепотів:
— Марія…
— Тарас Григорович! — метнулася до нього жінка. Спинилася на півдорозі, мов завагавшись, а далі рвучко пробігла відстань, що залишилася, схопила в руки голову й поцілувала його в чоло. — Михайло!! — крикнула. — Поглянь, поглянь, кого нам бог послав!
Професор вийшов, мружачись, одяг якісь маленькі, немов дитячі, окуляри й розплився в радій усмішці.
— Оце-то гість!.. Нарешті…
Він теж підбіг, — дрібненько, мов куличок, — обняв Тараса Й тричі поцілував.
— Василівно, проси до хати гостя!.. А ми собі й не думали, й не сподівалися…
— Не ми, а ти, — спинила його Марія. — Я знала, що не сьогодні-завтра вони приїдуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вікно, — сяйнула карим оком.
— А я не міг збагнути, чого мене так потягло у Прохорівку… — спромігся й гість на слово. — Аж то синиця винна!
— Ти звідкіля? — спитав Михайло Олександрович.
— Із Переяслава. Ловили рибу вчора під Козинцями, а вранці я на дуба й притьмом сюди! Покинув там і чемодан, і погрібець…
— Пошлю когось сьогодні ж, аби привіз.
— Спасибі… У вас тут рай!
Всі кажуть, — зітхнув чомусь господар. — Ти знаєш, Гоголь тут написав свій знаменитий «Чуден Днепр…», під тою он сосною, — вказав за яр, де розметало низькі могутні рала старе гіллясте дерево.
— Коли він тут побував? — спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, і не зустрівся з Гоголем.
— Вже десять літ минуло… Хто міг тоді подумати, що за два роки його не стане…
— Хай буде пухом йому земля, — перехрестилася Марія скорбно, й очі її взялись сльозою.
— Великий, мудрий і вболіваючий за всіх стражденних Гоголь! — сказав Тарас.
— Спасибі, ви так чудово мовили… — вклонилася йому Марія.
— Василівно, проси до хати гостя! — заметушився знову старий професор-антикварій, як записав Тарас про нього в «Щоденнику» при першій зустрічі після повернення з пустельних місць.
Його ввели до кабінету, всуціль заставленого книжками в шафах, скринях і просто в стосах, що височіли на лавах, кріслах, навіть на підвіконнях.
— І скільки ж тут цього добра? — спитав Тарас аж ніби трохи заздрісно.
— Дві тисячі томів.
— І всі тобою читані?
— Так. Майже всі.
— То ось чого ти такий розумний, братику! — пожартував.
— Тарасе, книги — ворота мудрості, — чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту.
Ввійшла Марія. Сіли, де хто знайшов хоч трохи вільне місце, й Тарас спитав: