— Не притомився? — спитав Сенчило.
— Трохи… Так ніби духу не вистачає…
— Може, десь ближче станемо?
— Ні, ні. Йдемо, куди намітили. Для молоді поет повинен бути вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дістав хустину й витер на лобі піт. Сьогодні він устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрітися, вже дещо роблять, з'єднані в якийсь гурток чи товариство, що в них є друзі в Харкові… Що ж він їм мовить нині, які слова? Одкрити душу, вибухнути, а потім знову скніти в якійсь пустелі?.. Змовчати, погомоніти про се, про те? То це ж зламати пагін, що в них проріс, розчарувати!.. Може, було б не йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не зміг би собі до смерті!..
Молодики пішли вперед. При ньому (він бачив це) вони були притишені, врочисті, мов у церкві, а там, за кроків тридцять, вже чулись вільно. Молодість!.. Як був таким… Ні, ліпше того не згадувати! Його насправжня молодість розпочалася тільки в двадцять чотири роки, коли він скинув рабство й розправив плечі… Здається, те було недавно, а вже ось лисий, сивий… Так ніби він перескочив прірву в десяток літ солдатчини. Страшну, бездонну прірву!..
Місто давно скінчилося, і йшли вже лугом, між озерець та шелюги. Праворуч синьо сяяли Дніпро й Почайни гирло. Ліворуч, скрізь, куди сягало око, ряхтіла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли лози…
— А пам'ятаєш вечір під Межигір'ям?.. — тихо спитав Сенчило.
— Ніч на плотах… — зітхнув Тарас.
— Розмови, співи біля вогню… І все пропало!..
— Бачиш, ти не забув, носив у серці цілих шістнадцять літ. І я носив. Куліш також недавно про вечір той нагадував… Ні, брате, все хороше навіки в нас!.. І цей похід відлуниться колись щемливим спомином… Яка ж краса!.. Як дихається на цій широкій волі!..
— Ось місце те, тут станемо, панове, табором! — гукнув, спинившись біля вербового густого гаю, Лобода. За сажнів двадцять річка. Сліди старого вогнища…
— Чудово… Тільки… — глянув на гай Тарас. Над річкою посеред луки привабив зір могутній явір. — Може б, отам розбити табір? Щоб вітер дув, розгонив ґедзів та комарів… Чогось останнім засом за мною в'яжеться всіляка нечисть. Тільки зустрінусь з кимось погомоніти, вона вже в очі сичеться…
Молодики взяли свої торбини та саквояжі й мовчки пішли під явір.
— Можуть, гадаєш, бути підслухачі? — спитав Олекса, мружачись на непроглядний вербовий гай.
— На луці легше дихається, — сказав Тарас. — І видно далі… Глянь-но! То ж, мабуть, славний Вишгород?
— А певно ж він.
— От жаль, що треба їхати!..
— Хіба тебе хтось підганяє? Гуляй собі!
— Коли б то в них один був справник, брате… Дивись, іще якийсь захоче вислужитись… Та й Андрієвський мені звелів сиріч порадив, просити дозволу якнайскоріше виїхати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю відповіді…
Од явора лежала довга й широка тінь. Хоч сонце звернуло з полудня, та ще пекло. А тут було так добре і прохолодно.
Тарас присів під стовбуром, заплющив очі. Серце озвалось болем, ніби йому на щось жалідося…
Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, і швидко встав.
За чаєм з ромом (звідки вони дізналися, що він любив чай з ромом) усіх йому назвали. Як і тоді, під Межигір'ям… Веніамін, Гаврило, Леон, два Якови і Митрофан — студенти. Було ще два чиновники та четверо учителів. Всі молоді, гарячі. Він сам, Сенчило та Лобода були між них, мов патріархи…
— Батьку, — заговорив, допивши чай, студент Леон Зелінський. — За що вас знову арештували? Там, біля Канова.
Всі затаїли подих. Так ніби він сказати мав якусь премудрість вічну. А втім, для них, що стали на шлях борні за волю. питання це було і справді як одкровення, оскільки кожен міг сподіватися на щось подібне. Добре було б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать їх, та він не смів і тим карався тяжко.
— Чогось мене жандарми так полюбили, — пожартував, — що їм стає не по собі, коли мене не бачать.
— Як можете, то розкажіть хоч трохи про Товариство святих Кирила та Мефодія, — озвався Яків Бекман. — Що спричинило його розгром?
Тут жартом не одмахнешся, бо їхня ота біда повинна стати досвідом, застерегти. І все ж…
— Були високі помисли про всеслов'янську єдність, про волю всім народам… — промовив, ніби ступив на кладку через потік. — Дискутували, писали різні такі папери, що згодом стали свідченнями… І не робили дїла! — додав сердито. Потім обвів усіх похмурим, пильним поглядом і посміхнувся гірко: — Де не візьмись студент Петров; підслухав, заліз у душу братчикам і… всіх продав! Студенти поопускали очі.
— А де тепер він, знаєте? — спитав Гаврило.
— Мабуть, десь процвітає… Або знайшов свою осику…
— Тепер іуди вішатися не побіжать, — сказав один з учителів. — їм честь і шана!
— Влада, яка живе доносами, не довговічна. Це знали ще в Стародавній Греції, — сказав Тарас. — Насильство, страх перед людьми, що прагнуть світла істини, — ознаки краху, розкладу. Нове шукає мудрості, старе — покори й слави з уст лицемірів…
— Кому, панове, чаю? — схопив Сенчило раптом уже давно холодний порожній чайник. — 3 ромом чи вже без оного?
Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад Почайною.
— Хліб-сіль! — підняв бриля над головою, як порівнявся з табором.
— Здорові будьте їхавши! — гукнув Сенчило замість "ласкаво просимо".
Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повід й притис коня підборами. Той окрунувся, ніби хотів також пристати до чаювання, і боком, боком рушив.
— Гадаєте, що хтось із тих? — спитав у повній тиші Лобода.
— Хто знає… Може, й порядний хтось… — сказав Тарас пригнічено. — А ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю…
— Не вмре від того, — втішив його Сенчило.
— — Може, той чоловік нам став би другом, братом… — тужив Тарас. — Ось що таке великий державний страх!
— Береженого бог береже, — сказав Сенчило й підвівся важко. — Ліпше підкиньмо дров та ще поставмо чайник… Веніаміне, збігай, ласкавий будь, по воду!
Студент взяв у Сенчила чайник і почвалав до річки, що хлюпотіла неподалік.
— А там якийсь рибалка в кущі лози… — всміхнувся, коли прийшов.
— Далеко? — спитав Тарас.
— Коли говорять голосно, то чути все.
— Він справді ловить рибу чи удав?
— Піти спитати, може?
— Дивись, щоб він тебе про дещо не запитав! — озвався другий Яків.
— Тихіше, хлопці!.. — шикнув на них Сенчило. І стало чути річку, потріскування дров у вогні, шипіння крапель, тужний далекий голос чайки…
— Правда, що вам сам цар заборонив писати і малювати? — спитав Леон.
— Було таке.
— І ви за десять літ солдатчини не написали й слова?
— Я неслухняний, хлопці, — сказав Тарас. — Написано ще цілу торбу віршів.
— І де ж вони? Коли ми їх побачимо та почитаємо?
— Як свисне рак!
— Ви б нам дали, а ми б їх нишком-тишком переписали й пустили в люди…
— Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзі.
— У ваших віршах схована велика сила, батьку! — промовив палко Бекман. — Народ їх має знати, читати їх щоденно, немов молитви!
— Спершу народ навчити треба грамоти, — сказав Тарас. — Навчити всіх!
— А як?
— Недільні школи. Ви б там могли навчать не тільки письму та читанню, але й лічбі, історії… Історія — це мов душа, без неї народ не може стати на шлях борні за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рідний грунт…
— Ще Архімед промовив: "Дайте мені точку опори, і я зрушу землю", — сказав, піднісши палець, Лобода.
— От, от! — підтримав його Тарас. — Тим паче, в нас історія — всуціль страждання та боротьба. Варяги, торки, печеніги, кумани-половці, ординці, турки, шляхта, царі російські з панством — всі прагли нас пригнути, на порох стерти, вбити не тільки плоть, а й душу. Немає нам дороги іншої, як воскресіння духом і пізнання самих себе — від давнини до сьогодення!..