Сидів, писав щоденник на лавці біля верби і раз у раз позиркував на синє літнє море. Укотре ждали пошти, а він — із нею волі, що прилетіти мала із Оренбурга… І тут в усіх кінцях городу почулося чарівне слово «пароплав»!
Сховавши зошит, побіг до форту. Мусить уже прийти! Півсотні днів минуло відтоді, як послали папір про волю до Оренбурга, і тридцять сім, як бачили його у штабі корпусу!..
Пошта не прибула… Натомість — друга рота й руда персона — їхній батальйонний командир. Тарас забув про нього, бо сподівався визволення, і тим невдача стала стократ прикрішою. Тепер було не до городу й не до щоденника! Рудим вогнем майор оббігав усі казарми, дав по зубах фельдфебелям та іншим малим чинам, полаяв ротних та офіцерів, які потрапили йому під руку, й звелів призначити на завтра огляд роти, в якій, собі на лихо, служив Тарас.
Всю ніч нещасна рота, тремтячи, готувалася до істинно страшного суду і вже о п'ятій ранку стояла, наче іграшка, посеред форту й ждала отця-майора Львова. О сьомій він з'явився і цілих три години їх катував, чим тільки міг. Стомившись, гарно вилаяв, пообіцяв свій скорий суд, різки й шпіцрутени. Потому всіх відпустив, а конфірмованим звелів з'явитися після обіду на додатковий іспит.
Коли і це випробування мужності Тарас терпляче витримав і був щасливо забраний з-перед очей премудрого і престрашного Львова, зрадів усім солдатським тілом, як одпущенню грішник. Аж сам себе ненавидів за ту велику радість!..
Майор, узявши змінену четверту роту, відбув в Уральськ, і форт зажив старим життям. Тарас також. Щасливий, що так відносно легко відбув приїзд начальства, він знов чекав наказу із Оренбурга, писав щоденно роздуми у свій журнал…
І раптом вскочив у яму, на дні якої чавкало брудне багно. Чи комарі, які надвечір оволоділи садом, чи сподівання, що на зорі прибуде пошта з Гур'єва, погнали, мов навмисне, його в укріплення.
Почувши спів у флігелі, де проживали офіцери, Тарас, на всякий випадок, осмикав кітель, виструнчився… Ну й пісня, боже праведний!
Коврики на коврики
Й шатрики на шатрики!..
Це ж хтось її для них «створив», хтось дав життя…
— Шевченко! — вибіг на плац скуйовджений і весь червоний поручик Кампіньйоні. — А йди сюди! — схопив за руку. — Зараз я познайомлю тебе, Шевченко, з новоприбулими. Чудові хлопці!
Ще з коридора вгледів Тарас кошму, розіслану серед кімнати, на ній велику сулію, довкруг якої купчилися усі в червоних сорочках «чудові хлопці»…
Коврики на коврики!..
Рвонувшись з рук Кампіньйоні, Тарс метнувся на майдан. Та офіцер побіг за ним і закричав:
— Черговий! Унтер! Візьміть його й — на гауптвахту! Він тільки що образив тяжко офіцера!
За п'ять хвилин Тарас, раб божий, уже сидів за ґратами й зі страхом ждав атаки блощиць та бліх… Скрізь кровопивці, людям нема від них рятунку на цій землі, на цьому злому світі!..
Раненько прийшов Усков і визволив його з біди.
На вечір ждали пошти. Пронидівши весь днь у клітці саду, Тарас подався знову в триклятий форт. Складати свою мізерію. Мав відчуття, що нині прийде його щасливе звільнення, і він тоді негайно, — з цим пароплавом! — кинеться навтікача…
А я по вас, — зустрів його безвусий іще солдат, що був в Ускова вістовим. — їх благородіє звеліли вас покликати.
— Що, пароплав?!
— Ні, ще нема.
Не міг збагнуть, навіщо він коменданту. З воріт ще раз поглянув на збілене легеньким штормом море. Нема, не видно щогли!..
Іраклій мовчки подав папір.
Тарас завмер. Нарешті! Збулось! Звершилось! Господи!..
— Читай.
Зиркнув крізь сльози і не повірив своїм очам. Це був паскудний рапорт Кампіньйоні про те, що він, Тарас Шевченко, у нетверезому ганебно стані облаяв поручика, за що повинен зазнати кари, як вимагав того закон…
— Це все брехня! — гукнув, коли отямився. — Не брав і в рот хмільного і не сказав йому ні слова!.. Що діяти?
— Одне — просить пробачення, — зітхнув Усков. — Він офіцер, йому повірять більше. Бо за статутом, Тарасе, ти вже арештант.
— Я присягну, що це неправда!
— А він — що правда.
— Нелюди!..
— Вдягай мундир і йди проси пробачення… Одяг, прийшов. Простояв у передпокої аж дві години, й лише тоді його було допущено до скривленої з похмілля пики їх благородія.
— Це ти?
— Так точно!
— Геть…
— Прошу вислухати й пробачити мені вчорашній вчинок!
— Ти визнаєш свою вину? — прискалив ліве око.
— Так точно!
— Що, не хочеться іти під суд?
— Так точно! Візьміть назад свій рапорт…
— Бач, гордим став… Вже й випити не зволить з нами!..
З похмілля, ваше благородіє. Як тільки глянув на сулію, так підступив живіт до горла…
— Правда. Таке буває, — глянув уже привітніше. — Ну, чорт в тобою, прощено! Пошли по четверть на мирову, а я сходжу по рапорт. Сам тут побудь, — всміхнувся в передчутті нової випивки. — Не здумай знову!..
— Слухаюсь!
Денщик приніс горілку, а Кампіньйоні — рапорт. Приніс не сам — з усім вчорашнім кодлом своїх достойних свідків.
— Отак-то, батечку, — сказав один, подаючи пухку тремтячу руку. — Ви не бажали знайомства з нами вчора, то ми сьогодні змусили зробити нам таку велику ласку!
Під п'яний сміх їх благородія підходили до рядового і ґречно тисли руку.
Знов сулія, кошма, чарки, наїдки, жарти, «Коврики» й амурні сальні спогади…
Прочумався Тарас в саду, в альтанці коменданта, де жив останнім часом. Не відав, хто й коли привіз його сюди.
За тиждень згадав, що серед офіцерів його теперішньої роти нема Обрядіна — її отця і командира. Спитав про це у каптенармуса Куліха, який привіз з Уральська передану для нього книгу Лібельта.
Франц спохмурнів.
— А Скобелєва ти пам'ятаєш? — спитав замісто відповіді.
— Як зараз чую його чудовий сердечний спів…
Тече річка невеличка
З вишневого саду…
— Вже в арештантських ротах, аж у Сибіру. А перед тим пройшов зеленою алеєю з двох тисяч палок, сиріч шпіцрутенів.
— За віщо? — вражено спитав Тарас.
— По пиці дав Обрядіну. Бо той привласнив гроші, які прислав хтось Скобелєву.
— Отак і дав?!
— Ні, тільки вже на здачі, як вдарив ротний «за клевету».
— Нещасний, бідний Скобелєв!.. — сказав Тарас, похнюпившись. — А що ж Обрядін?
— Змусили подати у відставку.
— Недавно Кампіньйоні хотів мене під суд підвести…
— Я чув про це. Паскудний він чоловік.
— Коли я звідси вирвуся! — заскреготів Тарас зубами. — Ось що вони зі мною роблять, кати людські! Вже третій місяць жду з Оренбурга волю!.. Чи послано її сюди на черепасі?..
— Десь хтось тримає. Що їм якийсь засланець! — промовив Куліх.
— Ах, бідний, бідний Скобелєв… — зітхнув Тарас, — Це ж треба було такому статися…
Пішов тихенький дощик. Зашелестів, застукотів об дах альтанки, зробленої колись сердешним Скобелєвим. І з того шуму, шелесту почувся м'яко й весело його дзвінкий, приємний голос:
Дощик, дощик
Падає дрібненький.
Я ж думала, я ж думала,
Запорожець, ненько…
…Коли прийшов, нарешті, ласкавий дозвіл майора Львова на звільнення його зі служби, Тарас уже і не зрадів. Щось тільки в серці тьохнуло й переросло в пекучий жаль за марно й тяжко втрачені роки та дні. І ні вітання друзів, ні листування, що зав'язалося між комендантом і командиром півба-тальйону Косарєвим про скромну його особу, не хвилювали тепер його. Тим паче мусив ждати якогось ще наказу з корпусу, а вже тоді… Що саме, йому ніхто не міг сказати точно. Бабуся правду мовила: вузька стежина веде у рай, та й та колючим терном поросла!..
Збагнув, що вже на волі, коли вертався з пристані, точніше, з гауптвахти, де гостював у друга свого Мостовського, що там сидів по наклепу одної підлої душі.
Світив ледь-ледь ущерблений великий круглий місяць, що тільки сплив на чисте, пустельне сіре небо. Нерівний шлях до форту мінився, сяяв, скелі — мов ожили, відкинули вузькі та довгі тіні… Чарівна казка… Господи, пустеля теж красива, коли на неї дивиться людина вільна… Вільний!.. Він не солдат, а знову — поет, художник!.. Вільний!.. Його тепер не може у стрій поставить Косарєв, примусити з собою пити поручик Кампіньйоні!..