Рішуче встав, умився. Чи так, чи так, а на Вкраїні буде! Хрущов уже чекає його в Москві. Хоч пан, а прихилився до нього ніби щиро, в маєток свій запросив… Принаймні є попутник. А доведеться їхати без дозволу та подорожної, то пан Хрущов послужить і прикриттям. Він, як не є, а депутат від Харківщини у комітеті по звільненню селян з кріпацтва!..
Узяв листа й спустився вниз. Одягнеться, на пошту сходить — все-таки якась розвага… Коли людина в русі, то й час минає швидше. Він стільки ждав впродовж життя, що це тепер для нього найгірша кара… Може, піти й узяти квиток на поїзд? Не на сьогодні. Завтра о чотирнадцятій відходить поїзд, яким він ще устиг би в Москву до виїзду Хрущова з неї…
Вже був готовий вийти, як хтось спинився біля дверей і, впевнившись, що це його майстерня, постукав різко, владно.
— .Ввійдіть! — гукнув.
Гість не примусив себе чекати. Рвучко ввійшов до хатг й двері сам причинив. Це був Іван Мокрицький!
— Добридень вам! — всміхнувся.
— Ну як?.. — з завмерлим серцем спитав Тарас.
— Гаразд.
— Є вид? Я можу їхати на Україну? Іван подав йому напір.
— Спасибі…
— Дружина вас вітає.
— Не знаю, як і дякувати!..
— Побережіться, — тихо сказав Іван, — За вами буде нагляд.
— Еге, еге…
— Як можете, то їдьте швидше, поки граф Адлерберг та Долгоруков не стали цапа, що не діждались ласки із їхніх рук.
— Узавтра ж!
— Ну й чудово. Я вже піду… Прощайте! — подав правицю.
Вийшов, і в хаті знову стало самотньо й тихо. Правда, вже був папір з орлом двоглавим, що дозволяв мандрівку у рідний край!.. На диво, радості не відчував. Спустошений, сів на диван. Лише тепер дійшли до нього слова Іванові про поліцейський нагляд і на Вкраїні… Невже він такий страшний для влади? Невже його поезія жила з людьми, будила їх і кликала на боротьбу за волю, коли він сам тягнув носок за Каспієм?.. Виходить, цар з усім жандармським корпусом безсилий проти слова!..
Це відкриття, ця життєдайна думка окрилила його натомлену чеканням душу, влила снагу. Підвівся, сховав вид-паспорт й пішов нагору взяти у скриньці грошей. Зараз же поїде й купить собі квиток на завтрашній московський поїзд!..
Проводили його Грицько й Михайло Лазаревський. Були сумні. Так ніби він зібрався на край землі.
— Чого носи похнюпили? — спитав Тарас їх весело.
— За кілька днів ти будеш на Україні… — зітхнув Михайло.
— Там гарно нині… — журно додав Грицько. Тарас уперше бачив його в печалі.
— Михайле, ти ж приїдеш погостювати в Гирявку?
— Як справи пустять… Федора знайди в Орлі. Він буде радий.
— Добре.
Вже екіпаж неквапно їхав Невським. Тарас позиркував то в той, то в інший бік і з подивом спіймав себе на тому, що залишає з жалем таке набридле йому останнім часом казенно-панське місто.
— Ще як то там мене зустрінуть!.. — подумав раптом вголос.
— Зустрінуть добре, батьку, не сумнівайся, — сказав Гринько. — На другий раз поїду я із вами. Візьмете?
— Ще питаєш!
— Воно б і зараз треба комусь поїхать… — пошкріб Грицько потилицю. — Не докумекали з тобою ми, Матвійовичу… Михайло глянув ніяково, признаючи свою вину.
— Доїду й сам, — сказав Тарас, потішений словами Честахівського. — Додому ж, на Вкраїну!
— Одружитеся? — спитав Грицько.
— Та, мабуть… — розплився в добрій усмішці. — Маруся Максимович…
— Щось часто ви про неї нині згадуєте… — примружив Гриць віясті сірі очі.
— Ану тебе!.. — не став Тарас виправдуватись. — Приїхали уже, чи що?
— Вокзал! — сказав візник врочисто.
До поїзда ішов, як пан. Михайло був зібрався когось найнять, та Гриць не дав. Швиденько взяв чемодан, йому залишив скриньку і рушив до перону, де вже чекав на пасажирів поїзд.
Прощатись вийшли на білий світ. Їм, звиклим до екіпажів, вагон здавався бочкою, розпеченою на сонці.
— Щасливої тобі дороги, батьку! — обняв Грицько й поцілував.
Михайло мовчки тицьнувся губами в щоку. Локомотив тим часом свиснув, чмихнув.
— Рушаємо! — почулось десь попереду.
Тарас ввійшов у "бочку", вона сіпнулась, рипнула, й перон поволі поплив назад. Грицько махав рукою. Михайло лиш кривився. Всміхавсь чи плакав — не розбереш…
Жандарм стояв спокійно під ліхтарем.
Нарешті! Вирвавсь, виїхав!.. Пливли будинки, вулиці, і кожен стук на рейках лунав для нього весело, мов благовіст!..
Незчувся, коли заснув. Прокинувся — вже світлий день залив усю кімнату. Синицею, що провіщає гостя, постукував ізнов капіж… Він, власне, живе тепер думками та друзями, які його відвідують у цій майстерні-келії. Прикутий хворим серцем та лікарями, він може вільно згадувати, як жив колись. Минуле — благо мислячих самотніх душ. Воно наш скарб, приховане в засіках збіжжя, яке ми в час печалі провіюємо й перебираємо, щоб відділити зерно міцне від куколю…
Солдат приніс сніданок. Хотів йому допомогти вдягнутися, але Тарас не дався — одягся сам. І вмився. І поголився навіть, хоч бритва йому в руці тремтіла, немов жива.
— Ти ось що, Федоре, коли ще силу маєш, — сказав старому хрипко (щось з голосом таке зробилося, що сам його не впізнавав), — сходи, мій голубе, до Афанасьєва, котрий також Сашко Чужбинський, і мов йому, аби прийшов до мене. Є пильне діло, скажеш.
— Сходжу, — озвався Федір. — Поснідали? То пийте ліки.
— Добре.
— Ні, пийте зараз, щоб при мені. Матвійович мене просив простежити.
Налив і випив мовчки. Потерпить це нежитіє до теплих днів і зчинить бунт. Повикидає всі пляшечки з мікстурами та порошки, збере свою мізерію і — на вокзал!..
— Ну й молодець… — всміхнувся Федір лагідно, щасливий тим, що виконав свій нелегкий обов'язок. — Зберу ось посуд, вимию і побіжу покличу вам Олександра батьковича…
— Якщо не зможе зараз, то хай прийде, коли йому зручніше. Я тут весь час…
— Скажу і це.
— Ти щось сьогодні добренький. Приклався зранку?
— Гріх вам, Тарасе, заздрити. Не нюхав навіть. Добрий, бо предвкушаю!.. Вчора дали рубля…
Солдат пішов, мугикаючи якусь нехитру пісеньку. І хату знову виповнила самотина.
Чужбинський прийшов лише за кілька днів. Тарас якраз піддужчав і зійшов униз попрацювати. Мав виконати один портрет. Не так з високих помислів, як на потребу. "Буквар" із'їв всі кошти, а він же був лиш першим із книг для шкіл.
— Пробач, що я загаявся. Також хворів, — сказав Чужбинський, струшуючи із шапки сніг.
— Проходь, сідай. Я зараз… Торкнуся тут… і трошки тут…
— Тобі лежати треба!
— Належуся… До цього, видно, йдеться… А хто за мене зробить мою роботу?
— Чи мало тут художників! Два рази ледь не збили з ніг, допоки йшов коридором.
— І в кожного своя програма, задана йому з дитинства долею… — сказав Тарас. — І свій талан… Ніхто того не виконає, що випало зробити нам!..
— Ти хворий, ти повинен спочатку видужати, а вже тоді до діла братись.
— Діло — найкращі ліки!
— Тут дме з вікна й підлога, наче з льоду.
— Зате не душно, свіже весь час повітря.
— А ці кислотні випари!
— Назвавсь грибом — лізь у кошіль… Не можна тут без кислоти. Така моя робота.
— Твоя робота, брате, писати вірші.
— Вірші… — зітхнув Тарас. — А де б я жив, хто дав би мені звання, щоб я не був лиш відставним солдатом?
— Це правда… Ще народ наш не може дати тобі за них нічого… Ні звань, ні навіть шматка землі під хату…
— Дай боже, щоб хоч на могилу її дали, — похмуро сказав Тарас. — Не хочу тут лежати…
— Такої! Ще тобі зарано думати про ці діла.
— Хто знає… Іноді поймають душу якісь недобрі передчуття… Пітьма гнітить, самотність… І хата ця здається склепом…
— Діждись весни і їдь-додому, наУкраїну.
— Варфоломій ніяк не купить грунту.
— Їдь просто так. А я слідом.
— Надумав?
— А я такий! — згадав примовку їхню Олександр. — Пригадуєш, як ми з тобою їздили? Ото було!..