— Пусте, пусте… — відсапуючись, втішав його Паньків керуючий друкарнею. — Складати швидше треба і видавати! Бо, не дай бог, одумаються…
— З якої речі?
— Дозвіл нам, власне, дав міністр освіти Ковалевський. А як на це подивиться князь Долгоруков?
— То поспішай!
— Я нишком склав уже третину, — всміхнувся Каменецький. — Щоб пан Куліш не знали… Якби на мене, — раптом він посерйознішав, — то все давно надрукував би й пустив у світ… Нехай би тоді шукали!
— Не голка ж…
— Треба з розумом… Своїми лише людьми… Куліш торік вже був погодився, а далі задки, задки…
— Достатньо нам мороки і з тим, що вийшло в Лейпцігу. Ледь одхрестився.
— Ще скажеш гоп, як перескочиш, батьку… — зітхнув Данило. — Треба ловити мить — складати і видавати!
Тарас згорнув рукопис і мовчки віддав Данилові.
— То я побіг! — всміхнувся той. — За кілька днів покличу вас читати коректуру.
— Спасибі, друже…
— Дякуватимете, як вийде книжка! — кинув уже з порога.
Книжка… Як тяжко їй прийти у світ, коли вона не забавка, а крик душі, людська любов і ненависть!.. На ній лежить прокляття страху можних, підступних, підлих, заздрісних — усіх, хто ссе з народу кров, вважаючи, що так і має бути. У кожнім слові спротиву вони вбачають замах на їхнє благо й дужий здіймають крик: мов, рушаться устої людства, влади! А йдеться в тих словах-громах лише про власну шкуру…
З майстерні Тарас піднявся у «кабінет» і сів до столу. Треба писать листа! До Симиренка. Він обіцяв позичити потрібну суму на видання…
Зітхнув, — ці кляті гроші! — вмочив перо, підсунув чистий аркуш і написав:
«С. – Петербург, 26 листопада 1859. Добродію Платоне Федоровичу! Сьогодні одержав я свої твори а цензурного комітету, що дуже постраждали від тривалих тортур. Постраждали так, що видавець погоджується надрукувати їх на умовах, на які я не можу й не маю права погодитися. Вашу благородну пропозицію прийму я нині як благодіяння з глибокою вдячністю. Видання коштуватиме тисячу сто карбованців. Якщо ви погодитеся одержати ваші гроші екземплярами книги, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обіцяю вам повернути раніше, ніж за рік, з десятим відсотком. Робіть, як вам бог на думку покладе. Книга вийде з друкарні до Нового року…»
У грудні Симиренко прислав потрібну суму. А в січні Каменецький приніс йому до хати новий «Кобзар».
— Примірник перший — авторові! — подав, щасливо сяючи, неначе він був автором.
Тарас узяв, не дихаючи, й підвівся… Справді в його руках нова — так довго ждана! — книжка чи це один із мальовничо-химерних снів, що почалися іще в саду на Мангишлаці?.. Оглянув зовні і розгорнув. Портрет затемний трохи… Здається, після Штернберга його ніхто не малював… А тут Микешин взявся. Тягнув, страждав, вимучував свою модель, а все ж утнув… Це через нього книжка спізнилася ледь не на місяць… Ну, слава богу, вийшла!.. Ще пахне клеєм, фарбою…
— То як? — спитав Данило.
— Спасибі… Дай же, братику, я поцілую тебе за це!
Обняв і тричі поцілував. Данилові аж сльози виступили в очах.
— Чого ти плачеш? — тихо спитав Тарас.
— Від радості… Чи думав я, читаючи десятирічним ту вашу першу книжку, що друкуватиму ці твори сам, що матиму за ці труди цілунок від Кобзаря!..
— Скільки ж це літ спливло? — спитав Тарас.
— Аж дев'ятнадцять…
— Немало… Десять із них — найкращих! — у небуття…
Помовчали.
— Ви ж там писали, — втішив його Данило. — Із віршів тих та найновіших вийде добрячий том!
— Читав мою «Марію»?
— Могутня, чудова річ! Але, на жаль, — зам'явся, — її ніхто не пустить у другий том…
— Ти віриш, що так було?
— Що я… — скривився.
— І про богів писати треба правду, а не курити їм фіміам, — обняв Тарас Данила.
— Бог — істина…
— Ну, а коли бог — істина, то як же можна вкутувати його в брехню!
— Євангеліє писалось, батьку, тими, хто жив тоді, хто бачив.
— Час очищає правду, висвітлює її з туману пристрастей та боротьби; на відстані вона видніша.
— І нашу правду ліпше колись побачать люди? — спитав Данило журно.
— Як не осліпнуть, плачучи… — сказав Тарас. І спохватився, здумавши, що перед ним людина, якій потрібна відповідь одверта й точна. — Наша велика правда приспана лукавим панством, темрявою, — сказав рішучим голосом. — І нам призначено її збудити, вивести на білий світ! Потому вже не зможуть її зневажити, зробити вигляд, наче її немає і не було.
— Як просто й мудро… — тихо сказав друкар. — Аж зараз я збагнув не тільки серцем, а й розумом велику користь мого труда…
Тарас оглянув ще раз новий «Кобзар», перегорнув, страждаючи від «ям», прорубаних завзятим цензором в його поезіях, і мовив з тихим смутком:
— Яка-то буде доля цієї книжки…
— Не бійся, батьку, — світла! — сказав Данило впевнено. — Всі ждуть її, допитуються, коли, нарешті, вийде. Приходили, відбитки брали — будуть статті, рецензії. Піде ще більша слава про ваш «Кобзар»!
— Не слави прагну — шани своїй землі, народові…
— Чи тут показують новий «Кобзар»? — ввійшов Михайло Лазаревський.
— О! Звідки ти дізнався? — спитав Тарас.
— Сюди йдучи, я стрів Івана, — сказав Данило весело.
— А брат — бігом до мене!.. Ану ж, ану ж… — взяв книжку. — Нарешті! Слава богу…
— Йому подякуй спершу, — вказав Тарас на Каменецького.
— Це правда. Гарна книжка!.. Ще хтось біжить… — прислу хався.
І справді, двері рвонуло вихром, і на порозі виріс Гриць Честахівський.
— Вже є?! — спитав захоплено, бо сам побачив книгу в руках Михайлових. — Ура!!
— Тихіше, — сказав Тарас. — Бо поліцмейстер іще подумає, що ми пішли в атаку на Академію.
— Заходжу до Данила і дізнаюся, що він поніс Тарасові оцей презент, — взяв книжку. Невдовзі витер сльози, обняв Тараса й поцілував. — Звершилося!..
Останнім прибіг Семен.
— Та тут уже замало не вся громада наша! — гукнув, за повнюючи собою півмайстерні. — А я гадав, що буду перший… Де він, Тарас Шевченко? Подать сюди, я поцілую його премудру голову!
Тим часом Гриць дістав з кишені пляшку, якусь бурлацьку закусь. Потому збігав на антресолі й приніс чарки…
Тарас дивився мовчки, як добрі приятелі його радіють ново народженій, — в тяжких і довгих муках! — давно жаданій книзі, й грудьми його розходився щасливий щем. Укотре може вигукнути, що друзів йому господь знаходить і посилає щи рих! А це велике благо на цій землі, оскверненій користолюб ством, пихою та плазуванням перед чинами й силою, в держа ві, де не уявляють собі життя без ідолів, що полюбляють понад усе криваві жертви й почесті дохристиянських старих часів…
…І все-таки світ не стоїть на місці! Нехай поволі, людство стає мудрішим, вищим… Як вийшов перший його «Кобзар», було всього — й осанна, і побиття камінням. Тепер же всі редакції — одна поперед одною — роздмухували його пригаслу за стільки літ мовчання літературну славу й возносили в такі небесні сфери, що іноді ставало страшно. У той вогонь Тургенєв, який узявся гаряче за визволення його рідні, підкинув ще й щасливу думку — створити і надрукувати в «Народном чтении» життєпис автора, що вийшов із кріпаків. І покотилися високі, дужі хвилі!..
За кілька днів по виході в світ «Кобзаря», коли Тарас обдумував проект своєї хати, в майстерню вбіг Микешин.
— А ось і перша ластівка! — потряс газетою, яку тримав, немов пернач полковницький.
Тарас і дихать перестав.
— Лупцюють?.. Це, певно, «Северная пчела»?..
— Вона. Але не б'є, а хвалить!
— Можна так похвалити…
— Дай боже, батьку, кожному, — впав на диван, відсапався і розгорнув газету. — Послухайте…