Запала довга тиша.
— Ось за аральські мандри присвоять вам якесь звання, то зможете поїхать кіньми, — озвався першим Бутаков.
— То як ще цар подивиться… — зітхнув Тарас.
— Чи правда, що государ дав гроші на викуп ваш із кріпаччини? — спитав Поспєлов. — Ходять такі чутки…
— Брехня, — аж надто грубо сказав Тарас. — Підстроїли, аби імператриця портрет той виграла у лотерею.
— Який портрет?
— Жуковського. Призначений мені на волю.
— То ви з царем знайомі?
— Ні. Бачив тільки здалеку. У Петергофі.
— Це звідти «Сон»? — всміхнувся Сергій по-змовницькому.
— Ваш новий вірш? — озвався вперше Вернер.
— Ні. Це старе. Поема.
— То, може б, ви нам прочитали? — втрутився Герн,
— І рада б душа у рай… — розвів Тарас руками. — Рукопис десь у Дубельта, на зберіганні…
— А може б, ви… — почав було Левицький. Тарас спинив:
— Що знав, забув!.. Мене сюди послали, щоб я забув і щоб мене забули…
Федір був тямковитий чоловік: схопив гранчасту пляшку й поналивав.
— Як у поета сказано, — зиркнув лукаво на Тараса, — й записано вуглем на стінці шинку…
Вип'єш першу — стрепенешся,
Вип'єш другу — схаменешся,
Вип'єш третю — в очах сяє,
Думка думку поганяв.
Тарас знітився. Справді, було таке. Як познайомився із Забаржадою…
— А що, як хтось візьме стіну ту й пошле у Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії? — спитав Хома.
— Орлов пошле подяку Обручову, — скривився Карл Іванович. — Горілка — діло государево, і славити її похвально.
— Це все одно, що ода дому царствуючому… — додав Залеський.
— Хочете, щоб я і тут тягнув носок? — спитав Тарас похмуро. Хоч розумів, що друзі мають рацію, що треба кожен вчинок і кожне слово зважувати на терезах своєї долі, свого покликання на цій землі.
— За добре діло можна і потягнути, — сказав Хома.
— Це правда!.. — зітхнув Тарас.
— Тож вип'ємо по другій чарці і схаменімося! — гукнув Поспєлов, що зрозумів, як видно, чотиривірш Тарасів і без перекладу.
Сергій тим часом вніс самовар, поставив чашки, цукор. Всі потяглись до чаю. Лише Тарас сидів у роздумі про нелегке життя поета, що став на прю із силами неволі й зла.
Він має завжди бути на висоті свого звання, обов'язку перед народом…
— Налити вам? — спитав Сергій.
— Будь ласка.
— Як гарно це звучить у вас — «будь ласка…» — промовив Карл Іванович.
— Бо наша мова ніжна і мелодійна.
— А кажуть, це наріччя великоруської, — не то спитав, не то підтвердив чиїсь думки Поспєлов.
— З Росією ми тільки двісті років… До того, отже, жили без мови власної, були німі?
— Ай справді! У вас залізна логіка. Сергій подав Тарасові налиту чашку і підморгнув, вдоволений його знанням історії, його, нехай малою, та перемогою.
— Найдужче що мене вражає на Україні, то це пісні… — сказав замріяно Бутаков. — І те, що всі співають… Та як! Співзвучно, вміло ведучи кожну партію… І хоч би хто коли сфальшивив…
— Таку б нам єдність в іншому, — сказав Тарас. — А то хто в тин, а хто в ворота…
— Була ж колись, — сказав Сергій.
Тарас лише махнув рукою. Хто-хто, а він знав добре, що завело його народ в кріпаччину. Сьорбнув із чашки чаю, набрав повітря в груди і заспівав:
Ой хмелю ж мій, хмелю,
Хмелю зелененький…
Сергій його підтримав високим, чистим голосом.
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався?
І Федір влив свій баритон у дивний трунок співу. Тепер вони в три голоси знялись на крилах пісні й ширяли вільно й радісно в безкраїм ріднім небі…
Зимував я в лузі на калині
Та й не розвивався!..
Коли скінчилась пісня, — широка, вільна, наче козацький степ, — і всі мовчали, вражені її роздоллям і філософським настроєм, Тарас почав веселої:
Ой горе, горе,
Який я вдався;
Брів через річеньку
Та й не вмивався…
Бачив, як ожили, заусміхались гості, й згадав гучне весілля біля Борзни, де він співав цю пісню і вчив її співати ясну Панькову наречену, що віддавала віно на подорож його до Рима… Ось де той Рим, ласкава панно Олександре!.. А де-то нині брати-соузники? Чи згадують його в своїй тяжкій неволі?.. Чи всі живі?..
— Дивний ви чоловік, Григоровичу, — сказав Поспєлов згодом. — Співаєте веселу, жваву пісню, самі ж печальні…
— Доля така у нас… Я зараз мав би бути в Італії, на берегах старого Тібру…
— Каєтесь, що написали вірші, які загнали вас на Урал? Тарас вагався довго з відповіддю і все ж признався, мов на духу:
— Ні. Я не схибив. Підло впиватись щастям, волею, коли народ твій гине в ярмі неволі!..
— Браво! — гукнув Залеський. — Вольность вище життя!
— Тихіше.. Ми ж не в катакомбах, — озвався Герн. — Співайте ліпше.
— Може, ще по одній? — спитав Поспєлов.
— Досить, — спинив його порив до чарки Бутаков. — Я вже піду, — підвівся. — Спасибі вам за гарний вечір!
— Час і мені додому, — схопився Герн. — Дружина жде.
— Красуня вона у вас, штабс-капітане… — заздро зітхнув Поспєлов.
— Правда, — всміхнувся Герн. — Вона мені осяює цей хмурий край…
Як Бутаков і Герн пішли, Поспєлов кинув не без лукавства:
— Кажуть, ваш землячок Ісаєв туди взяв курс…
— Оцей Адоніс-прапорщик? — спитав Хома.
— Панове! — різко сказав Тарас. — Дружина друга нашого, як і дружина Цезаря, поза підозрою. Чи личить нам повторювати чиїсь плітки?..
— У вас залізна логіка, — узяв Поспєлов пляшку. — Давайте вип'ємо ще по одній, і хто куди!
Пристали мовчки на ту щасливу, хоча й не дуже оригінальну, думку. Тим паче час був пізній.
Прощалися біля воріт.
— Тарасе, треба якось зустрітись вам з поляками, — сказав Залеський тихо. — Сусіди ми… Та й доля у нас тепер, вважай, одна…
— Гуртом, як мовиться, і батька бити легше?
— Вітчима, прошу пана!..
— Гаразд, — подав правицю і міцно стис. — А де Поспєлов?
— Певно, поплив в якусь таємну гавань…
Стихли в густій пітьмі осінній неквапні кроки Хоми та Броніслава, а він стояв і думав про Бутакова, Герна, його дружину милу та… Забаржаду, дівчину з тонким і гнучким станом, що приголомшила його красою-дивом, як карагач серед пісків пустелі…
…Йдучи у дім до Чернишових (прибіг хлопчак, покликав), Тарас не міг подумати, що саме тут відбудеться ота братерська зустріч, яку йому пообіцяв Залеський. Дива! Сьогодні бачилися, трудились поряд аж до темна, і він про те й не натякнув. Напевно, так і треба. Поляки мають досвід у цих ділах.
— Не роздягайся: будемо в холодній хаті… — зустрів його молодший із Чернишових, який навчався ще в Академії мистецтв і — о сюрпризи долі! — вчив малювати дітей царя.
— Що сталося? — спитав Тарас тривожно.
Ніц, — відповів йому чомусь по-польськи Олексій. І посміхнувся в чорні козацькі вуса. З кімнати чувся гомін, приглушений басистий сміх.
— Бенкет? З якого приводу?
— Вас ждуть, — узяв за лікоть Олексій і відчинив важкі дубові двері.
У хаті враз запанувала тиша. Із неї вийшов йому назустріч Вернер.
— Панове! — мовив він урочисто. — Поет Тарас Шевченко! Їх тут було душ десять. Здебільшого прості солдати. Мовчки, один за одним вони підходили й, подавши руку, казали, хто як зветься. Запам'ятав лише Турно та Попеля, якого знав ще в Орській.
— І ти — поляк? — спитав у брата Олексіевого, що підійшов потиснути Тарасу руку.
— Урядник Оренбурзького козачого війська Олександр Чернишов! — став струнко той.
— Не бачиш, що я в пальті?.. — всміхнувся Тарас також.
— Крізь драп у вас просвічується чин генерала!
— Скажу про це начальству й подам негайно у відставку, — підтримав жарт. І спохмурнів, згадавши, що цар підтвердив заборону писати та малювати й відстрочив тим присвоєння йому звання.