— І я про вас. Микола Чернишевський… Іван Сергійович враз спохмурнів:
— Він надто нетерплячий і запальний. Ви знаєте, я відійшов останнім часом від "Современника".
— А жаль…
— Вони вас втягнуть в якусь біду. Ви б краще побереглись. Я чув, що й так вам перепало…
— Дивно, — сказав Тарас, роздумуючи уголос. — Гадав, що ви не марно колись сиділи на гауптвахті… Іван Сергійович почервонів.
— Є шлях прямий, а є в обхід — мета ж одна, — промовив, беручи в свідки Марію Олександрівну.
— Йдучи в обхід, забути можна і про мету. Чи заблукати на манівцях, — сказав Тарас.
— У мене добра пам'ять, — не залишився в боргу Іван Сергійович.
— Панове, скільки можна мені чекати, щоб привітатись із земляком! — втрутилась саме вчасно Варвара Яківна, що теж прийшла здоровити хоч молодого, та вже відомого в мистецьких колах скульптора.
— Пробачте! Ми тут трошки погомоніли… — сказав Тарас.
— Я чув, у вас збираються цікаві люди… — озвався і Тургенєв.
— О, ми були б щасливі прийняти вас!
— Спасибі, — вклонився він. — Прийду обов'язково. Марія Олександрівна покаже мені дорогу…
Марія зашарілася і стала ще гарнішою. Варвара це помітила, зітхнула скрушно. Досі вона була окрасою громади українців, які жили в Санкт-Петербурзі. У кожного своя біда — Тарас вловив ласкавий довгий погляд, яким осяяв доню його Тургенєв, і спалахнув. Щоправда, тільки внутрішньо, не давши ревності явити світу, людям його чуття. Звичайно, будь він батьком не по перу, а справжнім!..
— Я теж хотів би внести свою посильну лепту в становлення культури й мови вашої. Народ ваш ніжний, мужній, він заслуговує на кращу долю, — сказав йому тим часом Іван Сергійович. — Дружити можна з рівним, а не з підлеглим.
— І Чернишевський вважав так.
— Не згадуйте мені про нього!.. Я маю власну думку і власний шлях…
Микешин приніс вино у келихах.
— Прошу, панове! Вибачте, що так, на скору руку…
— Оскільки ви ще не жонатий, сам бог велів приймати гостей у стилі а lа hаtе, — утішила його Варвара Яківна. — Це ж скільки вам?
— Двадцять чотири…
— І вже сягнули таких вершин!.. Григоровичу, а ви в свої двадцять чотири вже ким були? — спитала у Тараса, не відаючи, як нетактовно чинить.
— Був кріпаком.
— Пробачте… — зашарілася.
— Я не зрікаюся страшних тих днів, — сказав Тарас. — Вони завжди зі мною. Як оберіг од всіх спокус…
— Так, ви поет народний, — озвався й Іван Сергійович.
— Це зле?
— Вважаю, що навпаки — велика честь! Ми тільки-тільки прагнемо, а ви — одразу, з перших своїх рядків…
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чудово! Й так пророче… Цензура ще не дозволила новий "Кобзар"?
— Не знаю, чи й діждуся… Головін мені підпакостив тим виданням[12]. Гукали в Третій відділ й питали, як потрапили мої "злочинні" вірші до нього в Лейпціг…
— О tempora, o mores[13], як мовили у давнину!.. — гукнув Микешин.
— Часи жандармські, звичаї самодержавні, — сказав Тарас. Варвара аж звинулася і відійшла.
— Михайло, будь здоровий! — підніс Тарас свій келих. — Живи й твори, мій соколе, та так, щоб славна була тобою вся Біла Русь!
— Спасибі. Я постараюсь, батьку… Як випили, заговорили про молодих, про те, що тьма царизму не владна вже над душами нових людей.
— Історія це вам не рак, назад не йде, — обняв Тарас Михайла.
— Всього бува… — сказав Іван Сергійович.
— То тільки так здається, що повторилося добро чи зло. Насправді ж людство рухається лише вперед, і рухові тому ніколи немає впину…
Тарас замовк, й ніхто йому не заперечив.
— Ви прочитали б нам щось з нового, — тихо сказав Тургенєв.
— А чим збиравсь покутувати своє запізнення? — спитав Михайло.
— Віршем. Таки новим… Присвяченим Марку Вовчку. Дозволиш, доню?
— Що ви! Хіба я варта… Господи!.. Дістав з кишені аркуш і розгорнув.
— На спомин про нашу першу зустріч… Михайле, вже мені пробач… — Передихнув і став читать хвилюючись:
Недавно я поза Уралом,
Блукав і господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
Замовк. І довго-довго стояла мертва тиша… Подав Марії аркуш. Вона взяла навпомацки, бо сльози вщерть наповнили її великі й гарні до болю очі…
— Вибачте… Я мушу йти… — промовив, відчувши враз, що серце його не витримає цього прощання…
…З весною, з першим дощиком прийшла журба. Майстерня йому тісною стала, немов зробилась меншою, і щось тягло в широкий світ, на простір, під небеса. Можливо, в ньому збуджувався селянський дух чи озивалась буйна козацька кров. Весна — час сіяння і час походів… Тут він даремно марнує вік, якого вже лишилося так небагато. Вірші, що написав, — чотири за цілий рік! — офорти, — кілька вдалих! — мізерна частка праці, яку мав намір виконати. "Кобзар" не вийшов друком, невольнича його сердешна муза чекає теж хтозна-чого… А ще — ця клята самотина!.. Є в нього друзі, щирі його прихильники, і все ж він сам. Людині треба мати свою сім'ю, постійне коло рідних, близьких людей, які в біді і в щасті не відійдуть, розділять усе з тобою порівну…
Як вийшов з Академії, вдихнув п'янкого вітру, що пах уже корою і талим снігом, — аж голова запаморочилася… Постояв трохи, слухаючи той дивний стан, і рушив понад Невою. Сфінкси були ще в білій паморозі. Можливо, з того боку, де зрідка гріє сонце, вони уже й повідтавали, а тут промерзлий камінь ще міцно спав. Нева також була закута кригою; чорнілії лиш промоїни на бистрині… А там уже, напевно, сіють, на Україні, в його селі!.. Рілля лиснить, парує, і нею ходять чорні, як ніч, граки, вишукують собі поживу… А в небі дзвонять жайворонки!.. Ні, треба було таки поїхати через Кубань та Україну!.. Вернули б звідкись у Оренбург. Не скрізь же так йому щастило б на поліцмейстерів, як пощастило в Нижньому…
Посеред мосту стишився. Любив з його вершини дивитися в широку невську далеч, так ніби в ній був вихід із лабіринту міста, що дужче й дужче його гнітив. Ще поки жив запасом щастя визволення та сподіванням на кращі дні, міг не зважать на прикрощі та безгрошів'я, що почалося вже восени.
Тепер відчув: терпінню приходить край. Якщо найближчим часом не дасть цензура дозволу на видання його поезій і він не зможе взяти хоч трохи грошей у видавця, — не матиме за що купити хліба та чаю фунт…
Зітхнув, поправив шапку і рушив далі. Мусить десь пообідати. Так, ненароком начебто. Потрапив саме. Дякую, недавно їв… А втім, якщо так просите…
Всміхаючись своїм думкам, — ще не сприймав трагічно обсілих злиднів, — спинився біля Вершника й згадав, як він уперше його побачив… Коли б не йшов тут, з далечі прожитих літ зринає той щасливий день прилучення до Петербурга і той юнак, що жадібно вбирав очима місто своєї долі-Набережною летіли сани. Снігу було ще досить, хоч він підтав иа сонці і потемнів. Зимовий вже де-не-де відсяював вогнями вікон… Гніздо царів!.. Найбільша скверна, серце самодержавства… Дали йому, нарешті, дозвіл на Ермітаж — відвідувати і працювати. Рік добивався!.. Мабуть, усе могуття, влади спрямоване лише на те, щоб "не пущать", примучувати кожен порив і берегти, яко зіницю ока, саму себе!.. Одвічний ворог поступу, його гальмо…
Семена він не застав. Обоє у театрі. Тому побрів до Вознесенського проспекту, де жив Куліш. Панько навряд чи вдома… Його нечистий крутить довкіл Марії. Просто якась напасть! Хоча б не з'їхав з глузду… Жаль Олександри, змучилася до краю з ним… А пара ж яка була!.. На щастя, — що то злидні! — прийшов якраз учасно.