Знесилений, упав на ліжко. Певно, нам не дано такої сили волі, щоб вирвати з минулих літ найгірше, забути, стерти з пам'яті. То ми самі! Тим паче, коли немає в ньому й зерна неправди нашої…
Десь на Неві б'ють склянки на кораблі. Міст, певно, вже розведений, і судна йдуть до моря… Ні, лід стоїть на річці. То вчулося… Бурхливий Каспій в жовтні, й дзвін корабельний ззойкує при кожному ударі хвиль…
…Од Гур'єва до Мангишлаку й Новопетровського укріплення йшли три доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас, і раз у раз вкрадалася підступна думка: добре було б сьогодні піти в глибини моря, щоб не зазнати завтра нових страждань!.. Не міг собі дозволити такої малодушності, — на борт поставив ногу, стрибнув — і все! — щоб не потішити царя й Орлова з Дубельтом. Ну а якби баркас пішов під хвилю… І, мабуть, він о тім молив би господа, коли б плив сам!.. Команда і два недремні стражі його особи хотіли жить; напевно, у них є діти… Дивна душа людська! Турбується не так про себе, як про дітей… Він бачив це повсюди… Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям… Йому вже тридцять сьомий, а й досі він не зазнав простого щастя затишку в родиннім колі, не доторкнувся щокою щічки рідної і не почув оглушливого, як грім весняний, «тату!»…
— Форт! Видно форт! — гукнув матрос, який стояв на вахті біля керма.
Тарас підвівся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку підняв на вулиці в далекому вже місті Гур'єві, і став вдивлятися в затягнутий імлою обрій. Невдовзі вирізнив серед низини пагорб, на ньому церкву, вежі чи бастіони і черепичні дахи казарм… Нова його в'язниця!.. Юдоль журби…
— Де приставати будемо? — спитав матрос у капітана.
— Давай на ближню пристань!
— Ну, от і все, Шевченко, — зітхнув конвойний унтер. — Здамо тебе начальству…
— І ні печалі тобі, браток, ні воздиханія, — додав хорунжий Єриклинцев, другий його конвоїр.
— Тут що два роки міняють роти гарнізону, — пошкрібся в тім'ї унтер.
— Чому? — похмуро спитав Тарас.
— Бо місце гибле. Мабуть, найгірше в краї.
— Живуть же й тут… — сказав хорунжий.
— Ясно. Куди їм, бідним, дітися!.. А що це ти за палицю сюди везеш?
— Верба. Ввіткну, й нехай росте. Жива ще…
— То марна праця. Бачиш: нема ніде ні деревця, ні кущика… Пісок та голі скелі…
— Колодязь є?
— Аякже.
— А де вода, там і верба, — сказав, хоч сам тепер уже не вірив, що патичок цей стане колись зеленим деревом.
Як віддали швартови, вони зійшли на берег біля округлої низької вежі й зраділи тверді. Море за три доби було вже у печінках. А тут — земля!.. Яка не є, а все ж стоїть на місці, не риє носом моря…
— Далеко йти! — сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився у сіре небо десь за версту чи й більше. — Вербу свою не позабув? — спитав Тараса.
— Буде принаймні палиця, — озвався унтер. — Тут скарб і це. В укріплення вони ввійшли надвечір, як сонце сіло в море, заливши все довкола багровим сяйвом.
— Застрянемо ми тут, Булатов! — сказав хорунжий унтеру, оглянувшись з гори на море. — Сонце сідає знову в шторм…
Заходячи до коменданта, Тарас згадав Мєшкова й свою з ним першу зустріч. Напружився увесь, зібрався, щоб мужньо стати перед начальницькі суворі очі. А все ж льодок з'явився десь під грудьми… Чув, як Булатов браво доповідає їх благородію про прибуття, про нього, а сам боявся глянути із-за хорунжого, який стояв попереду, на коменданта. Коли ж, нарешті, зважився, побачив вже немолодого підполковника з утомленим, блідим лицем й сумними, як у вдови, очима.
— Гаразд, — спинив він унтер-офіцера. — Ідіть скажіть Потапову, щоб вас прийняв, як личить… Шевченко, ви залиштеся.
— Слухаюсь, вашблагородіє! — гукнув Тарас.
— Облиште… — махнув рукою комендант.
Конвой тим часом вийшов, і в кабінеті запала тиша.
— Чому це вам заборонили писати і малювати? — спідлоба глянув комендант.
— За вірші, ваше благородіє.
— То ви поет?
— Так точно. Був поетом…
— Талант — від бога… Звідки ви?
— Я з України, з Київщини.
— Ледь не земляк… — всміхнувся.
— Дозвольте, ваше благородіє, — ввійшов похмурий штабс-капітан. — Новенький? — глянув гостро. — Тих, з Гур'єва, я влаштував…
— Спасибі, — не по-військовому подякував пан комендант. — Меркул Матвійович, звеліть, кому належить, щоб прийняли Шевченка і все таке…
Потапов гмикнув і наказав Тарасові:
— Кру-угом! В казарму марш!
А вранці він, раб божий, уже стояв лівофланговим роти і журно слухав напоучання штабс-капітана. Між двох будинків видно було йому розбурхане осіннє море з білястими верхами хвиль… Безмежність, сила, воля!.. Колись таким могутнім він бачив рідний старий Дніпро… А він десь там, на заході… Щоб міг літать…
Його штовхнув сусід у бік.
— Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Він вийшов, став, чекаючи всім настороженим, нещасним тілом, що буде далі.
— Напра-аво! Марш!
Згадавши Орську муштру, пішов, пішов, підносячи, як тільки міг, високо ноги.
— Стій! Хто ж так ходить, йолопе? — з'явилося поперед нього скривлене лице Потапова, і волохатий рудий кулак підплив, як кара божа, під самий ніс… Не вдарив на перший раз!..
— Я виб'ю з тебе дурість! Носка тягнуть не вміє, а мислить, лізе й собі в політику… Ти як рушницю держиш?! — почервонів зі злості штабс-капітан. — Фельдфебель, три години ганять його і вчити! Окремо, не шкодуючи чобіт і плацу!
— Слухаюсь! — гукнув фельдфебель весело і підлетів до жертви, немов коршак. — Наліво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рівніше корпус, голову!.. Раз, два! Раз, два!..
В казарму його привів якийсь солдат з лицем, побитим віспою. Поклав на нари мовчки й пішов собі. Це співчуття ще дужче роз'ятрило Тарасу душу. Сльози, — як не кріпився, — стали йому клубком у горлі. Проклятий світ!.. Прокляте лоно матері, що породило таких катів!.. Мерзенні душі, знівечені самодержавством, армією та беззаконням можних!..
Хотів устать, напитися води з відра, яке стояло неподалік, але не зміг: все тіло за тригодинну муштру перетворилося в суцільну втому, в беззвукий гул. Лиш голова, немов на зло, була до болю збуджена, на думку гостра. Може, коли б заснув… Вечеря скоро — виженуть і кроком руш… Мов череду на пасовисько!.. А пити страх як хочеться!..
Намацав палку. З нею дійде, напевно… Господи! Вона ж засохне… Треба мерщій знайти десь місце і посадити. П'ята уже доба!..
Підвівся, зліз з обчовганих до блиску нар і зойкнув, — так заболіли ноги у кісточках. Тягни носок, тягни носок!.. Дотягався, що й стать тепер не може… Отак, отак, спираючись, немов дідусь, на костур…
Напився. Ніби зробилось легше. Почапчалапав далі, бо жаль було йому верби, що, може, вже й не виросте…
— Куди? — спитав понурий унтер біля дверей.
— Привіз вербу ось, хочу десь посадити, Унтер оглянув пильно палицю, здвигнув плечима і проказав привітніше:
— В долині є у нас город.
— То, може, там?
— Ступай. Вечерю скажу тобі залишити.
— Я й так…
— Порядок є порядок!
Надворі йому таки полегшало. А за воротами, коли вдихнув повітря з моря, пішов рівніше й швидше.
— Де тут город? — спитав у стрічного немолодого уже солдата. Той показав. — Далеко!..
— Верста. Коли не більше.
І все ж пішов. Не міг згубити дерева. Воно тут, може, буде лише одне нагадувати про Україну, про той далекий пекельний рай, про милу рідну землю!..
Город уже був зібраний. Валялося якесь сухе бадилля… Воно колись і вдома йому навіювало Журбу, а тут… Відмерле листя, спустошена тверда земля, що так іще недавно поїла соком зело… Покинута, самотня старість… Така десь жде на нього… Це в кращім разі… Гірко, але мудріше було б не мучитись, а головою в скелю!.. Пусте. Живуть же інші…