— Як ти про все дізнався?
— Я українське сало впізнаю навіть на тому світі!
— По другій?
— Можна, — кивнув Тарас. — Щоб першій було не так самотньо… Ну й сало, ну й горілка!..
— Ти, як Семен…
— Гулак, котрий ще й Артемовський?
— Жде не діждеться. Місяць ледь не щодня навідується, чи не приїхав…
— Славних я маю друзів! Що б я без вас робив!..
— А що було б без тебе з нами?.. — м'яко сказав Михайло. Це впало тихим щастям йому на душу.
— Слухай, а Федір, брат твій, у Петербурзі? — змінив скоріше тему.
— І так, і ні. Він служить тут, та нині у від'їзді.
— Жаль.
— Вже тепер побачитеся!.. Нас шестеро — так що держись…
— І всі, як ти, як Федір і як Василь?
— Як Олександр, як Яків та як Іван!.. — сховався за жарт Михайло.
— Славно! — гукнув Тарас. — Де шість, там сім! Дозволь мені матусю вашу звати своєю матір'ю?
— Спасибі…
Встали, поцілувалися і сіли знов.
— Я ж сирота з дитячих літ…
— Наллємо ще?
— Ні, досить, — відсунув чарку. — Як тут моя свята заступниця Анастасія Іванівна? Коли я зможу впасти до ніг її?
— Графиня й граф у Петербурзі. І ждуть тебе, як брата, — сказав Михайло. — Світла вона душа…
— Скажи комусь, то й не повірить, що можна так проникнутися чужим життям, зробити неймовірне для незнайомої, вважай, людини!
— Завтра підеш до неї, вклонишся… Ото вже буде радості! — зацвів Михайло усмішкою. — Всі ждуть тебе!.. Побачиш… — примружив очі.
— Господи! Невже я справді у Петербурзі, сиджу з тобою, вільний!.. — розправив руки крилами. Михайло лише кивнув, не в силі щось промовити.
— Куліш і досі ще у Брюсселі?
— Мудрує там.
— А Білозерський?
— Чекає твого приїзду!.. Всі земляки, як сонця після ночі, Тарасе, ждуть твоєї з'яви і покладають на тебе кращі свої надії.
— Чи я один? Чи тільки світу, що у вікні?
— Я не суддя… — зітхнув Михайло. — Тільки уся громада наша вкруг імені твого живе, до тебе щиро горнеться.
— Тяжка це ноша, брате… — не скоро сказав Тарас. — Та ще коли не можеш людям мовити всієї правди, коли за кожним кроком твоїм пильнує хиже «цареве око»…
— До речі, ти повинен якнайскоріше з'явитися на світлі очі самому обер-поліцмейстеру.
— Ні, спершу я з'явлюсь до друзів, а вже тоді — до ворогів, — вперто сказав Тарас. — Навіщо ти згадав їх супроти ночі!..
— Вибач, — зніяковів Михайло. — Прийшлось до слова… Лежав потому в ліжку, яке Михайло ще восени поставив, ждучи його приїзду, а в серці радість змішувалася з гіркотою. Порою чув, як Мойка хлюпала в гранітний берег… А може, те йому лише здавалося, бо лід на ній іще стояв… По набережній хтось проїжджав… Якась компанія, вже напідпитку, брела кудись, жартуючи і сміючись…
— Ти спиш? — спитав Михайло тихо.
— Ні.
— До Толстих підемо завтра ввечері. А вдень ти що робитимеш?
— Дивитимусь на Петербург… Змиватиму його красою з душі солдатську втому й смагу, що накипіла за десять літ…
— І досі не очистився?
— Цієї рани стане мені до смерті.
— Ще де та смерть!..
Притихли, думаючи про ту межу. Далека вона від них, та все ж прийде, її ніхто не омине…
— Так мало я встиг зробити… — сумно сказав Тарас.
— Ось надолужиш.
— Як матиму на те здоров'я, силу… Я там пробув, здається, не менш як двадцять років…
Хлюпала у берег Мойка… Не Каспій, ні! Не Волга навіть… Мойка!..
— Михайло, це не сниться?.. В Новопетровському мені останнім часом ледь не щоночі снилися такі картини, зустрічі… Прокинуся — а я в пустелі!..
— Це вже не сон. Ти в Петербурзі, в мене.
— І завтра я побачу свою святу заступницю, Семена і Василя?..
— Мовчи, бо я заплачу…
Тарас притих. Дивився на ледь просвітлені шибки вікна, вслухався у стук копит та екіпажів, що долинав із вулиці… Поволі щастя хмаркою оповило його всього, вгорнуло, наче в милі жіночі руки-крила, й, погойдуючи, знялося з ним у тихий блакитний сон…
…Прокинувсь рано й вийшов у сонне, вогке місто. Зрадів, коли упевнився, що справді він у Петербурзі, на набережній вузької Мойки, що під ногами хлюпає підталий сніг і хрускає льодок калюж, утворюючи давно знайому музику весняних вулиць міста його тепер далекої, та дорогої молодості. Санкт-Петербург уперше він побачив о цій порі — з туманами, зводнілим снігом і з цим раптовим, моторошним: «Побережись!.. Побережись!..» Тепер ішов, і вулиці, мости, будинки мов воскресали з попелу його душі, відроджувалися в своїй первинній суті, ставали знову скарбом його очей, як би сказав про це убогий киргизький бакса, сиріч кобзар по-нашому.
Ноги самі звернули у бік Неви, згадавши, певно, що він любив найдужче у Петербурзі якраз Неву та набережні, весь цей природний і рукотворний простір, де легко й вільно дихалося після впритул заставлених гранітно-сірих вулиць. Біля Ісаакіївського собору згадав Брюллова. Кажуть, що тут зачах на протягах великий Карл. Віддав жерцям на згубу і свій талант, і славу, й саме життя!.. В ім'я чого? Мистецтва чи райських кущів? Нині сидить в едемі, дивиться на Петербург, на учня свого Тараса і попива амброзію, чи що там п'ють на небесі… Великий Карл!.. Хіба було замало того, що він зробив для звільнення із рабства ближнього, аби потрапити колись до раю?.. Даремна друга жертва, що вкоротила віку і не наблизила його до бога. Та й що йому робити там — в юрбі царів, сановників, багатіїв, що жертвували на храми і через те блаженствують на небесі? Всі ці спасенники, — хоч і кати! — якщо попам повірити, ввійдуть у рай і сядуть о шуюю чи о десную господа. Карл зневажав цю братію, а вмер за те, щоб бути з нею вічно!..
Зиркнув лише на перспективу площі з Олександрівським стовпом на ній і взяв ліворуч, мимо Адміралтейства, до пам'ятника царю Петру. Він, власне, йшов не до Петра, а звідси прагнув якнайскоріше глянути на Академію мистецтв, що вабила його, як вабить Мекка мусульманина.
Граніт і мідний вершник були в ранковій паморозі, що підтавала вже де-не-де й рябіла в очі…
Сонце, яке зненацька вирвалося з полону хмар, осяяло Петра, Неву, закуту ще у кригу, будинок Академії…
Він підійшов до парапету набережної і впився зором в милий йому будинок на тому боці. Портик його, велично-скромний, хіба-то раз приходив Тарасу в сни!.. Як чверть століття тому, він зачаровано й благоговійно дививсь на храм прекрасного і ледве-ледве стримувався, щоб не побігти туди непевним льодом…
Щоб не заплакати, одвів ліворуч очі й побачив — міст! Не наплавний, а величезний, справжній, що з'єднував через Неву два береги надійно й вічно… Довго ж він проблукав пустелями!..
Величне диво мосту ще збільшило його бажання зараз же здолать Неву, наблизитися до альма-матер й переступити її поріг. Він, певно, так і вчинив би, якби не там жили Толсті. До них іти ще рано. А бути на тому березі й не завітати до тих, хто, власне, визволив його з солдатчини, він теж не міг.
Зітхнув і рушив набережною у протилежний від мосту бік.
Проходячи біля Зимового, впізнав те місце, де вперше він зустрівся й заговорив із Аполлоном. Не з богом і повелителем пресвітлих муз, а з другом своїм Мокрицьким, одним із тих, хто визволив його з кріпацтва й увів до царства вільних та обдарованих. В Москві зайшов до нього, то не впізнав. Шістнадцять літ не бачились!.. А завтра йти до брата його Івана, що управляє нині канцелярією обер-поліцмейстера… Все в цьому світі переплелося!.. Чи то згадає знайомство їхнє давнє, чи вдасть, що вперше бачаться?.. А хай їм грець, тим поліцмейстерам з усім причетом їхнім!.. Тут, ось на цьому місці, він. запитав у Аполлона, де Академія… Той був з Ельканом… Чи то живий усюдисущий і все на світі знаючий старий брехун із добрим, милим серцем?..
Від Петропавловської долинув постріл. Слухайте і пам'ятайте, сини царя й отечества!..
Окрім приємних зустрічей, він пережити має й такі, що будуть ятрити його пришерхлі рани. Скажімо, ріг Фонтанки й Пантелеймонівської, де Третій відділ, він обійде, а як йому обходитися без Ермітажу, без нового його приміщення, збудованого царем Миколою!..