— І без заслання!
— Своєї долі, кажуть, не об'їдеш і на коні… — сказав Т рас примирливо.
— Така скучна розмова… — надула губки панна.
— Не заважай! — відтрутив її Іван.
Жінки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий.
— Це подруга моєї жінки, — мовив Сошенко гостеві, напевно, щоб унести ясність. — А Ганна-то моя небога… Справді, ще парубкуєш?
— Де б я там оженився…
— Вибач… Як уявлю, кричати криком хочеться!
— Не можна: я під слідством знову, — всміхнувся гірко. — Хочуть мене відсіль спровадити. А може, щось і гірше…
— За вірші знов?
— Ні. Кажуть — за богохульство.
— А хоч було?
— Та-а, трохи… їм аби вчепитись… — мовив.
— Ти б шанувався, братику! Почувся стук у двері й швидка хода.
— Дозвольте? — став у порозі літній вже чоловік.
— Михайло? Заходь, заходь! — підвівся Іван Максимович назустріч гостю. — Знаєш, хто це такий? — всміхнувся. — Ось тут сидить, посмикуючи козацькі сиві вуса… Тарас Шевченко!
— Не може бути!..
— Істинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе твоїми віршами!
Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стілець.
— Ну що ви!.. — зніяковів, аж виступив на лобі піт.
— Сідай, сідай, Михайле, — радів Сошенко друзям і їхній першій приязні. — Скажи, що ти колега мій, інспектор Другої гімназії, — напоучав він жартома.
— Так, так…
— Не маєте мого "Івана Гуса"?
— На жаль…
— Не можу ніде знайти, щоб повний був. в тільки шмат, торік в Москві надибали.
— На жаль, не бачив і не читав, — розвів руками Чалий. — А втім, спитати треба в одного хлопця…
— Можна до вас зайти?
— Зробіть таку велику ласку! Для нас це буде свято!
— Маріє! Неси сюди карафу, що з оковитою! — гукнув Іван. На другий день увечері зайшов провідать Чалого. Що чоловік цей припав йому до серця, а що кортіло взнати, чи не знайшов він "Єретика", сиріч "Івана Гуса". Якраз застав Сошенка, й вони утрьох, — опісля учти, звісно, — веселі, вийшли глянути на вечоровий Київ.
— Невже отак і пропаде? — зітхнув Тарас.
— Про що ти? — спитав Іван.
— Та "Гуса" жаль…
— Знайдеться!
— Тарасе, ваші твори всі переписували, мов одкровення, — втішив його і Чалий. — Той гімназист, якого я питав про "Гуса", де тільки міг, вишукував, збирав…
— Як прізвище його?
— Маслій.
На всяк випадок закарбував у пам'яті.
— До речі, треба вчити простих людей. Гімназії — це крапля в морі, та й то для панства й підпанків, — згадав, що в цьому також ішов порадитися із Чалим. Інспектор же!
— Коли і як? Ось заковика…
— Можна відкрить недільні школи, — сказав Тарас. — Студенти вам у тому допомогли б… До неписьменних мислі найполум'яніших, пророчих навіть віршів доходять ледве-ледве, мов крізь туман. Розвіять, браття, мусимо цю пелену, а інше все додасться. Освічений рабом не може бути!
Тим часом вийшли за монастирський високий мур, і перед ними, в сяйві старого місяця, відкрилася така чарівна панорама на Задніпров'я, Поділ, Почайну та Оболонь, що заніміли, наче все це уперше бачили…
Тарас вбирав душею, усім вством і повний чистий місяць, і чорний ліс, який зливався з небом у темній, ледь підсвіченій далечині, і рукави Дніпрові, й саму ріку, що мерехтіла в місячній холодній зливі, і сонний пізній човен, що плив у ніч, і розсип хат із тьмяними вогнями вікон… Невже колись він зможе стояти так щовечора на тій горі, за Кановом, і милуватись, слухати ласкаву, тиху вкраїнську ніч!.. А по Дніпру повз нього, як човник цей, проходитимуть старим Дніпровим шляхом човни, дуби, вітрильники та пароплави… А ген, на самім обрії, стоятиме, мов хмара, ліс, стрімка гора Михайлова… Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить… Вони таки зустрілися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвіл, бо вся земля закладена за ті борги, в які залізли її колишні хазяїни…
— У Петербурзі такі ж прекрасні білі червневі ночі… — тихо сказав Іван Максимович. — Було, всю ніч проходиш…
— А день проспиш, — втрутився Тарас у милий спомин.
— Було й таке! — озвався Сошенко весело. — Пригадуєш, як ми з тобою сплутали якусь поважну пані з натурницею із рисувальних класів?
Хоча Тарас такого й не пам'ятав, проте не став спростовувати. У молодості буває все!..
— Такої ночі, хлопці, — згадав натомість випадок із заслання, — я ледь не вмер на острові… Ми припливли на ялику до нього, і я знайшов місцину в очеретах, ліг горілиць… Матроси сіли в човен і відпливли… Помітили, що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу і думаю: померти б тут і — воля!..
Дихнув з Подолу вітер, зашелестів уже пришерхлим листям…
— А якось тут, на Україні, я гостював в одного пана, — згадав Тарас іще пригоду. — Якраз було перед Великоднем. Струмки біжать, латаття пахне, мостять на осокорі гнізда меткі граки… Увечері перед всеношною пішли до церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав бути батюшка… Я нишком вийшов, ліг на сухому місці біля куща, дрімаю… Коли це гуп-гуп-гуп… Дивлюся, аж то по кладці чеше сам панотець. Як тільки він дістався до середини, я раптом: "Тю!" Тут батюшка притьмом шубовсть у воду, а я бігом до церкви; став і стою межи людьми…
— Як видно, ви священиків не дуже любите, — сказав зі сміхом Чалий.
— Він у попа наймитував; іще малим, — вніс ясність Іван Максимович.
Тарас поволі рушив уздовж стіни Михайлівського золотоверхого й спинився там, де повертала вона у бік костьолу. З цього ріжка було вже видно і Ланцюговий постійний міст через Дніпро — одна з новин, які найдужче вразили Тараса, що довго так не був у Києві…
— Як вам, Тарасе, пам'ятник святому князю Володимиру? — спитав тим часом Чалий.
— А-а, так собі… — сказав Тарас, поглянувши згори на князя. — Зирить, чи не горить що на Подолі… Міг би наш славний Клодт і ліпше щось зробити.
— З Дніпра — чудово! — сказав Іван Максимович. — Ти бачив його з Дніпра?
— Ще ні.
— Найми човна, поплавай і подивися!
Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледів неподалік під деревом якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони раніше, вражені красою ночі та краєвиду, цей чоловік також стояв і… Слухав?.. Нишпорка? Мерзенний шпик?..
Ніч посіріла, втратила казковий чар.
— Ходімо звідси, — мовив. — Тут зайві очі й вуха.
— Де? — здивувався Чалий.
— Укляк оно під деревом.
— А може, просто дивиться, гуляє…
— Бридко!
Стежкою пішов униз, до витвору барона Клодта. Слідом спустились друзі. А трохи згодом, назирці, — і та самотня постать.
— Тарасе, ти, напевно, для них страшний! — сказав Іван Максимович.
— Тікати треба… Завтра ж чкурну кудись на Куренівку чи на Преварку[5]!.. Братці, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили усі околиці…
— В училищі, що на Подолі, — сказав Сошенко тихо. — Він теж якийсь…
Тарас ураз заметушивсь, заквапився здійснити задум із переїздом. Не йшов, а біг з гори в своє пристанище біля Козиного болота, що стало вже майданом.
— Ох ти ж і мчиш!.. -стогнав Іван Максимович. А Чалий мовчки, вперто йшов поряд з ним, Тарасом, аж до воріт.
…Сказав — зробив. Раненько, поки не так пече, пішов, пішов на захід, у ті місця, де Київ стає селом. Минув уже й Кирилівську, — оту таки лікарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, — а все не міг спинити зору на котрійсь хаті… Раптом, вже на Преварці, впала Тарасу в око хата. Не відав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двір і погукав:
— Чи є хто вдома?
Вийшла ще не стара охайна жінка.
— Здрастуйте! — вклонився їй. — Оце ішов, дивлюся — стоїть хатина, не то панська, не то мужича, біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані сорочечки, рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе… Можна я поживу у вас у борг?