Побоювався йти до правління Академії, бо ще не вірив щастю, яке йому всміхнулося, і все ж примусив себе вдягнутися належним чином, пригладить залишки колись густого чуба й вийти у коридор… І тут йому Зевес послав Меркурія в особі Федора, що, посміхаючись, подав листа.
— Пахтить приємно, — хмикнув. — Напевно, від мадами… Тарас тицьнув йому монету в руку, схопив конверт і надірвав. Писала йому Маруся Максимович з Михайлової гори!
Хоч знов не дуже певно, та все ж, та все ж… Оженить вона його, знайде йому княгиню!..
Це додало рішучості, і він пішов — ледь не побіг — до віце-президента.
Граф вислухав його уважно, звелів гукнути писаря і тут же продиктував листа до графа Адлерберга, міністра двора його величності…
Чекав п'ять днів. Ні звуку! Так, ніби вкинули той лист Толстого не в канцелярію міністра, а в швидкоплинні води ріки Неви. Вже й гроші давно були при ньому і зроблено давно запаси паперу, фарб та пензлів, що знадобляться йому в чарівних мандрах по Україні, яка прибралася весняним цвітом, мов наречена, і жде його, а дозволу все не давали. Робота валилась з рук, книжок і то не міг читати довго: вривалися гіркі думки, припущення, а то й сміливі заміри, що призвели б до хтозна-чого. Стримував себе, як міг, гасив огонь обурення. А на Вкраїні цвіли садки, і солов'ї витьохкували, і розливалися морями ріки, й плугатарі йшли за волами чорними масними борознами, і парубки з дівчатами збирались вечорами біля ставків, щоб упізнати суджених і перелитися в солодкозвуку пісню, піднестись з нею духом над безпросвітністю свого буття в неволі!..
Схопився з ліжка, де він лежав, повержений нудним, важким чеканням, жбурнув журнал, яким хотів розважитись, і збіг униз. Постояв тут, сновидою пройшов від сходів до вікна й, не глянувши в убогий двір, де тільки-тільки з'являлась брость на чорних ще деревах, пішов назад. Спинився біля ширми, що затуляла сходи, й на ній, немов на полотні, побачив синю воду, побрижену весняним рвійним вітром, зелено-жовту кручу, порослу купами дерев, кущів і ген над ними — церкву із чорними очима вікон… Це ж Трахтемирів!..
Видиво одразу щезло. Сів на диван, схопив у руки голову, бажаючи побачить ще якусь картину з-над берегів свого Дніпра, й уже не зміг. Була майстерня, тиха чиясь хода у коридорі й самотина… Не думав і не гадав, як прагнув у сум'ятті казарм, квартир, де надавали йому пристанище, побуті, хоч трохи на самоті, що цей омріяний душевний стан бував таким страшним. Ще, може, якби мав право куди завгодно їхати і де завгодно жити, то гостро так не відчував би… Щось скоїлося із ним — постарів чи знемігся, — що став таким нетерпеливим. Чиновники і зла недоля за десять років служб .і його привчили ждати не днями — місяцями або й роками. А нині… Може, відчув, що мало йому зосталось жити, що гріх тяжкий так марнувати дні золоті, осінні дні?…
По-молодому звівся і заходив майстернею. Примкнули йо на волі, обклали, наче звіра, в оцій норі мисливці од жандармерії!.. Він мусить щось зробити, порвати пута, вирватись в широкий світ!.. Пожде ще трохи й… Господи, невже і її твоя всеблага воля, невже і ти з жандармами твориш гвалтовність душам своїх людей?.. Мовчиш, мовчиш?.. Бо соромно тобі зізнатись, боже, у цій ганьбі!.. Ісус, твій син, пішов на смерть за скривджених, а торжествують можні, а той, хто був зневажений, ним і лишився, господи!..
Відчув, у серці скупчилося вже стільки болю, гніву, щ може раптом вибухнути, немов ядро. Щось мав негайно вдіяти, порятуватись чимось!..
Оглянувшись і не знайшовши виходу, пішов чимдуж нагор; і сів за стіл. На вірші не сподівався, то хоч листа напише і в ньому виллє душу, віддасть паперу частку своїх жалів Чекаючи того дурного виду, чи паспорта, не відповів Марусі що жде його, — а може, вже й не сама! — в гостину. Напише поки що все так, як є…
Узяв паперу аркуш, вмочив перо й, перш ніж писать, примружив очі й спробував її побачити перед собою… Не зміг. Самі лиш очі глянули на нього так, мов скрикнули, мої пропекли вогнем жагучим душу… Як у Москві, коли вона співала йому пісні народу, що їм обом був рідний і дорогий… "Мій любий, мій єдиний друже! — почав писати, терпнучи під тим одвічним поглядом. — Спасибі Вам, моє серденько, за Ваше щиреє, ласкавеє письмо. В той самий день, як я получив його, заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. — Задумався, згадав своє "велике сидіння" в Нижньому і рушив гнівно далі: — Перше в столицю не пускали, а тепер з цієї смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть знущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать. Утікти хіба нищечком до Вас та, одружившіїся у Вас, і заховаться. Здається, що я так і зроблю…" Внизу почулись кроки та скрип дверей.
— Хто, хто в цій хаті живе?! — гукнув бадьоро Честахівський.
— Я, вовчик-братик! Заходь, завиємо з тобою вдвох!
— Ні, заспіваємо якоїсь, батьку, є новина! — збіг Честахівський на антресолі. — Зустрів мене пан Білозерський, котрий Василь Михайлович, і попросив покликать вас до нього, аби порадитись… Про що б ви думали? Та про… журнал!
— Про наш журнал? — схопився Тарас на ноги. — Таки одважився Василь на се святеє діло!..
Обняв Грицька й поцілував. За добру вість…
…Як не зрадів, а не одразу побіг на поклик Білозерського. Віддав листа на пошту і вже тоді, прогулюючись, пішов у бік Аптекарського провулку, де жив Василь… чи пак Василь Михайлович, як зауважив йому Куліш… Стривай, а як же без Куліша? Без Костомарова, що й досі ще в Саратові, куди подався торік у серпні служити в комітеті по звільненню селян? А втім, він має вже повернутися — його запрошено посісти кафедру російської історії у Петербурзькому університеті. І вітри повертають на круги свої! Микола знов професор, лише не в Києві, а в Петербурзі… Тринадцять років тому, також у травні місяці, він готувався стати на цю стезю… Які вони були тоді гарячі та молоді!.. Так ніби й досі бачив Хрещатик, двір із садом, що у цвіту… Гуде бджола… Й на них із Костомаровим спадає снігом тихий вишневий цвіт… Тоді ото й сказав Микола про Товариство святих Кирила і Мефодія… Були думки і про журнал, та в скорім часі… Може, хоч нині збудеться та заповітна мрія!..
Його зустріла у передпокої Надія Олександрівна, дружина Білозерського.
— Ви зовсім нас одцуралися, — сказала з милим докором. — Василь переживає…
— Діла й журба, Надійко! — розвів Тарас руками. — Вам добре, ви родиною…
— То одружіться скоренько.
— Немає з ким… Ось вирвусь на Україну і там — нехай каміння з неба! — знайду свою княгиню.
— Ви, мабуть, вельми перебираєте?
— Та ніби й ні… Тут просто нема таких…
Василь не зміг діждатись у кабінеті, прибіг на голос.
— Правда? — спитав Тарас, вітаючись.
— Ви про журнал?
— А то ж про що!
— Ходімо до кабінету, — нахмурив брови Василь Михайлович. — Розмова довга…
Він споважнів, відколи вони не бачилися. А може, важне діло наклало свою печать?..
Господар чемно сам відчинив двері.
Із крісла підвівся Чернишевський.
— Хіба не відаєш, де я живу?
— Не всім потрібно знати про наші з вами зустрічі…
— А я зрадів, — втрутився Білозерський. — Сам бог послав його мені порадитись про наш журнал! Прошу, сідайте. Надю! — гукнув. — Будь ласка, чаю!
— З ромом! — додав Тарас. — Якщо, звичайно, можна…
— Ви й досі любите вживати чай із ромом? — спитав Василь Михайлович.
— Ти ж знаєш: я людина твердих і сталих переконань, — пожартував.
— Ви хоч про це жандармам не признавайтеся, — озвався Чернишевський.
— Колись їм так хотілося оголосити мене п'яницею і волоцюгою, аби довести, що з хама, як не прагни, не буде пана, — сказав Тарас.
— Це на Фонтанці, в Третьому?
— Попов старався, Дубельт…
— І що?
— Не вийшло. Мусили ковтать мене як автора підбурливе супротицарських віршів…