— Слухаюсь!
— Тягни носо-ок! Тягни носо-ок! — зигтів аж до казарми високий голос ротного.
На другий день раненько взялись за нього, грішного. Приставили найперше "дядька", аби навчив усіх солдатських мудрощів, а по сніданку вивели його на плац, дали рушницю в руки і почали робити з нього слугу царя й захисника отечества. Як видно, це для них було розвагою, щось на зразок театру або вертепу. Крім Співуна, прийшло душ п'ять молодших офіцерів, дві жінки й сам батальйонний командир. Співун командував, старий солдат, приставлений до новачка, показував, як що робити. "Публіка" втручалась теж. Мовчав один лише Мєшков. Нарешті, й він не витримав. Підбіг, відтрутив ротного й узявся сам до діла.
— Носок, носок, таку твою!
Здуваючи з вусів краплини поту, Тарас потяг носок навмисне у протилежний бік. Мєшков від того осатанів.
— Стій! Струнко! — крикнув. — Наліво кроком руш! Ать-два, ать-два! Тягни носо-ок! Тягни носо-ок! Куди ж ти тягнеш, йолоп царя небесного?! Отак, отак! — пройшовся сам, чим викликав аплодисменти дамської частини глядачів. — А що в руках у тебе? — спинився перед новобранцем.
— Не знаю, ваше благородіє!.. — відсапуючись, сказав Тарас.
— Рушниця! Для чого вона тобі? Стрілять, колоть врага царя й отечества!
— Так точно!
Свідок тому сам бог, як підмивало використати властивість ту рушниці, бо лютий враг отечества стояв за крок від нього і намагався знищити людину в ньому, вбити живу і вічну душу!..
— Збагнув, збагнув, таку твою? — мов випробовував його терпіння.
Тарас мовчав. Щосили зціпив зуби. Проте в очах у нього, напевно, все ж відбилося його страшне бажання, бо, стрівшись з ними поглядом, Мєшков знітився раптом, позадкував і крикнув:
— Струнко! Направо! Марш! Ішов і чув мєшковський бас:
— Фу-у, сатана… Художник!.. Розбійник він справжнісінький!..
Щось щебетали дами. Почув лише: сміються з його вусів, відпущених ще в казематі. Бороду зголив давно, а вуса лишив собі, хай будуть; як в запорожців…
— Кру-у-гом!
На зло крутнувся не через те, що вчили його, плече. Ніколи ніхто не зробить з нього солдата, ляльку! Він краще вмре…
— Стій! До ноги! Поставив не до тієї.
— Тьху! — плюнув ізпересердя пан батальйонний. — Ти в школі вчивсь?
— Так точно!
— В дяка?
— А потім ще й в Академії мистецтв.
— Бездарнішого не зустрічав! — розвів Мєшков руками.
Тарас всміхнувся нишком. Почув би це великий Карл! Аби Жуковський… Може, якби вони побачили його в такій біді, то помогли б… Подати б їм ізвідси голос!.. Мов з того світу…
— Струнко! — підскочив знову батальйонний. Він, мабуть, трохи з мухою у голові… — На пле-е-че! Кру-у-гом! На-а-ліво! Марш!
— Відставити! — почувся інший голос. Так захопилися, що й не помітили, як підійшов сам комендант фортеці.
— Що за солдат?
— Новенький, ваше благородіє. Із конфірмованих по височайшому указу.
— А-а, пан художник!.. — немов зрадів уже, як голуб, сивий генерал. — Панове, ви всі вільні! — недбало кинув через плече. — А з вами я погомоню. Ось хустка, витріть, будь ласка, піт… Мені писав про вас Матвєєв…
— Спасибі… Думав, що пропаду… — сказав Тарас, відсапуючись. — Взялися круто…
— З нудьги вони втрачають тут людську подобу. Горілка, карти, підступи один супроти одного… Ви не мисливець? Тут полювання знатне! Пташви!..
— Не знав… не взяв, що треба… — озвався.
— То не страшно. Візьмете в мене.
— А випускатимуть мене з фортеці на полювання? — схопився Тарас за ниточку.
— У вільний час — будь ласка.
О, це вже щось! На волі, десь під кущем над річкою чи й у степу, писати можна нишком…
— Дозвольте, ваше благородіє, просити вас… — осмілився.
— Ви хочете найнять квартиру? — зрадів старий своїй догадливості.
— Немов у воду глянули… Казарми…
— Знаю, знаю! Скажу сьогодні ж Фішеру, щоб підшукав для вас що-небудь. Фішер — також солдат із конфірмованих. Поляк. Ви теж із Царства Польського?
— Ні. З України.
— А-а, з Малоросії… То я скажу Мєшкову, щоб вам дозволив жити поза казармою.
Сказав, пішов. Так ніби раптом вичерпався запас снаги на добре діло. Дивуючись, Тарас провів його очима аж до будинку, який стояв на чільнім місці. Ні, світ таки не без людей! Коли вже й тут, у дикій оцій пустелі, знайшлись вони, то доля ще від нього не відвернулася!..
…Пригнічене, прибите .зло затаюється і жде, коли проб'є його година.
Надвечір якось Тарас ішов з казарми в свою кімнатку, найняту йому поляком Фішером, задумався про щось своє і вгледів батальйонного всього за кілька кроків. Спинився, зняв кашкет не лівою, а правою рукою.
— Шевченко, а йди сюди! — підкликав його Мєшков, який недавно, днями, одержав чин майора. — Ось ти себе вважаєш за благородного, а й досі ще не знаєш, як слід знімать кашкет перед начальством. Ступай на гауптвахту й скажи, що я звелів відсидіти тобі добу за незнання статуту.
— Так точно! Слухаюсь! — гукнув Тарас.
— До речі, — хмурячись, спитав майор, — ти на квартирі? Завтра ж, — коли відсидиш, — збереш свої манатки і марш мені в казарму!
Тарас був так уражений, що не спромігся мовити сакраментальне "слухаюсь!". Проте Мєшков, на диво, не зауважив йому за те, а мовчки пішов собі.
Із жалем Тарас звернув на стежку, втоптану до гауптвахти, й побрів по ній, мов на голгофу. Десь трохи більше місяця погралася із ним, як кішка з мишею, примхлива доля. Він жив собі пристойно (для цих умов) і раптом — ця фатальна зустріч!.. Треба ж було піти якраз сюдою й саме о цій порі… Мєшков його не зачіпав від того дня, коли Ісаєв визволив і взяв під добру руку, а тут одразу вдарив із двох стволів. Губа й казарма! Знову випробування. Іще одне. А скільки їх попереду?..
Унтер, що вислухав його печальний вирок, дістав ключі, безмовно завів його до камери й замкнув. Ну, геть як на Фонтанці! Тільки йе те вікно, не та підлога, стеля, та й замість ліжка — нари… Замок так само клацнув… Треба сприймать такі обставини як ординарні, треба звикать до них. Хто став на прю з тиранами з одним лише сумлінням та небажанням сприяти злу, приречений страждать і дух свій зміцнювати в нерівній битві з ворогом!.. А може, це йому спочинок перед казармою, де п'ятдесят нещасних душ живуть у бруді й смороді?.. Це, може, бог йому послав Мєшкова як благодать?.. Всемилостивий угледів з неба, що він, Тарас, уник якоїсь дещиці з тих мук, яких йому призначено зазнати тут, і возроптав, ошуканий в своїх найкращих замірах…
Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тільки плакать, плакать, плакать,
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить… —
спливло з далеких країв і днів… Ой, як тоді писалося!.. Лише два роки тому!.. Пропало все… Ще добре, що цей "Кавказ" устиг послати за кордон. То, може, там не згине…
Сів на краєчок убогих нар. Це ж на Вкраїні в розпалі зелене, дивне літо, як все росте, буяє, повниться новим життям!.. А тут — піски, якась убога травка, кущі, обдерті вітром, і сонце, сонце… З чого живуть киргизи? Убогі страх, а горді, якісь величні навіть, і водночас прості-прості, мов діти… Йому б сюди паперу, фарб та пензлів!.. Без них, без віршів він згасне тут, як вогнище посеред поля, і тим потішить лютих своїх катів!..
Зіскочив з нар, пройшовся сюди, туди. Ну, тіло вони заслали, замкнули тут, у цій хурдизі, а дух, душа — на волі! Він може думать, згадувати свій рідний край, журитися його журбою, він може й далі словом ламать кайдани в душах свого народу, будить людей і тим не дать заснути собі самому. Він плоть од плоті і кров од крові…
Крізь вир думок, крізь муку, а може, з неї, вродилися нові слова, нові рядки, нове життя:
Думи мої, думи, мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі
Мої голуб'ята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти…