— Так точно!
— Що ж це тебе начальство не відпустило?
— Не можу знати, ваше благородіє!
Вони пішли, і стало тихо-тихо.
— Одружений? — спитав Тарас слугу Макшеєва.
— Ні.
— Я також…
Матвєєв його зустрів на верфі, де будували шхуну. Сам підійшов. Хотів подати руку, та не посмів при людях.
— Ну, як ви тут? — спитав, коли Шевченко виструнчився перед начальством. — Відставити. Ви не в строю…
— Малюю ось! — усміхнено сказав Тарас. — Спасибі тим, хто визволив мене із Орської.
— Живете де?
— В кибитці штабс-капітана.
— І як живете?
— Добре. Мов з братом рідним.
— Радий за вас сердочно!.. Сходите в Аральське море — будемо робити щось для вислуги. Ця експедиція для вас єдиний пристойний шанс.
— Старатимусь. Тим паче, я так скучив за малюванням, що малював би і день, і ніч.
— Ну й славно! — всміхнувся мило Юхим Матвійович. — Заходьте в гості. Не як солдат, а як художник і просто друг.
— Спасибі. Не знаю, як віддячу…
— Ви наперед віддячили.
— Чим?
— Ваш земляк Левицький читав мені «Кобзар» ваш і «Гайдамаки»… Я теж козак, уральський!..
Матвєєв сів на коня, підведеного йому солдатом, і взяв його в остроги, немов хотів підтвердити свою козацьку сутність. Помчав у бік Раїма — мов полетів!..
Прибіг геолог Вернер, що помагав на верфі складати шхуну. Поляк-засланець. Теж рядовий.
— На скільки діб? Звелів носить мундира?
— Ні, брате. Просто погомонів…
— Дива-а! Ти що, Тарасе, чаруєш їх?
— Чудово, що й під мундиром б'ються такі серця… — сказав Тарас не то Хомі, не то собі самому. У цій проклятій Орській він був відчаївся, зненавидів усе мундирне та еполетне, а познайомився із Бутаковим, Макшеєвим, сердечним Карпом Герном (щастить йому на Карлів!) й піднісся духом. Ведмідь Микола, царствуючий рукою твердою, не все ще вбив, не винищив у людських душах честі та потягу до справедливості.
— А ти не хочеш вибитися принаймні в унтер-офіцери?
— Тут, Хомо, діло принципу, — сказав Тарас. — Для чого вони вписали до конфірмації підступне «з правом вислуги»? Щоб я старався, прагнув служити так царю й отечеству, як служать їм мєшкови, щоб я із жертви став добровільним — і через те без міри лютим! — катом. Був сином волі, лицарем добра і правди-істини, а став бездушним унтером, слугою тих мучителів, які його заслали у ці степи, — ось що їм, брате, бачилося, коли вони давали право вислуги!
— А як тобі присвоять якесь звання після Аралу?
— То інша річ, — всміхнувся. — Вони мені заборонили малювати, а тут взяли й дали звання за малювання!. Збагнув, у чому тут заковика, хто на коні?
— Воюєш з самим царем…
— В самодержавстві найбільше зло. Де свіжа думка — злочин, там все гниє, стає болотом, гине.
— А як же ми?
— Нам треба не загнистися, вистояти! Тим самим ставши прикладом, зразком для тих, хто, як і ми, не зможе байдужим бути в світі неволі й зла.
— Не знав, що ти такий трибун. Говориш, мов Ціцерон!
— А то не я, то зболена душа мого народу, що довго так мовчала… Що там за регіт? — оглянувся на будівництво шхуни.
— Ходімо й ми, подивимося, — всміхнувся Вернер. — Цікавий тип тубільця!
Матроси якраз зібрались на обід, чогось там ждали, і серед них показував якісь химерні вправи байгуш[6] киргиз.
— Джульбарс[7], як тигр скрадається до кабана? — гукнув матрос з рябим лицем.
Байгуш тієї ж миті упав на руки й ноги, поповз, поповз. Спинився весь напружений, немов чогось чекаючи, проповз іще… і раптом кинувся на кабана, яким служив дірявий старий халат. Хропіння, рик, повискування почулись з хмарки куряви, яку підняв, звиваючись, байгуш Джульбарс. Нарешті, вкрай знеможений, облитий потом, він заспокоївся і ліг на бік, простигши лапу-руку для подаяння.
Рябий матрос поклав сухар. Хтось з гурту кинув ґудзика, який блищав, мов золотий. А кухар, щось бурмочучії у довгі сиві вуса, поставив миску каші, зітхнув і мовив своїй братві:
— Знайшли собі забаву… Марш до столів!
— Хто він, цей бідолаха? — спитав Тарас у кухаря.
— Киргиз, який залишився біля укріплення.
— Єдиний тут землевласник, — додав Хома насмішкувато. Тарас зиркнув на байгуша, що їв квапливо кашу, і відвернувся.
— Піду ще трохи помалюю, — сказав Хомі.
— А каша?
— Не хочеться чогось обідати… Нещасний цей… Махнув рукою і відійшов. Побрів до того місця, де малював раніше, щоб мати той же ракурс. Наполовину готова шхуна здіймалась гордо, весело й на тлі рухливих купчастих хмар, що вкрили зранку небо, сама, здавалося, кудись пливла — без весел та без вітрил…
…За місяць, справді, вийшли в Аральське море, де не було, крім них, нікого. Щоправда, десь блукали у синій цій пустелі військова шхуна «Николай» і рибальська, — теж торік привезена, — «Михаил», проте, як тільки зникли вони за обрієм та островами, на «Константине» відчули враз одірваність свою від світу і від землі. Ніхто не знав ні розмірів, ні глибини, ні норову цього безмежжя. Плавання у невідомість було цікаве вельми, але й тривожне в тій же чи навіть більшій мірі. Принаймні новоспечений моряк-художник скоро відчув журбу, якусь густу осмуту, що полонила його всього. Для нього, сина степу, ця твердь, обмежена бортами шхуни, була така ж мала й нікчемна, як камера або казарма. Тільки й того добра, що тут не мав ні муштри, ні наглядацьких стежень. Жили хоч тісно, скупчене, зате по-братськи дружно. І, може, це морське одвічне братство дало їм сили витримати оте одне з найважчих випробувань.
Був гарний день. Ніщо, здавалося, не провіщало лихих якихось перемін, і Бутаков звелів Макшеєву разом із прапорщиком Акишевим та вісьмома матросами обстежить острів Барсакельмес. Їх висадили, дали харчів на тиждень та невелику барку, на всякий випадок, самі ж на шхуні рушили до Куланди, півострова, де нещодавно знайшли шматки вугілля.
Попутний вітер туго напнув вітрила, тонко свистів у снастях, ніби співав якусь киргизьку сумну й безмежну пісню. Шхуна ледь-ледь здригалася, здіймала бризки носом. Невдовзі вже не видно стало Барсакельмесу й білого, як сіль, намету…
Тарас стояв на палубі й дивився в далеч, де, крім води та неба, не вловлював уже нічого… Е ні, на обрії з'явився темний острів… А може, хмара… Де їй, тій хмарі, взятися? Три місяці, як вийшли з Орської фортеці, а ще не бачили дощу ні краплі…
Почувши стук, оглянувся. То капітан узяв трубу підзорну й вдивлявся теж. Невдовзі віддав її Поспелову, який стояв на вахті біля керма, і штурман також довго вивчав ту сіру смугу на видноколі.
І що воно за Змій Горинич? — спитав Тарас, наблизившись до моряків.
— Здається, буря буде… — озвався штурман.
— Скільки до Куланди?
— Ще зо три милі.
— Встигнемо?
— Навряд…
А вітер вже не свистів у снастях, а завивав голодним вовком.
— Усіх наверх! — подав команду Бутаков. — Знімати парус! Та темна хмара чи пелена росла й росла, охоплюючи все більше неба й моря. Вітер зробився пружним, зимним… І раптом вдарив шквалом, крутнув, як тріску, шхуну, яка була вже, правда, без головного паруса.
Тарас упав на палубу. За щось устиг схопитися, коли його рвонуло знову, і він на мить чи й більше завис між небом і кораблем. В очах йому стемніло… Ні, це померк довкола світ. Буран закрив низьке ранкове сонце й творив своє жорстоке, чорне діло в напівпітьмі…
— Ну, як ви тут? — долинув голос Бутакова. Тарас хотів підвестися, але не зміг.
— Лежіть, лежіть! Звикайте! — гукнув до нього капітан.
— Надовго це?
— Хто знає… Для нас довкіл, як кажуть, — terra incognita, земля незнана… А може, ви в каюту спуститеся?
— Ні. Буду тут. Мої далекі прадіди ходили Чорним морем аж до Босфору!.. Таки вловчився і став на ноги.
— Браво! — схвалив його відвагу Бутаков. — У вас морський характер.
Розвеселившись від похвали чи від шаленства бурі, Тарас почав кобзарським речитативом:
Гей, на Чорному морі,
На камені біленькім,
Там сидить сокіл яснесенький,
Жалібно квиле-проквиляе
І на Чорне море
Спильна поглядав,
Що на Чорному морі
Щось недобре починає:
Злосупротивна хвилечна
Хвиля вставає,
Судна козацькі молодецькі
На три часті розбиває…