— А що?.. Ви брали участь у «Москалі-чарівнику»?
— Ні.
— Жаль…
— Я можу швидко вивчити!
— Роль українська…
— Байдуже!
— Не можу вам пообіцяти, — сказав Тарас і тільки тут помітив, що й досі ще тримає в своїй руці її маленьку руку. — Я попрошу, щоб він замовив слово…
— Дякую! — вся зайнялася радістю. — Ви дуже добрі… Провів її очима аж до дверей, зітхнув і рушив до Варенцова. Чекати став ще зранку на третій день, як виїхав гість дорогий до Нижнього. Бродив довкола пошти, не пропускаючи ні тройки з тих, що приїздили. Поштмейстер вже, помітивши його старання, пообіцяв, що сповістить приїзд артиста, і попросив іти додому й чекати там. Не витримав. Надвечір знову вийшов і крізь густу хурделицю прибіг на пошту.
— Ще не було з Москви нікого?
— Дивний ти чоловік, — зітхнув поштмейстер стомлено. — Приїде — де він дінеться… Піде до вас, — я знаю, в дім Овсянникова! — або в готель…
— А може, ви…
— Проґавив? Кого? Михайла Щепкіна?.. Та я його люблю з дитинства!..
— Вибачте… Ми стільки літ не бачилися!..
— Приїде.
— Справжня віхола…
— Дорога тут стовпова; і коні, і ямщики проїдуть її з зав'язаними очима. Чи їм звикать!
— Коли ж чекати?
— Певно, десь аж опівночі… Або й пізніше… Йшли б ви додому спати. Я накажу, щоб підвезли старого під самий дім.
Не мав чого робити — пішов у сніг. А й справді, хвилюється, немов дитина… Виїхав, то буде тут. Він мандрівник бувалий. Гастролі тут, гастролі там!.. За сімдесят прожитих літ… О господи! Йому вже сім десятків… Як час біжить! Не зглянешся, як і старий… Та й нині — вже з базару. Два місяці — й він іменинник знову!.. Так ніби заснув знічев'я у тридцять три й прокинувся в сорок чотири. Пройшов крізь пекло справжнє, а наче й зовсім не жив тих літ, згадати нема чого… Ні, страшно все те згадувати! Жахливий сон… Солдатське нежитіє!.. Чому Куліш не побажав приїхати? Чи побоявся справді дурних розмов дурних людей, чи, запишавшись вельми, погордував?.. А Костомаров? Пише, що довго ждав його у Петербурзі, а сотні верст зробити круга не захотів, як їхав до Саратова… Дива, дива!.. Таки бояться братчики його особи… Нехай… Куди їм дітися, коли приїде у Петербург!.
Підставив спину вітрові. Кожух міцний, не просіче… З трактиру, мимо якого якраз ішов, долинув спів: у когось Ісус уже родився, на дві доби раніше…
І тут згадав, що не обідав, а далі — боже праведний! — що в Брилкіних сьогодні свято — сім літ подружнього життя і що його запрошено було до них!..
Весь у снігу, вбіг до вітальні.
— Де тут новоодружені? Аделаїдо Олексіївно, Миколо Олександровичу, дозвольте вас привітати!.. Бо поспішаю!..
— Куди?
— Стрічати Щепкіна…
— Ще не приїхав?
— Віхола ж!..
— Ось що, Григоровичу, — сказав господар владно. — Ви роздягайтеся, а я пошлю на пошту хлопця попильнувати гостя і накажу, щоб вів сюди, як тільки той приїде… Іване! — крикнув у передпокій і вийшов сам на розшуки свого гінця.
Аделаїда Олексіївна, — уся в шовках та золоті, — не підійшла, а підпливла.
— Прошу до столу, гостю дорогий, — вклонилася за старожитним звичаєм.
— Ось роздягнусь… — зітхнув Тарас.
— Дозвольте вашу шубу чи кобеняк, як ви її звете, Тарасе, по-нетутешньому, — постав Петро, Миколин брат. — І — повний хід!..
— Не буде сьогодні повного — я гостя жду.
— Тоді малим підемо, — зняв шубу, ніби шкуру із дичини.
— Прошу! — взяла під руку Аделаїда. — Сідайте тут, побіля мене…
— Дякую.
— Іван побіг, — сказав Микола Олександрович, сідаючи по праву руч дружини. — Ви змерзли? Швидше випийте!
— І закусіть!.. — додав Тарас, радіючи теплу, обіду, друзям. — Живіть сто літ, як голуб'ята!.. — підніс високо келих.
Опівночі покинув хату Брилкіних останній гість, а Щепкіна все не було. Івана теж.
— Я буду йти, — сказав Тарас господареві, що вже куняв. Аделаїда Олексіївна пішла раніше спати. — Спасибі вам…
Надворі легше дихалося. Хоч вітер стих, зате мороз подужчав. Сніг аж стріляв під чобітьми. Нелегко йому в дорозі, бідному!.. Не треба, мабуть, було просити в Нижній, а їхати на зустріч з ним під Москву, в село Нікольське, як спершу було пропоновано… Туди приїхать згоджувався і Лазаревський… Пізно! Старий уже десь під'їздить до Нижнього, Михайло в Петербурзі, Тарас іде до станції, а Катя Піунова… До чого тут Піунова?.. Вона так хоче зіграти з Щепкіним! Тетяну, скажемо, із «Москаля-чарівника». Чим не Тетяна?.. Надто вже молода… Ти й скажеш! Молодість ще не була нікому в такому ділі ґанджем…
Станція була безлюдна й тиха. Біля дверей, на лаві сидячи, дрімав Іван.
— Ви Щепкін? — кинувся. — А-а!.. — потягнувся смачно.
— Іди, Ванюшо, спати, — сказав Тарас.
— А ви?
— Чекатиму. Він скоро вже приїде… Ти не проспав, бува, його?
— Ну що ви! Я вибігав на кожен звук.
— Спасибі.
Іван пішов. Затихла його хода… На лавці біля столу хтось смачно спав похропуючи… Ледь-ледь світила лампа…
Щоб не заснути, вийшов. Вдихнув морозу… Гарна в Миколи жіночка… А руки так і в'ються — мов два крила!.. Катруся, ставши жінкою, ще краща буде…
Вслухався: здалось, що чути далекий стугін швидких копит, скрип полозків і срібна пісня дзвоника… І голос в неї гарний. Він якось чув, співала в якійсь виставі… Та що це з ним! Розм'як, розкис від чарки та від тепла біля чужого вогнища… А втім, бурлака кожен тихенько марить затишком, сім'єю, щастям.
Аж душно стало йому в кожусі. Лізуть такі думки до голови!.. Оклигав трохи в Нижньому, побув на волі, межи людьми і настовбурчив пір'я, хвіст розпустив… Жорстокий ти! Хіба я мертвий, чи кам'яний, чи не така ж людина, як всі довкіл?.. На все свій час… Мій час давно сплив за водою пропащих літ!..
— Ви знову тут? — де взявсь поштмейстер. — Спали б… Я ж обіцяв.
— Не спиться мені, шановний… Думи спать не дають…
— Хай коні думають, у них на те і голова велика, — пожартував, закутуючись у шубу.
Постояли якусь часину мовчки. З-за хмар з'явився місяць. Ущербний трохи, білий…
— На завтра стихне. Тобто уже сьогодні, — сказав поштмейстер. — Старий погоду нам привезе…
— Якщо приїде…
— Вже дав би звістку досі.
— Міг занедужати в останню мить…
— Тихіше! — схопив його поштмейстер за рукав. — Здається, їдуть… їдуть!
Тарас метнувся вулицею назустріч тройці. Постояв, слухаючи, побіг назад. Поштмейстера вже не було надворі… А дзвоник дужчав, дужчав, перестук ріс, насовувався, мов ураган…
Нарешті, коні стали, відсапуючись хмарками духу.
— Як ви тут? — спитав ямщик, звертаючись до пасажирів. Тарас підбіг, рвонув дверцята.
— Щепкін Михайло є?
— Є, є, земляче! — музикою озвався голос, і на мороз, немов ведмідь з барлогу, посунуло щось величезне, кругле і розхвильоване.
Тарас обняв, ковтаючи щасливі сльози, знайшов лице, закутане в хустки та хутра, й поцілував…
…Вже того дня уранці Тарас збагнув, що допустився помилки, домігшись згоди Щепкіна порадувати нижегородців своїм мистецтвом. Не встигли вони поснідати та надивитися один на одного, як увірвався пан Варенцов і досить нецеремонно заволодів чудесним гостем.
— П'ять днів? Щовечора один спектакль. Уранці репетиції. Умови ваші прийняті.
— Я ж не сказав…
— Ми згодні на будь-які умови. Прошу! Карету подано! — махнув, вклонившись, шапкою.
— З гербом? — всміхнувся Щепкін.
— Ну-у… Просто добрі сани.
— Поїхали? — спитав Тараса Щепкін.
А що було робити! Назвавсь грибом, то лізь у козуб, кажуть.
Попали саме на репетицію. Директор знав, в яких виставах гратиме великий Щепкін, і трупа вся трудилася вже кілька днів.
Старого стріли оплесками. Він уклонився чемно й сів у партері.