— Це ваші вірші? — гукнув крізь бурю Бутаков.
— Козацька пісня-дума…
Прибіг матрос і крикнув до капітана:
— Вашбродіє, нас швидко зносить до Куланди!
— Пробачте… Іншим разом продовжимо цікаву нашу бесіду, — сказав Тарасу Бутаков. — Не дай господь, потоне «Константин», ті, що тепер на острові Барсакельмесі, всі перемруть від голоду.
— А ми? — спитав матрос. — Що з нами буде?
— Нас викине на Куланди, а це ж земля, не острів посеред моря.
Лишившись сам, Тарас узявсь міцніше за конопляний шорсткий канат, що йшов до рей, і став дивитися на збурене, пекельне просто море. За валом вал котилися високі сірі хвилі, над ними, ще прудкіше, зриваючи із гребенів бризки, мчали баскими кіньми люті морські вітри, і в білопінній цій веремії гойдалась їхня шхуна, така змаліла раптом, така беззахисна…
Вже на виду у берега, коли загибель шхуни була, як кажуть, вирішена, матроси встигли піднять вітрило. Шхуну рвонуло вбік, схилило на лівий борт і винесло назад у море. Потім вона пройшла вздовж берега, минувши мис Куланди, й притихла в бухті, знову вже без вітрила.
— Кок, де обід?! — гукнув до трюму Бутаков.
— Готую, ваше благородіє! — озвались звідти весело. Шторм не вгавав. До острова Барсакельмесу шлях був одрізаний, і, щоб не гаяти часу даремно, на третій день рискнули висадитись на Куланди і пошукать вугілля. Поки ладнали шлюпку, Вернер ходив сюди-туди по палубі від нетерплячки, так ніби весь горів бажанням знайти горючий камінь для пароплавів, які колись ходитимуть Аральським морем.
— Чого ти, Хомо, нетерпеливишся, немов гончак, що жде коли затрублять початок гонів? — спитав Тарас насмішкувато. — Тебе обходять вельми купці московські, що запускають лапи в цей дикий край?
Хома спинився, глянув печально так на нього і відповів серйозно, як на духу:
— Коли знайду вугілля, підстава буде Бутакову просити мені звання. Він сам сказав.
— А-а! Вибачай…
— І це єдиний для мене шанс побачити свою Варшаву.
— Тоді і я з тобою!
Шлюпка не допливла до берега, бо скрізь були мілини, і їм нічого не залишилося, як скочити у скаламучену жовтаво-сіру воду й брести по ній до пагорба із черепашок. Один матрос почав бурчать, готовий плюнути на цю затію, але Хома уперто йшов до мети, не слухаючи ні скарг, ні навіть бурі, що бушувала в морі.
На суходолі він відпочив, не викрутивши одягу, як те зробили інші, підвівся мовчки й рушив у ще гарячий пустельний степ.
Тарас здолав утому й також устав. Радів, що Вернер виявився таким затятим, здатним на будь-яке шаленство заради волі. Рідна йому душа!..
Вони знайшли! Аж за версту від моря. Набравши повну торбу, що прихопив Хома з собою, вернулися на «Константин», де їх давно чекали. Шторм починав стихати, і можна вже було рискнути й вийти в одкрите море, узявши курс на острів Барсакельмес.
Йшли цілу ніч, — бо вітер був ледь не зустрічний, — і цілий день. Надвечір удалині побачили знайомий обрис Барсакельмесу, що ледь виходив з моря. Стояли всі на палубі й похмуро, мовчки ждали. Ті десятеро, остров'яни, могли зчинити паніку, побитися за невелику барку і вийти в море, прагнучи дістатись Косаралу, де розташувалися ватага й форт. Коли б щось сталося з шхуною, у них, по правді кажучи, і не було б якоїсь іншої надії на порятунок. Пустельний острів, море, чуже, незнане, спека…
Вже почало темніти, а острів ніби тікав від них, не збільшувався, не наближався. Здавалось, шхуна вперлася в якусь стіну й не рухалася. Слід за кормою, правда, було виразно видно, хоч місяць ще не зійшов і зорі теж ледь-ледь поблимували в густій імлі. Вгорі на щоглі вивісили ліхтар. Хоч тут, в Аральськім морі, зіткнутись з іншим судном ще менш ймовірно, як у степу двом вершникам, такі морські традиції — ліхтар повинен бути.
— Невже нема нікого? — спитав Тарас у Вернера, який стояв з ним поряд на носі шхуни.
— Якби були, вогонь горів би… Вечір…
— Макшеєв не дозволить вчинить безглуздя, вийти на шкаралупі в море.
— Страх дужчий всіх штабс-капітанів. Він — як вогонь в сухому лісі…
— Де, де вогонь?! — спитали десь по борту.
— Нема вогню! — гукнув матрос, який чіпляв ліхтар на мачті та й там лишився стежити за видноколом. — А зліва ніби блискає… — сказали з борту.
— Братці, вогонь, вогонь! — гукнув матрос зі щогли. — Розпалюють для нас сигнал!
— Ліво руля! — подав команду Бутаков. Невдовзі всі побачили ясний вогонь на обрії, що розгорявся, бурхаючи в пітьму снопами полум'я.
— Ура-а! — гукнув матрос на щоглі й шугнув униз…
…Вертаючись до Оренбурга, Макшеєв лишив Тарасові свою раїмську джеломейку, або кибитку, яка стояла неподалік могили батира. Це житло звабило Тараса переселитися із Косаралу, де шхуна зимувала, в Раїм. Своя квартира все-таки! Мав «квартиранта» навіть — з ним жив Хома, з яким вони здружилися в Аральськім морі…
Весна прийшла раптово. Ще звечора хрустів сніжок під чобітьми, а вранці вони прокинулися від дивних звуків — весело вдаряли краплі об металеву миску, яку забув Хома надворі.
Тарас одразу ж вибіг із джеломейки, вдихнув повітря, вогкого й ледь-ледь пропахлого очеретами, і звів до неба очі, шукаючи ключ журавлів чи жайворонка.
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле… —
заскімлила в душі далека пісня. Там, на Вкраїні… Сльози йому здушили горло, її він одійшов за джеломейку, аби Хома не бачив його журби. Він мусить бути сильним, бо він поет!.. Розтане лід, і знову вони підуть у плавання, і знову — тільки шхуна, вода, пустельний берег… І ні від кого звісточки… Чи там вони повимирали, на тій далекій, святій землі?.. За цілий рік ні слова!.. Тут хоч надію має, а в морі…
— Йду по їжу! — гукнув Хома.
Він чуйний друг, цей Вернер. Не лізе в душу. Бродить десь по півдня, коли в Тараса муза. Хоч це й не жінка в плоті, та все ж таємні зустрічі поета з нею люблять самотину… А на Вкраїні… Скоро уже два роки виповниться його розлуці з нею. Два роки… Скільки встиг би він там зробить для волі!.. А написати!.. Тут теж писав зимою. Про се, про те… Без рідного свого народу, землі, що, ніби мати, одна в усьому світі, поет — лиш тінь поета. Тому тирани й вигадали для них заслання… Мило як жебонить майданом до Сирдар'ї дзвінкий струмок… Заплющиш очі — й ніби ти у Кирилівці, десь на вгороді…
Швидко ввійшов у «хату», ліг на матрац й дістав з-під нього зшиток та олівець. Задумався… Тут вірші важче пишуться. Не налітають, як буревій, — скрадаються… А на Вкраїні… Боже, чи він її побачить хоч краєм ока?.. Мабуть, тут і помре, і ляже в чужий пісок…
Заросли шляхи, тернами
На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому?..
Писав про думи-сироти, про нерозтрачене своє кохання, про все страшнішу й глибшу самотину. Аж поки сльози виповнили йому всю душу… Мовчки здолав розпуку й скінчив свій плач невольника:
Тяжко мені, боже милий,
Носити самому
Оці думи. І не ділить
Ні з ким, — і нікому
Не сказать святого слова,
І душу убогу
Не радовать, і не корить
Чоловіка злого,
І умерти!.. О господи!
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!
Лежав ослаблий, ніби після тяжкої хворості, й тихенько пестив думкою своє дитя, народжене не у законі. Як хтось із злих дізнається та донесе!.. А за кибиткою співав струмок, радіючи весні та сонцю… Десь мекетало мале ягня… Забемкав дзвін до утрені…
— Там привезли каракалпаків зранених, — ввійшов Хома. — Тигр-людоїд…
— Напав на гурт? У полі, в очеретах? — здивовано спитав Тарас.
— Ні, гірше. Внадився ходить у стійбище, хапати верблюженят, а потім так знахабнів, що й спать лишався в стійбищі. Ходив лише прогулюватися у комиші.
— Змінили б місце.
— Пробували. Знаходив, брав данину й лягав посеред стійбища.
— Ну, справжній князь!
— А потім став вбивати й малих дітей, що вийшли необережно.