— Одужаєш. До посту ще далеко.
— Ні, я не влежу, встану хоч і з труни!.. Де Чернишевський?
— Мабуть, у Петербурзі…
— Я тут валяюсь…
Болем йому прошило груди — аж задзвеніло в скронях. Хапаючи повітря ротом, ступив до ліжка… Федір його підтримав, поволі вклав, зняв чоботи.
— Не можна тобі отак… — промовив з докором. — Із хворим серцем, Григоровичу, погані жарти… «З народом теж», — подумав, а не сказав, не стало сили.
— Збиралася громада наша вчора… — далеко десь розповідав Черненко. — Про батька всі розпитували, бажали швидше видужати… Без тебе ми — розгардіяш… Був Костомаров. Хоче прийти провідати, та все ніяк не вибереться: загруз у тій науці по самі вуха… О, це вони!
— Хто?
— Я замовив тобі обід у Павлової. Борщ з пампушками, печеню та вареники… Сьогодні ж бо свята неділя!
— Дякую…
Коли зостався в кімнаті сам, уже сіріли сутінки. Вікно пришерхло: видно, мороз подужчав на ніч. У Петропавловській пробило шість… Ще день минув. Тривожний день чекання. Цар святкував своє вошестя на престол, а люди ждали волі, а вся імперія вслухалася у шал осанни, щоб вчути в ній звук поховальний рабству…
Покректуючи і щось бурмочучи собі під ніс, на антресолі піднявся Федір-служка, добув вогню і запалив грубезну свічку.
— Дякую, — сказав Тарас.
— А то, мов сич, у темряві…
— Ти пообідав?
— Лакома, скажу вам, штука оці вареніки!
— Вареники. Ну, повтори: ва-ре-ни-ки.
Солдат зітхнув. Бурмочучи, пішов униз. Все поламали в ньому п'яні панове офіцери!.. Перемололи, вичавили… Колись Мешков й до нього взявся в Орській… Якби такої служби та двадцять п'ять пекельних літ!.. Ще слава богу… Друзям навіки слава, що вирвали його з казарми!.. Як тяжко ждав тієї миті… Й досі згадати страшно… Іроди! Карають швидко, милувати не поспішають — така звірина сутність усіх тиранів. Жаль випускати здобич із гострих кігтів. І, може, трохи страшно. Тиранам завжди страшно тиранства інших — дужчих або хитріших. Причина тисяч даремних жертв — у страсі Не за державу чи лад, який панує, — за власну владу. Тиран — хижак. На здобич він накидається, вона його дратує, збуджує а потім, вже примучена, напівжива, — байдужа йому, бридка; він зорить іншу жертву, а цю тримає з остраху. Так, як трима його, Тараса, в Новопетровському, як нині довго й тяжі; не випускає кріпацький люд на волю…
Пробило сьому вечора. Як нудно тягнеться в самотині, в чєканні час!.. Коли його, вже відставного рядового, спишілі в Нижньому, здалось йому, що зупинився й час… Ат, що там згадувати старе лихе, коли й нового досить!.. Його тоді одного припнули між Оренбургом та Петербургом, а нині припнут мільйони душ. Чекають миті визволення, страждають неві домістю. Якби-то йшлося лише про час, а то ж зневіра точить, бо люди добре знають своїх панів, свого царя… Добута воля — певна! А подарована…
Дістав рушник і витер піт на лобі. Було так важко дихати.. Чаділа свічка. Треба було б підвестись і знять нагар… Коли коли вже стане достатньо тепло, щоб відчинити можна було вікно чи й вийти в світ!.. Додушить його зима… Та, в Ниж ньому, також була не з ліпших…
Дмухнув на свічку і застогнав: у грудях подужчав біль, Заждавши якусь хвилину, поволі встав, пройшов до столу босим і, повагавшись, поправив гніт, щоб не чадів. Хоч він тепер і не боявся темряви, як то було у перші дні хвороби, та все ж при свічці чувся впевненіше. Вогонь — це наче жива душа у хаті… Жива душа… Живлюща і життєдайна… У Нижньому він стрів таку жіночу юну душу… Вона було осяяла його пригасле серце. А потім знову кинула в густу пітьму…
Ліг обережно, ніби боявся щось розхлюпати у себе в грудях. Іноді йому здається, — зараз була якраз така химерна мить, — що він ущерть налитий, та й сам скляний. Про це нікому ще не розказував. Боїться. Скажуть, старий почав химерити… Хоча Барі й Круневич питали якось його, чи часто брякне йому лице… Можливо, вони догадуються?..
З вікна подуло, й свічка тихенько тріснула, вогонь схитнувся. Тінню його волосся й лисини на тлі стіни пройшла судомна хвиля… Тінь теж неначе жива душа… Щоправда, хмура, темна… Вона важка, статечна, немов журба… У Нижньому, коли зостався в кімнаті сам, сахався спершу тіні. Не через те, що в ній вбачав якусь ворожу силу чи небезпеку; просто йому здавалося, що й досі ще в казармі, що то ворушиться, лежить чи йде котрийсь його товариш по тій біді… На пароплаві, коли пливли по Волзі, Сапожников, — сиріч хазяїн фірми і корабля, — так пригощав щоденно всю невелику, але чесну компанію, що падав з ніг увечері і засинав сном праведника… Було таке, що й мученика… У Петербурзі парняга цей не захотів його прийняти якось… Бог з ним. Довіз до Нижнього, й за те спасибі!..
Тінь попливла, погойдуючись, немов його разом із ліжком виносив хтось з майстерні…
Заплющив очі. Чулася важка хода, розмова… Хтось тихо плакав, схлипуючи…
Схопився, сів, спустивши босі ноги. Тінь сіла теж… Прислухався. Ніде ні звуку… Свічка горіла рівно… Витер холодний піт. Це хтозна-що!.. Не спав же ніби… Справді, заснути треба, вирватися з полону дум!.. І з болю, що не вгаває в грудях…
Устав, дмухнув на свічку і знову ліг. Навпомацки, в густій і затхлій темряві… Поволі вона зробилась рідшою; предмети, стіни, рама спливли з пітьми, мов привиди, й лишилися в цій іпостасі…
Видзвонюючи весняним сміхом, двором пройшла весела юна пара… Дивно, та він ні разу не був отак щасливий… Хіба у Вільні з Ядзею… Та, може, ще з Марусею, яку відбив у друга свого Сошенка… Ні, він її не відбивав, вона сама з них двох його обрала… Гай-гай! Коли то все це було!.. Тетяся, або Катруся у Нижнім Новгороді йому нагадувала собою ту Марусю… Як кажуть, сивина в бороду, а біс у голову!..
Тепер він бачить і розуміє, тоді ж осліп, оглушений її красою. молодістю і, як йому здалося спершу, розумом… Старий друзяка Щепкін тоді, звичайно ж, добре усе збагнув, а не втрутився, змовчав!.. Надто вже делікатний він чоловік… І сильний. Не побоявся вирватися серед зими з Москви в приволзьку Тмуторокань, аби обнять піднаглядного, якому в'їзд до столиць заборонили!..
Коли почув про цю монаршу волю, то… Ні, спочатку збіг з пароплава й подавсь у місто… Не так було. Аж потім прийшов папір із Оренбурга. А спершу Брилкін йому сказав, що жде його поліція і що йому, керуючому конторою, повелено подать негайно звістку, як тільки цей Шевченко прибуде в Нижній Новгород…
…Він не прибув, він прилетів у місто, з якого шлях простилався далі, аж до Москви та Петербурга! За кілька днів він був би уже в Москві…
Слова Миколи Олександровича його підбили, неначе птаха на льоту. Навіщо він поліції? Не втік же, все, як і належить… Хіба що трохи попростував, минувши свій батальйон в Уральську… Іраклій це передбачав, тому так довго м'явся з квитком на Астрахань і Петербург…
Поснідавши сяк-так, — шматок йому не ліз до горла, — побрів похмуро на пароплав. Він, правду кажучи, не сподівався на цю біду, гадав, що там, у форті, залишив службу, Косарєва, який завзято прагнув зробити з нього фрунтовика, що батальйонне і корпусне начальство лише приснитись може в жахливих снах… Аж ні! Його особу вже тут чекають вищі чини поліції, щоб вволити якусь таємну волю старих отців-мучителів!.
Веселий Нижній Новгород стояв тепер незатишним і незугарним. Сьогодні вранці місто йому здалося казковим, дивним видивом, що піднялось над Волгою, а нині все це зблякло. вподобилося до Оренбурга… Мабуть, його, сердегу, змусять вернутися у ту пустельну Скіфію, — яка Овідію здалася б справжнім пеклом, — щоб вислухати іще одне повчання майора Львова, а може, щось і гірше. Він звик уже до того, що всі чудові наміри в покращенні його лихої долі закінчувалися ще більшим злом. Чому останній — звільнення його в одставку — не може раптом вилитися в Сибір чи навіть каторгу? Безмежні царські милості, й сваволя теж!..
Знайомий «Князь Пожарский» стояв на тому ж місці. Сьогодні він ледь прочалапав останні версти, бо друге колесо не працювало: лопнув якийсь шатун. Не витримав. А він залізний!..