Уже в прольотці чомусь йому зробилось жаль роботи, яку полишив. Тиждень він переписував і правив вірші, створені ще в перший рік заслання, в далекій Орській. Моторошно і якось щемно торкатись днів тих і тих рядків, що вирвалися крізь заборону, нагляд і дику муштру… А нині, вранці, переписав свій казематський цикл, згадав Фонтанну, братчиків, безсонні ночі й тривожні дні… Як добре, що він писав, що не піддався, як дехто, відчаю і грубій силі церберів царя Миколи!.. Бути самим собою всюди, за будь-яких обставин — ось в чому суть людини, її душі… Щоб міг сказати потім, як він сказав у вірші «Доля»:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою!..
— Га? — стрепенувся Щепкін, що задрімав. — Приїхали?
— Ні, — одізвався кучер.
— Це я уголос думаю, — сказав Тарас. — Звик у пустелі…
— Тут одвикай, тут кожне слово — не горобець; як вилетіло — вже не впіймаєш, — сказав старий з заплющеними очима.
— Ищи-свищи! — хихикнув кучер.
Квартира Максимовичів завалена була книжками. З того хаосу мудрості, немов з руїн старого міста-замку, до них дрібненько вийшов Михайло Олександрович, обняв обох, неначе давно не бачилися, і, роздягнувши, повів у храм — свій кабінет.
— Сиджу над «Русскою беседою», допомагаю редагувать, — кивнув на стос рукописів.
Тарас оглянув шафи, пройшов між скринь та столиків, запруджених ущерть книжками, зітхнув і мовив:
— Славно!.. Чи поживу я хоч рік отак, посеред книг?..
— Приїдеш у Петербург, одружишся, наймеш собі квартиру і заживеш, — сказав Михайло Олександрович.
— Посватався до однієї в Нижньому й схопив гарбуз… Семенович із нею грав на сцені, — сказав Тарас.
— Не доля, видно, — втішив його господар. — Твоя десь жде та рушники готує.
— А де ж свою ховаєш?
— Пішла до церкви.
— Прикро…
— Вона ось-ось повернеться, — дістав годинник. — Служба вже закінчилася. Сідайте, прошу! — швидко звільнив стільці. — В ногах немає правди.
— А в чому є? — озвався Щепкін, вмощуючись.
— Питання це не просте… — протяг Михайло Олександрович.
— Як «бути чи не бути?» у принца Гамлета, — сказав Тарас.
— Коли підходити до нього з боку етики…
— А богослов'я? — спитав лукаво Щепкін.
— Ви ж знаєте, що я не вірю в міфи…
— В народі правда, други, — сказав Тарас. — Інакше він не вижив би в тій круговерті, яку йому послала доля… Пригляньтесь тільки краще — і ви побачите в народі все, що тяжко так шукаєте по цих книжках!
— Не треба перебільшувати, — озвався Максимович. — У ньому також є усього — добра і зла…
— Як і в науці. Правда — поняття вічне, стале.
— Де почерпнув ти такі знання? — спитав не без іронії Михайло Олександрович.
— Все там же, у народі, — сказав Тарас. — Коли народ оспівує борця за правду, істину, він не пояснює, у чому суть тієї правди, — вірить, що знають всі…
— Добридень, — озвалась раптом пауза.
— О, це Маруся уже прийшла! — зрадів Михайло Олек сандрович.
Тарас підвівся, аби побачити його дружину, — сидів до входу спиною, — і дух йому перехопило. Ну й антикварій, ну й одхопив!..
— Вгадай, Маріє, хто це? — спитав тим часом Максимович.
Вона зиркнула пильно і зашарілася.
— Напевно, Тарас Шевченко… — мовила.
— Він, він! — гукнув господар, ніби був не ученим мужем а школярем.
Тарас ступив до жінки, яка дивилася на нього сяючими очима, взяв мовчки руку й поцілував.
— Михайло, де ти таку знайшов?!
— У Згарі, біля Золотоноші.
— Поїду туди женитися! А втім, такої другої…
— Там є ще кращі, — мовила. — Я вам знайду.
— Ну, все, Тарасе, бути тобі одруженим! — гукнув Михайло Олександрович. — У неї в цьому ділі легка рука.
Марія глянула на чоловіка, і погляд той Тарасу здався не без лукавини. Учений муж нараз притих, де й ділося його школярство.
— Михайло Олександровичу, проси гостей в світлицю, а я скажу, щоб подали нам чаю, — згадала, хто господиня в домі.
П'ючи пахучий домашній чай, Тарас раз по раз ловив її цікавий погляд.
— Може б, ти щось заграла, серденько?.. — спитав несміливо професор.
Мовчки пройшла і сіла за фортепіано. Нахмурила густі, крилаті брови, всміхнулась гостеві й торкнулась ніжно клавішів. Світлицю враз наповнили чарівні знані звуки, яких не чув він багато літ…
Лугом іду, коня веду;
Розвивайся, луже.
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже…
Заплющив очі й слухав далеку рідну землю… Побачив луг зелений біля В'юнищ, ясу Дніпра, чаїний лет, далеку синю тору Монастирища…
Очерет, осока,
Чорні брови в козака!..
Вона вже грала іншої, й він усміхавсь крізь сльози… Не мав і гадки стрітися в Москві з тремтливим променем душі Вкраїни!..
Тільки вона скінчила грати, він попросив перо й паперу аркуш, присів до столу і написав на згадку їй «Весняний вечір»:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…
Розчулена таким дарунком, Марія зняла поквапно з себе маленький зграбний обранок на ланцюжку і почепила йому на піию.
— Київський… Торік купила в Лаврі… Нехай хранить вас од усього злого!..
— Ну, нам пора, Григоровичу, — підвівся Щепкін. Михайло Олександрович також устав. Він був чомусь похмурий, мов занедужав.
— Ще побули б… — Марія благальне глянула на вже готових піти гостей.
— Хай іншим разом, доню, — не здався Щепкін. — Тарас іще в Москві побуде з тиждень…
— Еге? — спитала весело.
Тарас кивнув. У ній була якась жагуча сила, що обпікала душу, немов купальське вогнище…
— Нам треба ще до Мокрицького… — прощався Щепкін.
— Дякуємо, що завітали, — кланявся йому господар. Надворі, вже сідаючи в прольотку, старий зітхнув багатозначно й мовив:
— Якби узяв Тетясю, було б тобі те саме… Мда-а!..
Аполлон Мокрицький прийняв їх радо. Правда, лише старого Щепкіна. Тараса він не впізнав. Ковзнув байдужим поглядом, — величний, гарний, як і колись! — і запросив сідати. Вони прийшли в його майстерню чи то службовий кабінет. Професор!
— Оце сиджу та й думаю, — всміхнувся Щепкін, — що мені робити з вами?.. Знайомити — так ви давно знайомі…
— З цим паном я не зустрічався, — сказав Мокрицький впевнено.
— Ти придивись…
— Ні. Я ж художник, око моє чіпке.
— А я тебе впізнав одразу, брате, — сказав Тарас. Мокрицький зморщив лоба, шукаючи, напевно, голос гостя в глибинах пам'яті.
— Пробачте, я…
— Негарно так забувати друзів, — під'юджував його Тарас. — Санкт-Петербург о цій порі, Двірцева набережна Неви, Елькан і ти… А я підходжу, сірий, і з острахом питаю вас, де Академія мистецтв…
Стенув лише плечима.
— А пам'ятаєш, як ти мені прислав записку, щоб я прийшов об одинадцятій в квартиру Карла Павловича?.. Жуковський, Вієльгорський і ти в червоній кімнаті Карловій…
— Тарас! Шевченко! — скрикнув.
Мішаючи слова і сльози, вони відновлювали колишню дружбу.
— Скільки ж це ми не бачилися?
— Шістнадцять літ. Відколи ти в Москву поїхав…
— Що робить час!..
— Не так той час, як люди.
— Ти звідкіля?
— З пустелі, що за Каспієм.
— Я чув…
— А ти?
— Учительствую, малюю трохи… Тихо собі живу… — сказав, неначе вибачився за свій добробут, Аполлон. — Куди ж тепер?
— У Петербург. П'ять місяців не дозволяли, тримали в Нижнім Новгороді. Дозволили! Але щоб жив під наглядом…
— Ти ж був знайомий з братом моїм Іваном? Так він керує канцелярією самого обер-поліцмейстера. Я напишу. Він зробить для тебе все, що зможе…
— Не знаю, як і дякувати!
— На жаль, мені вже треба йти. Там учні ждуть. Тарасе, приходь додому! Я покажу тобі ескізи… Васі Штернберга. Семенович мою квартиру знає, розкаже, як її знайти. Пробачте!..