— Дякую, що завітали.
— Пробачте…
— Йдіть здорові…
Як зачинились двері й затихли кроки у коридорі, Тарас поклав різець на стіл. Щось підмивало його вернуть товариша, сказать, що це був тільки жарт, що він йому прощає дурний той вірш, що хто з нас, правду кажучи, не без гріха, — як тут сказав недавно Микола Гербель, — та він не встав і не побіг. Всепрощення не менший гріх, ніж зрада та плазування в ногах у сильних світу!.. Постарів теж Олександр… Це ж скільки вони не бачилися? Аж чотирнадцять років!.. Волосся, правда, в нього густе і чорне… Борідка також… Господи, навіщо ти так роз'єднав старих і добрих друзів?.. Ти ж заповів прощати ближнім малі гріхи… Цей гріх — тяжкий!.. А ти спитав, дізнався, що спонукало його вчинить і як велось потому твоєму приятелеві і землякові? Можливо, він покаявся, і бог йому простив колишню слабість?..
Заплакало дощем вікно. Майстерня миттю виповнилася густим осіннім мороком, що брав за душу, серце стискав журбою…
…Про те, що Лев Жемчужников вернувся із Парижа й тепер живе неподалік, Тарас почув од Куліша. Приніс надвечір коректуру в його друкарню, де мала вийти «Катерина», аж тут Панько. На диво, був привітний, і навіть дружній. Може, його так гарно стріли на Україні, що він собі дозволив віднині бути великодушним.
— Наш спільний друг у Пітері…
— Хто?
— Лев Михайлович.
— Четвертий брат Жемчужникових?
— Еге, — всміхнувся. — Вчора я слово дав вас познайомити…
— То познайом!
— Не можна ж так, — здвигнув плечима, — зразу… Хай при нагоді…
— Де він живе?
Куліш назвав адресу. І враз додав, заскалившись:
— В його родині ти цар і бог… Всі люди трійці моляться, вони ж, Тарасові, четвертому…
— І де в тобі та злість береться, Пантелеймоне!.. — сказав Тарас. — Та в нас роботи стільки, що вистачило б на добру сотню таких, як ми, Шевченків і Кулішів…
— Шевченків і Кулішів! — скривився Пантелеймон. — Ти й тут попереду, — пожартував, хоч видно було й сліпому, що цей ранжир помулює йому всерйоз.
— Став навпаки.
— Куліш і… не звучить!.. Як коректура?
— Вичитав.
— На днях дадуть і «Гамалію». Дозволили, то треба швидше пускати в світ!
— Хіба я проти…
— Ну, будь здоров, бо в мене тут ще справ та справ! Служу тобі… — всміхнувся. А чи заплакав серцем. Хіба збагнеш цього Панька!..
Хоч був ще тільки жовтень, а вечір уже стояв зимовий, сніжний. Вітер гуляв проспектами й нахабно ліз під поли, неначе унтер з обшуком… Як не старається забути ті тяжкі роки, вони живуть у ньому, приходять снами, спогадами чи навіть образами — як цього разу. Добре, що одягнувся тепло, в кожух та шапку-бирку, не пропаде. Ця осінь якась холодна вельми. А може, сам став мерзляком… І справді, він почав боятись холоду, шукать тепла. Це старість чи якась хвороба?.. Бр-р-р!..
На Морській взяв візника, закутався і так дістався дому.
Майстерня стріла тишею, що виповняє пустки й оселі літніх парубків. Грубка була уже ледь тепла й повільно гріла руки. Темрява стояла затхла, кисла: сьогодні він гравірував. Для гравера в майстерні жити кепсько. Та ще в такій, де спальня на антресолях… Вже був найняв квартиру, куди привести мав молоду, і дров купив на зиму… Забути все, з корінням вирвать, витравити!..
Сів на диван, бо підкосились ноги. Солдатський ще ревматизм дає про себе знати, нагадує, що він не спить, а лиш дрімає… Господи, яка гнітюча штука самотина!.. Ці вечори, ці ночі… Щось скажеш мимоволі чи запитаєш, і ті слова потонуть страшно в тиші, не одізвуться відповіддю, не вродять іншу думку…
Стягнув холодну шапку, струсив її. За звичкою, бо сніг не йшов сьогодні. Пробило десять… Треба було не йти додому, побути десь серед людей… Напитись навіть!.. Боже, не допусти ганьби такої! Привід завжди знайдеться — горя в усіх достатньо. А ще журба, невдачі, біль… Нєсть їм числа!..
Рішуче встав, оглянувся. Холодний склеп… Піти хіба до Льва Жемчужникова?
Коли то ще Куліш надумає їх познайомити!.. Навмисне зволікатиме, аби Тарас не заступив його собою в душі людини, що прихилилася до упослідженого народу, відчула в ньому силу й красу духовну, навіть взяла собі дружиною його дочку-невольницю… Ні, він повинен зараз же побачить їх, обняти!..
На набережній, якою йшов, тяглась легка поземка, крутило снігом на перехрестях. Нева ще не замерзла, текла широко й чорно, погойдуючи стрункі вітрильники, які терпляче ждали, коли почнуть розводить міст. Все дужче пахло морем…
До Дев'ятнадцятої лінії діставсь, коли пробило вже одинадцяту. Одне вікно світилося, і визначивши, що це його, Жемчужникова, Тарас піднявся й постукав тихо в двері. Потому вдруге, втретє. Почулась чиясь хода, невдовзі стукнув засув….
Він увійшов і вгледів гарну жіночку, що, затуляючи рукою свічку, з острахом вп'ялась у нього поглядом.
— Я думала, що чоловік…
— Аж це земляк! — всміхнувся.
— Невже… Тарас Григорович?
— Він самий. Добрий вечір!
Не стямився, як обнялися й поцілувалися, мов давні добрі друзі.
— А як же ви мене впізнали, серденько? — спитав уже в вітальні, сідаючи в зручне глибоке крісло.
— Ви геть такий, як на портреті, який Куліш привіз у Париж для літографії.
Вона так легко вимовила трудне останнє слово, що не повірив би, якби не знав, в її просте походження. Заскімлило десь біля серця…
— А де Левко? Пробачте, Лев Михайлович… — спитав аж надто вже по-родинному як для знайомства.
— Для вас — Левко, — всміхнулася. — Коли б ви знали, як він вас полюбив!
— Мене чи вірші? — хитро спитав Тарас, згадавши, як сестра Толстої бесідувала з Ликерою.
— А то хіба не все одно? — подивувалася Левкова жіночка. — І книжка у вас «Кобзар», і вас повсюди звуть Кобзарем… — загнала його в куток.
Йому така поразка була приємною. Проста селянська дівчина за кілька років оволоділа принаймні мінімумом потрібних знань, щоб стати другом, а не лише дружиною, освіченому художнику. Чому ж таіс всі стривожилися і возопили, як він посватався до Полусмакової? В Ликери гострий розум. От тільки…
— Ваші вірші Левка мого, як він сам каже, переродили, душу йому вдихнули в тіло, — — розповідала до болю гарна господиня. Бувають же такі вродливі люди!..
— Пробачте, я не хотів… — сказав Тарас.
— Чого, Григоровичу, ви не хотіли? — нахмурила рівненькі чорні брівки. Як видно, тут не пожартуєш…
— А як вас звати?
— Ольга. Левко мене так називає. А я була Килиною…
— І як же ви в Парижі, не знаючи, пробачте, мови їхньої?.. — спитав Тарас.
— Навчилася. Мене Левко почав одразу вчити, як тільки ми повінчались… Вибачте. На діток треба глянути, — схопилась з крісла.
— Хоч краєм ока можна?.. — спитав, також підводячись.
— Будь ласка! Ви одружені?
— Ні… Скільки їх?
— Вже двійко, — всміхнулася.
Дитяча була простора, й ліжечка у ній пливли, немов човни широким чистим ставом…
Віддавши йому підсвічник, Ольга пройшла пройшла навшпиньки, вкрила і повернулася.
— Мої перлинки… — мовила таким щасливим тоном, що затремтів йому в руці веселий вогник свічки.
Вони сиділи в кріслах і розмовляли жваво, коли прийшов додому Левко Михайлович.
— О! — тільки й мовив, вгледівши, що в домі гість.
— Не впізнаєш? — спитала Ольга.
— Ревнощі мені заслали очі, — всміхнувся Лев.
— А я такий!.. — сказав Тарас.
— Шевченко?!
Вони зійшлись серед вітальні й поцілувались тричі, неначе добрі друзі, які давно не бачилися. Аж сльози виступили обом в очах.
— Поплачемо? — спитав Тарас.
— Возрадуємося! — гукнув господар. — Жінко, неси нам каву чи щось таке!
— Коли вже нести, то — щось таке… — всміхнувся. — Ми ж козаки… І ти козак! По духу і по ділах, — обняв Левка. — Спасибі тобі за все!
— То дяка вам…
— Кажи мені, як брату, «ти». Нас побратала, Левку, любов до правди й волі!.. Гаразд?