Горло йому здавило знову. Кашель у коридорі гупав, як барабанна зоря в казармі…
Важко сів на диван, зняв шапку й струсив із неї мокрий, драглистий сніг. Віддихавшись, добув вогню і запалив нову високу свічку, що сам за дня ще приготував. Як розгорілася, обвів цікавим зором свою майстерню: й досі йому не віриться, що він живе і трудиться у стінах альма-матер, на березі Неви-ріки. Он стіл, стільці… На стінах ного офорти… Зроблені не крадькома, а вільно… Портрет Ликери… Треба його до біса зняти!..
Вогонь заблимав — тягне з вікна холодним духом. Вітер подув, напевно, з півночі або зі сходу. Хоч груба є, та мало з неї толку. Коли мороз, вода у кварті шерхне, береться льодом… Хату свою збудує так, щоб завжди у ній було і тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в сорочці… Настеле трав й ходитиме по них босоніж…
Підвівся, зняв кожуха й повісив — хай просохне. Тут швидко все стає вологим. Вільгість з'їдав навіть мармур. Будинки з нього, пам'ятники стають брудними, бурими, немов болото…
Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж лихоманить… Ні, це остання буде його зима в столиці! Вдихне повітря рідного й ураз зміцніє, видужає. Он дід прожив заледве не дев'яносто!.. А батько?.. Батька вдушила панщина. А я на волі!.. Був же ти кріпаком, солдатом… Тепер я знову вільний! Поставлю хату біля Дніпра, візьму якусь чорняву кирпу і заживу!..
Дістав зі столу відбиток свого портрета в шапці й оцім таки кожусі, підсунув ближче свічку зі свічником. Вдивлявся, і сум поймав стривожену, зболілу душу. Кажеш, що вже на вольній волі, а сам увесь — тяжка жура; торкнися — і бризнуть сльози… Зморшка межи бровами — мов борозна… Життя, вважай, минуло, а все довкіл, як і було: кріпаччина, самодержавство, панство… Про волю тільки маримо, ллємо тихенько сльози за бідним рідним краєм… Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!..
Поклав офорт. Хай буде.
Коли народ в неволі, нема його синам веселості, веселі тільки підлі або дурні!..
Надворі вихрився сніг, шурхочучи в шибках вікна, й від того самотина здавалася ще безнадійнішою. Ні, в нього досить друзів, товаришів по творчості, по боротьбі за волю й долю, та в отакі хвилини нема з ким слова мовити, відчути поряд душу чиюсь живу. Колись, іще в казармі, в гурті солдат, як праглося йому такої самотини, віч-на-віч з думами, з папером, пензлями!.. Нині ж цей стан гнітить, холодить душу острахом. На старість літ він знову мов сирота, мов од гіллі одірваний…
Відомий, знаний, вславлений, і все ж самотній. Мабуть, людська душа не може отак, без пари, жити, в ній ще від дня народження тремтить жага кохання, продовження себе в дитині…
Узяв свічник і неквапом пішов до входу на антресолі, де мав маленьку спальню і кабінет, точніше — стіл з паперами. Чомусь сьогодні трудно скорялися йому спіральні сходи, й, коли осилив, важко упав-присів на ліжко й заплющив очі. Дихав, як після бігу. Свічка в його руці тремтіла, немов жива… Навпомацки приткнув її на столику біля графина… І раптом рвучко звівся. Це хтозна-що! Не дід же він столітній і не панок, розніжений на подушках!.. Ступив до столу, взяв перший-ліпший аркуш, перо вмочив у каламар… Закашлявся і знову сів.
На стільчику біля стола… Солдатчину не полишив за Каспієм, привіз сюди з собою, в Санкт-Петербург… Нема давно Миколи — царя-фельдфебеля, а вирок його живе, не дозволяє йому писати та малювати й досі… Не дозволяє, а він писав, і пише, й писатиме!..
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам, царі?
Нащо вдалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!..
Перевернувся б у саркофазі, якби почув цю «оду» великий Тормоз. Всує! Царі лежать так само тихо, як і найменші, найупослідженіші у їхнім царстві… Добре. Він зараз спатиме. А вранці, хоч би й каміння з неба падало, до праці! Хто це гукнув у розпачі… Платон, здається… «Друзі, я втратив день!» Не знає, скільки зосталось днів у нього, а стільки ще не зроблено, а стільки ще сказати має світові!.. Боже, коли б йому осісти біля Дніпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'ї витьохкували, щоб рідні люди…
Сльози йому заслали очі.
Підняв холодну ковдру і тихо ліг.
Дмухнув на свічку.
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії…
Прокинувся і гарячково став одягатися: бив барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спіткнувся десь на останніх сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осінній дощ чи мокрий сніг… Виходить служба з нього, немов дорожній зимовий холод у теплій добрій хаті! Три роки, як на волі, а й досі ще живе у ньому цей вседержавний солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чує. А то в оркестрі вловлював лише трубу чи ждав її появи із виру інших звуків. Трам-там… Ну й холодно! Коли-то Федір встане й протопить грубку… Напевно, ще й п'яти немає… Ні, било п'ять. Він спершу почув той дзвін, а потім грім барабана. Може, якби не бій курантів, дощ не збудив би…
Важко пішов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих років і тих країв далеких, з яких він ледве вирвався. Бувало, рано-вранці… А хай їм грець! Навіщо таке страхіття згадувати. Вперед дивитись треба, труди і дні свої звіряти із днем прийдешнім, а не з давно минулими, бо живемо задля майбутніх веселих днів. Настануть же вони колись!..
Спускався вниз зі свічкою, і тінь його товклась за ним по сходах, немов мара.
Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Він чув його квапливі кроки по коридору і запитав:
— Що сталося? Здвигнув плечима:
— Просто прийшов провідати… А ти уже в трудах тяжких?
— І радісних! — поклав різець. — Нема нічого кращого від праці, що хвилює, що до душі.
— Охота гірш неволі, як кажуть…
— Правда, то щира правда!
— Ну, як ти тут? Не кашляєш?
— Та трохи є.
— Не мерзни. Лікар каже…
— Його б устами та пити мед, — нахмурився. — Цей храм мистецтв — льодовня…
— То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансіоном!
Довго Тарас мовчав. Не міг же він сказати, що вже самі ці стіни — благо, яким він снив не рік, не два за Каспієм, що домоглася для нього їх його свята заступниця і визволителька Анастасія Іванівна Толстая…
— Ат, якось тут перезимую, — махнув рукою байдуже. І засвітився: — А навесні, як тільки землю купить Варфоломій, майну в тепло, додому, на Україну!..
— Скажи принаймні Федору, щоб дров для грубки не шкодував. Ні, ліпше сам з ним погомоню.
— І що б я робив без тебе, друже!
— Береш на кпини?
— Я за тобою, справді, як за горою.
— Дякую…
— Це я тобі до смерті буду вдячний!
— Вдячність, як і туман, зникає, коли пригріє сонце…
— Та я, Михайло!..
— Вірю, — спинив його. — Тим паче, що ти — не ти, — поет-художник Тарас Шевченко, — а воля краю рідного, його душа…
— Михайле, я ж тебе просив… — скривився. — Не сотвори собі кумира!..
— Вважаєш, краще жити, немов худоба?
— Ні. Люди ми.
— А кажеш…
Посиділи якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся, Михайло встав, пройшов майстернею сюди, туди і мовив:
— Хіба ця свитка гріє, — кивнув на довгополий Тарасів одяг із домотканого сукна. — Вдягнув би ти кожуха.
— А малювать? Кожух цупкий, великий.
— Куди не кинь, усюди клин!.. — розвів руками скрушно і розсмішив Тараса своїм дитячим, геть безпорадним виглядом.
— Не потерпай, Михайле, — сказав, як міг, бадьоріше. — Коли мене солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу. Зате весною — чуєш! — весною ми з тобою полетимо на Україну, збудуєм світлу хату і заживемо!..
В очах Михайла зблиснули зрадливі сльози. Він одвернувся, ніби їх засоромившись, а далі рушив до дверей.
— Трудися, — сказав незвично тихо. — А я піду знайду твого солдата…
Щось насторожувало в його словах і вчинках. Та за роботою не мав часу дошукуватись. Якась невдача, певно… А може, хтось образив…
Не встиг підправить трохи сумний портрет, — що у кожусі й шапці, — як до майстерні, не поспитавши дозволу, ввійшов Василь, сиріч Василь Михайлович, оскільки час не оминув і Білозерського — колишнього студента, братчика і засланця.