— Жандармське царство!
— Будете на Україні, в народній гущі, вслухайтесь і придивіться, що там… Які ідеї бродять? Чи ще надовго стане терпіння ждати волі із царських рук? Якої волі прагнуть прості селяни-кріпаки? Чи змовчать, чи підкоряться, якщо їх звільнять без землі? — промовив тихо Чернишевський.
— На майже все я міг би вам і зараз відповісти… — сказав Тарас. — Та хай уже, як побуваю вдома, на Україні…
— Ви маєте якісь зв'язки з домівкою?
— Я їх ніде й ніколи не поривав. Тим паче тут, у Петербурзі, де земляків чимало й вони постійно їздять сюди й туди.
— Це все панки. Мене ж цікавить простий народ.
— Мене також, — всміхнувся. — Панки самі не їздять, із ними слуги різні, з якими я знаходжу спільну мову скоріше, ніж з панами. А в дворових рідня по селах…
— І все ж самі побачите і більше, й глибше.
— Мабуть…
— Я всіх розпитую, хто побував у селах, у глушині. Чекаю на Костомарова… Цікаво, що там діється у нас, на Волзі-матінці!.. Все спить чи вже розплющує на волю очі?..
Оглянувшись, Тарас сказав рядками з вірша:
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить!..
— Не скажеш краще! Коротко і просто в ціль. Як постріл!.. "Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру…" Давно ви це написали?
— Торік, десь перед Новим роком.
— Надрукувати б цей вірш у нас, у "Современнике"! Знялася б буря…
— Спробуємо? — спитав Тарас.
— Ні… Розженуть, розгромлять!.. А рано ще… Та й цензор зніме…
— Знаю. Я так сказав, жартуючи, — зітхнув Тарас. — Тирани можуть вдержатися при владі лише тоді, як музам заткнуть роти. І навпаки, та влада, яка так діє, суть тиранія.
— Ви ще й філософ!.. Звідки у вас знання?
— Біда навчала. І вчився сам, де тільки міг.
— Ви, ваш талант і, врешті, ваша доля доводять красномовно, що лад існуючий, який пригнічує народні маси, знекровлює країну, поступ людства, — сказав суворо Чернишевський. — Ви вирвалися з пітьми до світла творчості, а скільки там лишилося Шевченків, Ломоносових!.. Від Петропавловської долинув бій курантів.
— Нагадують, що там нас ждуть, що місце добрим людям завжди знайдеться, — тихо сказав Тарас.
— Про що ви?
— Про фортецю й всевидяще жандармське око.
— А-а… Вас гнітить ця перспектива?
— Ні, швидше злить!.. Поставили на пострах шведам мури, самі ж тим часом мучать у них найкращих своїх людей. Тут підійшов, хитаючись, худий, тонкий чиновник.
— Це ви? — спитав.
— Ні. Чорт! — пужнув Тарас цікавого.
Той осінив себе хрестом, проте тікати не поспішав.
— Згинь, очмано, а то гукнем квартального! — додав Тарас. Чиновник позадкував, злякавшись чи вдаючи наляканого, а далі кинувся навтікача.
— У мене ще до вас прохання, — озвався тихо Чернишевський. — Чотири роки тому на Київщині зчинився бунт. Селяни йшли на Корсунь, озброєні хто що схопив… їх розстріляли…
— Я побуваю у тих місцях, — сказав Тарас. — Мені уже розказували…
— Дізнайтесь якнайбільше. Це знадобитись може. Як свіжий досвід і як урок, з якого слід зробити належні висновки…
— Гаразд.
Невою в сірій нічній імлі пливли вітрила, щогли…
— Міст розвели! — стривожився за нього Чернишевський.
— Нічого. Я вернуся до Білозерських чи погуляю Літнім, як то бувало в молодості, — сказав Тарас.
— Коли ж ви їхатимете?
— Давно готовий. Тільки одержу паспорт, так і на поїзд!
— Певно, ми не побачимося до того часу… Хай вам щастить!
— Спасибі. Правду кажучи… — протяг Тарас, — мені аж страшно їхати… Не можу я дивитися на цю ганьбу!..
— Від того зліші будете.
— У мене й так усе кипить! Ледь стримуюся…
— Мені пора… Дозвольте вас поцілувати! Хто зна, коли побачимося…
Вже попрощавшись, рушили на перехрестя, де мали бути візники. До Поварського звідси шлях не близький.
— Аж заздрю вам… — озвався Чернишевський. — Весна в селі!.. Та ще на півдні, де буйне все, розкішне…
— І рідні мої на панщині…
— Пробачте. Мимоволі завдав вам болю… Повернетесь, то треба буде гуртом над цим подумати…
На розі, де зливалися канал і Мойка, куняв візник.
Потисли мовчки руки. Застукотіли об брук копита, й візок пірнув у туманець, що розпливався із Мойки набережною… І стало тихо-тихо… Як у пустелі…
…Граф Адлерберг не озивався вже двадцять днів. Тарасові терпець давно урвався, і він уже, напевно, без паспорта чкурнув би з Петербурга, якби не стримував його Толстой, що вигадав шлях обхідний для добування виду. Дізнавшись, що президент погодилася уже давно на дозвіл Шевченку виїхати на Україну, він написав записку секретареві її височества, своєму приятелеві, Мюссару, щоб той ще раз звернувся до імператорової сестри. Тарас тим часом поговорив з Мокрицьким. Той обіцяв сприяти, як тільки буде формальний дозвіл її височества Марії Миколаївни.
Сидів і ждав. Вже все було спаковане у чемодан і скриньку, вже попрощався з друзями, — вони були упевнені, що дозвіл ось-ось дадуть! — а віз не зрушив з місця, загруз в багні узгоджень та листувань. Учора Мюссар вернув записку з магічним словом "згодна", й Тарас заніс Мокрицькому листа від Академії з цього ж таки питання. Тепер чекав, що скаже граф Шувалов, столичний обер-поліцмейстер.
Прокинувся, коли пробило п'яту, й не зміг заснути більше. Лежав, ходив від столу до умивальника, спускався вниз і згодом знову "зносився" на антресолі. Щось мав робити, діяти, а що, не знав. Даремно, мабуть, здався на умовляння старого віце-президента й не втік із Петербурга!.. Гай-гай, колишнього, екс-віце-президента!.. Підписано указ царя про зміщення його з посади. Вже відбулися й проводи, що влаштували йому митці столиці. Ні, власне, то був урочистий вечір на честь Толстого, а проводами він став тому, що в часі співпав з відставкою… Щоправда, дехто тішить себе надією, що імператор змінить, як кажуть, гнів на милість. Принаймні ще, формально, Толстой і досі відає всіма ділами в Академії…
Проходячи, — укотре вже! — побіля столу, згадав, що в клопотах про вид на виїзд забувся геть відповісти Маркевич, яка прислала йому листа з Німеччини. Пригнічений і водночас зраділий, долив води у каламар, що геть засох, дістав папір, захований уже в шухляду, й схопив перо… Гладенький, чистий аркуш чекав заклично біло, а він не знав, з чого почати… Врешті, вмочив перо й поставив дату "25 травня"… Згадав, як їхала вона з столиці, як проводжав. Побачив її лице, великі, гарні очі… І став писати. Швидко, не зупиняючись:
"Спасибі тобі, моя доню люба, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситися часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю…"
Спинив перо, згадавши ту Марію, сиріч Марусю, що жде його на кручі біля Дніпра, що обіцяла знайти йому вродливу, добру дівчину… Чи то знайшла?.. Там, може, його вже ждуть як "князя" із рушниками, а він тут нудить світом!..
Пустив перо на біле поле аркуша і написав про зустріч свою з Кожанчиковим, про звичаї тих книгарів, з якими їм доводиться, на лихо, мати справу, про свій журнал, що матимуть вони цієї осені… Поставив підпис і дописав:
"Як матимете час, то пишіть до мене через Каменецького, бо він знатиме, де я повертаюсь".
Перечитав, дістав конверт і запечатав… Справді, йому полегшало, як поділився бідою з ближнім… Магія пера й паперу!.. Чи спілкування?.. Невже повернеться він з України уже не сам — з дружиною?.. Яка вона?.. Ат, все одно! Аби своя душею, серцем, звичаями, аби було кому на добрі руки покласти сиву голову… О, знову сльози застують йому вікно, конверт, перо… Щоразу, як подумає про суджену свою незнану, ця голубінь печалі, немов туман, виповнює його всього… Вже інші внуків мають, а він усе ще парубок, козак-нетяга, самотина…