— Не може бути, щоб «Северная пчела»… — не вірив ще в прихильність цього видання.
— Часи змінюються, як полюбляли казати римляни! — гукнув Микешин. — Слухайте. «Поспішаємо повідомити наших читачів про вихід у світ поезій малоросійського поета Т. Г. Шевченка, під назвою «Кобзар». Ця невелика, але чудово видана книжка прикрасила б будь-яку, і найбагатшу, літературу: це по-справжньому геніальні твори обдарованого художника. Шевченко — тип чисто народного поета-художника; у ньому, як у Крилові — Русь, відбилася вся Україна — поетична, філософська, життєва і буденна! Чи нам, чи комусь іншому випаде честь написати огляд цієї книги, та ми вважаємо себе в достатній мірі щасливими, оголосивши першими про її вихід. Ціна один карбованець п'ятдесят копійок сріблом. Продається в усіх книгарнях. До книги додано портрет Шевченка, добре виконаний, проте, як нам здається, не зовсім схожий».
— Хто це писав? — спитав Тарас схвильовано.
— Якийсь поганець Блюммер.
— Чому поганець?
— Твердить, що я несхожим вас змалював!.. Виходить, він вас бачив… А ви такого знаєте?
Тарас напружив пам'ять.
— Ні. Певно, якийсь студент… — І раптом спохватився: — Тут справді так написано чи ти місцями щось додавав? Скажімо, про геніальність…
— Ось хрест святий! Беріть, читайте, радуйтесь, — подав газету. — От же песиголовець — не зовсім схожий, каже!…
За місяць накотився дев'ятий вал.
Надвечір якось тихо постукав хтось у двері, ледь прочинив і запитав:
— Чи тут живе Шевченко Тарас Григорович?
— Тут, тут! — гукнув Тарас і встав зустріти гостя. Зібрався саме писать листа Варфоломієві, що взяв та й змовк, немов набрав у рот води.
Внизу стояв хлопчина й терпляче ждав, допоки він зійде униз. Вклонившись, подав журнал, який дістав з-за пазухи.
— Вам Добролюбов ось передав.
— Спасибі…
Не встиг розгледіти у негустих ще сутінках, який це номер «Современника», хлопчина зник… О! Третій… Ще березень не наступив, а він уже готовий… Щось в у ньому таке цікаве, що Добролюбов прислав тепер, не дочекавшись виходу журналу в світ?..
Піднявся на антресолі, де вже горіла свічка, — збирався ж писать у Корсунь Варфоломівві, — і сів до столу… Може, надрукували й вони листа-автобіографію, якого він написав до Оболонського, редактора «Народного чтения»? Микола Добролюбов навіщось брав примірник. Він знав про це…
Пробігся змістом. Ось воно!.. Стаття про нього… Знайшов сторінку дев'яносто дев'яту і розгорнув на ній журнал. «Кобзар» Тараса Шевченка. Коштом Платона Симиренка, Санкт-Петербург, 1860 рік».
Заплющив очі. Що в ній, оцій статті?.. На старість він став чомусь боятися всього, що мало якийсь стосунок… Не потерпав за славу свою, підбиту лихом, а ніби мимоволі оберігав зболіле серце… У «Современнике» ніхто не може йому завдати болю!.. Коли вже «Северная пчела»…
Рішуче став читати.
«Поява віршів Шевченка цікава не для самих тільки пристрасних прихильників малоросійської літератури, але й для всякого любителя справжньої поезії…»
За звичкою, читав не вряд, — це буде потім, — а лиш вихоплюючи найголовніше.
«Він — поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний…»
А ось і лист-життєпис!.. Здається, весь… Ану ж, чи є закінчення?.. «…Скільки років утрачених! скільки цвіту зів'ялого! І що я купив у долі своїми зусиллями не загинути? Мабуть, чи не одне тільки страшне розуміння свого минулого. Воно жахливе, воно тим більше для мене жахливе, що мої рідні брати і сестра, про яких мені тяжко було згадувати у своїй розповіді, ще й досі — кріпаки. Так, шановний пане, вони кріпаки і досі!»
Утер сльозу, що впала йому на вуса… Тургенєв і Чернишевський пообіцяли визволити, вже залучають до цього діла «Товариство для допомоги бідним письменникам та вченим». Він сам не зміг, гуртом здолають… Про волю всіх людей і досі не чуть нічого втішного!..
Зітхнув і рушив далі статтею… Хто ж це її писав? Не сказано… Дарма!.. Звичайно ж, сам Добролюбов. Видна його рука…
«…Ми не маємо сумніву, що Україна захоплено прийме «Кобзаря», давно вже їй, зрештою, знайомого. Він близький до народної пісні, а відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів…»
Не Малоросії, а України!.. Це Добролюбов. Боже, який юнак! Йому ж лише недавно виповнилося двадцять чотири роки… В такому точно віці колись його самого з кріпацтва викупили… Воістину, скільки років утрачених, скільки цвіту зів'ялого!.. . Журнал з його листом редакторові йому прислав сам Оболонський.
А незабаром й журнал «Отечественные записки» надрукував рецензію. Про неї зовсім Тарас не знав, аж поки в Костомарова, в його «гусарськім» номері, куди прийшов провідати свого старого приятеля, не втрапив сам у пастку жарту. Не залишився в боргу Микола, син Іванів, сквитав йому «Бог дана»!..
— О, на ловця і звір біжить! — зрадів професор гостеві. — Послухай, що про тебе пише якийсь Варсава… — узяв журнал, закладений паперу смужкою десь на сторінці п'ятдесятій, і розгорнув: — «Талант Шевченка настільки визнаний читаючою публікою, а його твори настільки загальновідомі, що ми не помилимось, якщо скажемо, що, на нашу думку, Шевченко належить до першокласних поетів слов'янського світу. Його місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним».
— Це ж хто такий? — зніяковівши, спитав Тарас. — Не знаю я такого…
— Ти слухай, слухай! — спинив його Микола. Перегорнув сторінку, щось пропускаючи, і став читати знову: — «Які ж духовні потреби задовольняють твори Шевченка? Незалежно від усіх естетичних якостей його віршів, головне, що не тільки приваблює до нього читача, але й ставить поета вище рівня звичайних письменників, це те, що поява Шевченка переможно наносить поразку старим забобонам про зручність і незручність писання тією чи іншою мовою…» — Поглянув скоса на слухача, знов пропустив якісь рядки. — О! слухай, що тут сказано. «Він не належить до тих поетів, які тільки засвоюють собі існуючий спосіб виразу; в нього не підмічене в народу, але й не видумане ним особисто, у нього те, що, може, народ іще не говорив, але що він може сказати…»
Від тих похвал Тарасові зробилось терпко в грудях. І навіть трохи страшно. Ізгарячу так піднесуть, потішаться, а потім глянуть пильно…
Микола ще читав статтю, а він уже дивився в ті дні, коли відвернуться від нього знову, як то було раніше, як нині верне носа від деяких його нових поезій Пантелеймон…
— Ось так! — всміхнувся, закривши книжку Костомаров. — Тепер ти мусиш ходити в німбі, голубе, і кожне слово зважувати на терезах свого святого сану.
— А хто такий — Варсава? — спитав Тарас, нахмурившись.
Помовчавши якусь часину, Микола глянув з-під пелехатих жіночих вій і відповів:
— Син Сави… або Григорій Савич Сковорода.
— Сковорода!.. — не зразу збагнув Тарас. — Та він же… Ну, Миколо! — схопився з місця.
— Справді, — всміхнувся мило Костомаров. — Він це мені продиктував під час сеансу спіритичного в салоні мадам Хвостової, куди ти необачно не захотів зі мною, другом твоїм, піти…
Тарас обняв товариша й поцілував. Ні, світ таки перемінився, виріс і помудрішав!..
…Зимою ще він якось пожалкував, що Лазаревський, який займався всіма його ділами, живе далеко вельми, і той не змусив себе просити двічі. За кілька днів потому, як приписався Тарас утретє на Морській, — йому дали свідоцтво знову лише на рік і знову як рядовому, що у відставці! — Михайло рано-вранці прийшов до нього.