Нагнувся, поцілував у щоку.
— Недобре мені сьогодні, брате… — сказав Тарас. — Погіршало мені вночі…
— Я вже послав за лікарем.
— Ти напиши Варфоломієві, що зле…
Замовк, оскільки кожне слово відлунювало у грудях болем.
— Приліг би… — ледь не плакав над ним Михайло. — Учора ж ти…
— Не можу лягти — болить… А де ж той Едвард Якович?
Чув голос свій, мов за стіною, далеко десь.
— Михайло!
— Я тут.
— Ти ж напиши… Де ж той Барі?.. Вогонь у грудях…
Кроків він не почув. І перших слів.
Побачив уже обличчя лікаря, який схилився над ним, щоб вислухати.
— Як ви? — спитав Барі.
— Підстрибую… — всміхнувся. — З ночі пекучий біль у грудях…
Барі нахмурив брови, приклав до вуха трубку. Не довго й слухав. Випроста'вся, сказав щось Лазаревському й став готувати мушку. Коли поклав на груди, Тарас відчув полегкість. Не став питати, що з ним. Хоч не хотілось вірити, відчув, що справді пора настала «риштувать вози в далекую дорогу»!..
— Прийшла депеша з Харкова, — сказав Михайло тихо. — Вітають із днем народження, бажають щастя…
— Дякую…
— 3 Москви також, Михайло Щепкін…
— Добрий він чоловік…
— І з Нижнього.
— Спасибі всім…
Відчув, що очі йому стуляє спізнілий сон.
— Хтось відчиніть кватирку… Й дайте ковток води… — озвався знову здалеку.
Коли заплющив очі, долинув голос материн, якого вій згадав лише сьогодні…
Ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота…
Хотів гукнути матір, та побоявся сполохати її «Котка».
Став дрімоту сон питати: —
Де ми будем ночувати?..
Коли б іще побачити її лице… А душі мають лиця?.. Інакше як впізнати свою рідню, померлих друзів?.. Чи то Брюллов за муки свої в Ісаакіївському попав у рай?.. А як нема нічого, окрім життя, на цьому світі білому?! Є добра пам'ять, діло, що ти зробив… І в народ — безсмертя твоє і всіх!..
Там, де хата теплесенька,
Де дитина малесенька…
Побачити б її лице!.. Бо як її впізнає у сонмі душ?..
Біль розбудив. А може, він і не спав, а тільки марив, змучений… У грудях клекотіло, так ніби там кипіло щось…
Над ним стояв Микешин. Щось говорив, тис руку… Оглушений нестерпним болем, не чув тих слів. Напевно, поздоровляв… Були тут ще Василь та Олександр — брати Михайла Лазаревського. Похмурі всі, стривожені… О, тут і Лев Жемчужников!..
Кивнув йому і запитав, ледь чуючи свій незнайомий голос:
— Є маніфест? Дали вже людям волю?..
— Немає.
— Вмру й не знатиму…
— Та що ти, батьку! Лікар мені сказав…
— Чи душі мають лиця?
Присутні перезирнулися.
— Зустріну там Брюллова, Жуковського…
— Ти нас усіх ще переживеш! — крізь сльози гукнув Жемчужников.
— А де Барі?
— От-от прийде, — сказав Михайло Лазаревський.
— Пробачте, що зіпсував так іменини…
— Видужаєте, то надолужимо! — утішив його Микешин.
У Петропавловській пробило третю.
— Волі ще не чувати? Що кажуть твої царі й вельможі? — всміхнувся до Микешина.
— Мої — мовчать. У них із гіпсу голови…
— У бронзі знову мовитимуть: «Шануйте нас, бо ми великі й славні!..» Де ж той Барі?..
Біль роздирав, накочувався, мов хвилі в морі. Мушка уже не діяла. Йому дали мікстуру…
Мов крізь туман із болю, побачив знову лікаря. Він щось писав… Напружився й почув його, дав відповідь, що впала, як у воду, у той туман…
Невдовзі відчув полегкість. Груди йому отерпли раптом, здерев'яніли.
— А де Барі?
— У нього ж ти не один, і гірші є, — сказав Михайло, щоб підбадьорити. — Ти будеш уже одужувати…
Хоч знав, що це пусті слова, на диво, йому хотілося повірить їм.
— Коли б мені діждатись квітня, рушив би на Україну… І не вернувся б!..
— Землю ще ж не купили, — сказав Василь.
— Пожив би поки в приятелів…
— Обрид тобі так Петербург? — спитав Михайло. — Славлять тебе, друкують…
— Слава, як колискова пісня, нагонить сон… Додому треба їхати, у свій народі..
— Поїдемо, Тарасе, вдвох, — сказав Василь. — Я буду вам за джуру.
— Для цього ти, Василю, вже заважкий, — всміхнувся. — На побратима тягнеш… Якби мені додому, я там ураз одужав би!..
— А так, а так… — погоджувався із ним Михайло. І тільки очі були у нього сумні-сумні…
Увечері прийшли Барі й Круневич. Похмуро, мовчки вислухали по черзі груди й мовчки зійшли униз.
— Консиліум… — сказав Василь… — Щоб двоє таких знавців та не здолали якусь там хворість!..
Йому ж тим часом гіршало. Як вислуховували, то повертали сюди-туди й збудили біль, що задрімав…
Вернулися два ескулапи. Глянув на них Тарас і, не спіймавши погляду, все зрозумів.
— Давати й далі ліки, — сказав Барі Михайлові. — Поставим другу мушку…
— Це криза, пік хвороби, — озвався і Круневич. — Узавтра буде краще…
— Весною ми поїдемо на Україну, — сказав Василь. — Дозволите?
— По-моєму, — стенув Барі плечима, — це буде лиш на користь…
— Принаймні не зашкодить, — підтримав його Круневич.
Вони пішли. Михайло, що проводжав, вернувся з телеграмою.
Тебе здоровлять знову!
— Читай…
— «Петербург, Академія мистецтв, Тарасу Шевченку. Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада».
— Спасибі, що не забувають… — не скоро сказав Тарас. Чи біль, чи сльози йому здавили горло. Воістину: я сплю, а серце моє не спить! Він тут нездужає вже третій місяць, а вірші його мандрують по Україні, знаходять вірних друзів, а може, й послідовників ним розпочатих великих справ…
— Ви, мабуть, хочете побуть самі? — спитав Василь.
— Заснути б…
— Поспи, поспи, — торкнувся його чола Михайло. — Ми там, внизу, посидимо.
— Ідіть додому, — тихо сказав Тарас. — Іван побуде…
— Вранці я забіжу, — не міг ніяк лишити його Михайло. Не помічав, що сльози тихо сканують йому з очей, виблискують у бороді.
— Спасибі тобі за все, Михайло, — сказав Тарас. — Не мав я жінки, брате, зате господь мене сподобив другом таким, як ти, братами твоїми милими…
— То вранці я забіжу…
Кивнув йому, всміхнувся крізь біль і жаль. Провів його очима, послухав добре знану його ходу… Хотів назад гукнути і щось сказать важливе, та голос десь подівся!.. Ат, все одно… Важливі нині тільки життя і смерть… Не через те, що він боїться смерті, — вмирати всім не хочеться, — а через малість зробленого для України, для волі й долі рідного свого народу. Може, якби відчув, що мало так лишилося йому на світі жити, і зосередив усю свою увагу і силу всю на основному, то мав би більші успіхи… Або не мав би й того, що є… І все-таки, якщо признатись щиро, згайновано часу немало. І мало так написано за ці роки поезій… А в них же, в них його найбільша сила!.. Малюнки що — подивляться, похвалять чи погудять і йдуть собі… Поезія ж — огненний меч, що захищає правду й карає зло!.. Невидима і всепроникна зброя, що множиться в серцях людей, гуртує їх у легіони мислячих і небайдужих. А там, де мисль і совість, там — перемога істини!..
У Петропавловській куранти били північ. Розпочиналася нова доба… Для нього ж ці удари розпочинали і сорок восьме коло його життя!.. Аж сорок восьме… Лиш сорок восьме… Мало це чи багато? Старість чи тільки зрілість?.. Дід он прожив удвічі більше!.. А батько й мати?.. А Катерина — його сестра…
Потріскуючи, спливала свічка, танула… Чомусь йому здалось пророчим її горіння, і він дмухнув, аби не дати вогникові дійти кінця і згаснути в калюжці лою. Біль пронизав од того руху груди, затьмарив молок!..
Уже в пітьмі вслухався, як затухає, зменшується гаряча хвиля… Тихо, немов скрадаючись, вернулась думка… Дивно, але думки, його нічні самотні й щирі думи тамують біль…
Двором, куди виходило його вікно, пробіг хтось, хруськаючи тонким льодком. Минулий день був теплий, ледь не весняний, а ніч, видать, із морозцем… Як там не є, а по зимі…