— Не поспішай. Ще слави не заробив, ще тільки перші спроби… Отак взяло, примусило…
— То бог почув, Семене, мої молитви! — сказав Тарас. — Колись, було, дивлюсь на тебе, слухаю, а сам журюсь, що в нас нема нікого, хто б вивів нашу музику в музичний світ, на сцену, де чарує Глинка та італійці.
— В тобі і справді є демонічна сила, — сказав Семен серйозно. — Коли сідав за власні твори, думав завжди про тебе, згадував твої слова, твої пісні, твоє горіння волею…
— Тому й писав мені листи і надсилав якісь химерні гроші, не боячись, що вскочиш зі мною в халепу?
— А ти дотепний!.. Пишеш, що то брехня, що я тобі не винен ніяких грошей за малювання… — обурено сказав Семен.
— Хто ж знав, що гроші слати мені не можна…
— Писали навіть з острахом! Орлов на когось гаркнув, пішли чутки…
— А я сиджу й страждаю: забули мене усі!.. Один Семен згадає вряди-годи, та й то з якимись фіглями…
— Ну-у, що було, те загуло! — сказав Семен рішуче. — Я стільки, друже, думав про ці хвилини!.. Пишу, було, чи граю уже написане, а ти сидиш і слухаєш…
— Я? — запитав здивовано.
— Еге… І тільки щось десь не так, відчую твій безмовний докір…
— Я ж тут не був.
— Був! Може, навіть більше, аніж колись, як вчився і як писав свої пісні та думи…
Ця новина Тарасові була немов бальзам на рани. По правді кажучи, він сподівався на щось таке, ще сидячи у Третім відділі, та потім згас, упевнився, що то були ілюзії, обман себе самого. Виходить, ні? Страждання його будили совість в інших! І вірші теж трудилися, робили діло, кликали до боротьби!..
Семен заграв. Знайоме щось і незнайоме, але на диво сонячне, живе, жагуче.
— Що це таке? — спитав Тарас очима, щоб не завадити чарівній, дивній музиці.
— Дивертисмент «Українське весілля», — сказав Семен уголос.
Тарас примружив очі, щоб зосередитись лише на грі, на музиці, й не спостеріг, як перелинув на Україну, між рідний люд. Мелодії були йому з дитинства знані, та водночас немовби інші, глибші, приведені в якусь струнку систему, в гармонію. І до Семена то тут, то там хтось брав народну музику, сяк-так її пригладжував чи обробляв, і вже романс чи пісня. А він копнувся глибше, створив своє, виводячи його з народу й віддаючи народові з музичним твором душу свою, бентежну й щиру…
— Ти щось таке, таке зробив!.. — гукнув Тарас, коли затихли останні дивні звуки.
— Не муляло моє не дуже чемне поводження з народним нашим мелосом? — спитав Семен.
— Це справжній шлях: з народу для народу! Крізь власну душу й думу. Ти молодець!
— А знаєш, хто мені вказав дорогу, якою йти? Кобзар Тарас Шевченко.
— Щось не збагну… Я в музиці…
— Поезія твоя така! Ти перший знайшов цей шлях.
— Їй-богу, я не шукав, — сказав Тарас. — Писав, і все.
— Ти — геній!..
— Ну, Семене… — зніяковів. — Гостей на кпини брати — поганий тон…
— Я не жартую. Поки ти муштрувався по тих своїх Закаспіях, до тебе тут приглянулися і зрозуміли твій феномен, сплели вінок лавровий.
— А може, тут виною терновий, той, що одягай мені жандарми й лихі царі?
— І це якоюсь мірою, — сказав Семен роздумливо. — Жандарми теж підпомогли, примусили людей пильніше глянути на поетичні твої труди, як це буває часто вже після смерті автора… Готовий будь, Тарасе, до восхваляння, слави та… заздрощів Пантелеймона Куліша! — всміхнувся. — Він став такий…
Тарас здвигнув плечима.
— Писав мені у Нижній, «Кобзар» мій хоче видати…
— Бог з ним, — торкнувся клавішів. — Послухай ще фрагменти із музики до водевілю «Ніч напередодні Іванового дня»…
— Чий водевіль?
— Ти десь блукав, то мусив сам писати…
— Їй-богу, ти, Семене, вже ходиш біля опери! — гукнув Тарас, як він замовк, чекаючи його оцінки.
— Правда… — зітхнув Семен. — Подумую уже давно… На жаль, нема лібретто. І теми теж… Чекав на тебе, думав, що ти мені в пригоді станеш…
— До чого серце тягнеться?
— Якби таке, щоб в ньому був наш народ, його душа пресвітла, журба і сміх, ласкавість і героїзм…
— Мо', «Енеїду» Котляревського?
— Ні. То бурлеск. Троянці, Рим… А треба, щоб насправді, болюче щось для нас, для всіх…
— То, може, як зруйновано було козацьку матір Січ Запорозьку? Як козаки тікали аж за Дунай?
— Чи навпаки, — сказав Семен схвильовано. — Як сумували й прагли від турків вирватися у рідний край?.. Ввійшов Михайло Лазаревський.
— Тарасе, час!
— Подумай, — сказав Тарас, підводячись.
— Побудьте ще. Якраз така розмова… — зів'яв Семен.
— Аби і так устигли. Там ждуть уже. Тарас розвів руками:
— Це перший день, а не останній, брате. Тепер живем!.. На вулиці на них з Михайлом чекав розкішний, з конюшні графа, екіпаж…
…Цих неповторних, ясних хвилин Тарас так довго й так тяжко ждав, що, як вони настали, він розгубився, втратив отой порив до зустрічі, в який вкладав себе всього. Ще на мосту тримався, відповідав Михайлові, вбирав очима далеч, яка тонула в мороці й спливала знову вогниками, а на Васильєвському мов скам'янів. Сидів, пойнятий острахом, напівживий, так ніби він на страту їхав, а не на радісну, щасливу зустріч з друзями. Хотів гукнути кучерові, проте не зміг, і мусив торкнутися його плеча рукою. Той зупинив розгарячілих коней і запитально глянув на пана з вусами та бородою, як у розкольника.
— Ти їдь, а ми пройдемось трохи, — спромігся-таки на слово.
Вийшли на ледь підмерзлий весняний сніг і зупинилися біля Неви.
— Чого це ти? — спитав Михайло тихо.
— Щось стало зле… Подихаю…
— А-а…
— Двадцять років тому, — сказав Тарас, — я тут бродив, чекаючи на зустріч з волею…
— То ж як?
— Василь Жуковський та Карл Брюллов покликали мене прийти, і я відчув, що це вона… І справді, в той день мені вручили відпускну!… Щоправда, був тоді надворі квітень, світило сонце…
— Скільки ж було тобі?
— Двадцять чотири роки…
Сфінкси лежали чорні, вогкі. Мов покупалися і вийшли грітись… Вічні, холодні сфінкси… Дивляться на небо, річку, місто, й ніщо у них не стрепенеться, не заболить… А може, вони й не бачать нічого в світі більше, крім один одного? Та ще хіба своїх пустель, відбитих теплим спомином у їхніх грудях…
— Треба, Тарасе, йти, — сказав Михайло, взявши його за руку.
— Так, так! — стенувся. — Знаєш, що б не сказав, що б не зробив — усе мізерним буде у порівнянні з тим, що вони зробили!.. В ім'я чого?..
— Простої, може, людяності. Чи справедливості.
— Того не знають, певно, й вони самі… А втім, це ще прекрасніше!
Затамувавши подих, ввійшов у рідні двері Академії. Хоча стояла напівпітьма, просяяна двома свічками, він бачив, він пам'ятав усе довкіл…
— До кого ви? — спитав швейцар.
— Нас ждуть у графа, — мовив йому Михайло. Швейцар вклонився і відступив кудись у морок.
— Здрастуй!.. — шепнув Тарас чи, може, мовив подумки, обводячи очима альма-матер. — Ти, певно, вже забула, а я тебе ніколи не забував… Пресвітлий храм мистецтва, прийми стражденну душу, як ти прийняв мене колись!..
Ледь подзвонили, двері їм відчинив старий слуга, що, мабуть, чекав на них. Взяв одяг і запросив до зали.
Тарас, пропущений вперед Михайлом, ступив у двері й вгледів ще молоду тендітну жінку, що підвелася з крісла йому назустріч. Гамуючи шалене серце й сльози, пішов до неї сліпо… Чув, як вона охоплює йому руками голову і як цілує його в чоло, сам цілував ті милі ніжні руки, шепочучи слова подяки, радості… А потім вгледів графа, обняв його… Отямився в обіймах двох дівчаток, що цілували його також, неначе він їм був принаймні дядьком.
— Це наші діти, — плачучи і сміючись, сказала йому графиня. — Вони так ждали!..
— Навіть хотіли їхати стрічати вас на вокзал, — озвався граф. Постарів він, подався за ці тринадцять років. — Це наша старша, Катя…