— Так, нам дружити треба… Одна судьба, одна біда…
— О, гості в нашу хату! — кивнув Тарас на стежку, якою йшли якісь пани.
— Перший — то пан Молендський, а другий — пан Козловський, якийсь там родич мірчого, — всміхнувся Вольський. — Вирядився, немов на бал…
І справді, пан Козловський прийшов у фраці та рукавичках. На цій горі, в такій пекельній спеці він був кумедний.
— Леле! Пан заблудився, певно? — спитав Тарас у денді, як той вклонився вишукано, проте нетвердо.
— Прошу, чому ви так подумали? — підправив гострий короткий вус. — Я вийшов на полювання.
— А де ж рушниця ваша чи гончі пси?
— Рушницю несе позаду мій козачок. Тараса наче вжалили.
— І пан стріляти вмів?! —сміявся вже у вічі. Козловський став у позу, немов його збирався хтось намалювати чи виліпити для пам'ятника, і кинув гордо:
— Коли б мені попались ви в Житомирі, як я служив там становим!..
— То пан іще й алтинник[2]! — підсік Тарас.
— Панове, будьте свідками, що цей мужик у сурдуці образив мене, вродзоного!..
— Ти ж брав? — спитав зненацька Вольський. — Чого ж кричати!
— Хто він, щоб тут колоти очі моїм минулим?!
— Добре, — устав Тарас. — Прошу мені пробачити. З'явії лись так несподівано та ще в такому одязі… А я на фрак. маю, як кажуть, зуб…
— Миріться та будем пити могорича, — підтримав Вольський. — Діло уже кінчають…
Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас прослав хустину, поклав на неї сало, цибулю, хліб, поставив пляшку й чарку.
— Сідайте, гості дорогі! — вклонився всім. — Сюди, сюди, лід липу, — покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мірчому.
Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка й слово дістались пану Вольському. Тримаючи скляницю в пальцях, ніби тендітну квітку, він глянув приязно на новоспеченого сусіда-землевласника і мовив просто й щиро:
— Нехай вам тут живеться щасливо й довго!
— Ще спершу треба…
— Купите. Парчевський стільки винен, що з радістю продасть вам землю.
Перехилив, скривився і передав скляницю мірчому, який сидів по ліву руч од нього.
Хілінський мовчки випив; лише кивнув Тарасові. Козловський же, що перебрав у нього тост і чарку, підправив важно вуса й проголосив:
— Здоров'я його величності! Зробилось тихо-тихо.
— Тарах по чагарях! — сказав Тарас, не витримавши цієї паузи. — Без нього тут не обійдеться…
Вольський забрав поспішно пляшку, налив горілки в чарку, яку тримав Молендський.
— Не треба так високо дертись, панство, — сказав потому. — Досить цівї кручі…
Випивши, мовчазний пан Молендський оддав скляницю дядькові. Ледь повагавшись, Вольський йому налив. — Нехай вам бог поможе на цій горі, — сказав і випив селянин. Віддав порожню чарку не синові, а вже до рук Тараса. Вона одразу ж виповнилася.
— Бог нами гребує, — сказав Тарас, зиркнувши на Тимофія. Він пригадав, як звуть старого. — Марно нам уповать на бога…
— Пшепрашам! — вирячився на нього пан Козловський. — — В усіх костьолах моляться, ждучи від бога ласки, до нього всі звертаються в своїх молитвах!..
— Що користі з тих молитов! — озвався Тарас, закушуючи шматочком сала. — Попи, ченці морочать людей в церквах…
— По-вашому, всі богослови…
— Мавпи і лицеміри, — устав Тарас. Зірвав листок із гілки, що нависала якраз над ним, і запитав: — Хто це створив?
— Звичайно, бог.
— Так кажуть нам богослови. Хоч більшість з них, як мають розум, знають, що це не так.
І знову стало тихо. Козловський згодом хмикнув, прискалив ліве око, мов приціляючись, і запитав:
— Ну, ви принаймні віруєте в Марію-діву, матір Ісуса, бога нашого?
— Аякже… Мати-покритка — одвічне лихо людства… То як у те не вірити, що справді є, що серед нас!..
— По-вашому, Ісус Христос?.. Боюся навіть мовити…
— Хто постраждав за людство, за щастя всіх, достойний шани й віри, — сказав Тарас схвильовано. — Хто б він не був!..
Козловський хотів було продовжити цікавий диспут, але Тарас нахмурився і, слухаючи, як наляга незвично на нього хміль, почав читати писаний ще в Оренбурзі вірш:
А я так мало, небагато
Благав у бога. Тільки хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб а нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі…
Важка сльоза скотилася йому на вуса. — Буде тепер у вас, Тарасе, хата біля Дніпра, — тихо озвався Вольський. — Посадите собі садок, тополі…
Щоб не заплакати отут, при людях, пішов до кручі, звідки ще краще видно далеч, Дніпро внизу і схили, вкриті лісом…
…Хоч мав у грошах скруту, Парчевський був невловний для покупця з Санкт-Петербурга. Тарас чекав на нього більше доби, а й досі не міг дізнатись навіть, чи скоро буде їх благородіє у Межиріччі. Вольський і той лише розводив мовчки руки, оскільки мав оповістку, що слід чекати пана в суботу ввечері. А нині вже був понеділок. Натомість тут уже два дні крутилися і становий, і справник аж із Черкас, та ще жандарм із Києва. У них, звичайно, свої діла, і все ж чогось ці цербери гнітили настрій, змушували перебирати в пам'яті, що й де сказав, як з тим чи з тим повівся. Здавалося, усе гаразд… От тільки… Ні, в шинку, де вчора ввечері він розмовляв з селянами, не помічав когось такого… Трохи його помулював той могорич під липою і пан Козловський… Може, доніс уже?.. Був становим приставом…
Коли сідало сонце, не витримав. Узяв паперу аркуш і написав цидулку Варфоломієві:
"Я не дождався Парчевського, то й не зробив нічого, тілько купив гербового паперу; а на папері тім пишіть вже ви, що знаєте і що вам бог на розум пошле. Оставайтеся здорові; нехай вам бог допомагає на все добре. Щирий брат ваш Т. Шевченко. Іюль 13, 1859".
Зробив пакет, віддав Давиду-шинкареві, щоб переслав узавтра в Корсунь, і попросив, таки ж у нього, коней до Пекарів.
Ще в п'ятницю, як обміряли землю, одержав лист від Лазаревського, який його стривожив і засмутив, бо в ньому все було округле і несуттєве. Ні слова про цензуру та книгу, в неї послану, ні півсловечка й про те, чи граф Толстой живе ще й досі в Академії. Якщо екс-віце-президента відтіль попросять вибратися, то й він, Тарас — раб божий, що на поруках у їх сіятельства, зостатись може не тільки без майстерні, а й без квартири…
Коні біжать неквапно, кучер мугиче щось, на пісню схоже, чи просто так мелодію… Думки ж прядуться далі. І все чогось сумні, мінорні… Мабуть, заїде ще до Києва на кілька днів і в Гирівку — обняти матір Лазаревських, та й поверне голоблі на Петербург… До того, як придбає землю Варфоломій і вибудує на ній якусь хатину!..
— Паняй, паняй! — гукнув хтозна для чого кучерові. Той стрепенувся, вйокнув і… перестав мугикати свою журбу.
На березі чекати мусив на перевіз. Сидів на теплому — ще з дня — корінні явора, що оголила повінь, дивився, як у негустому вечорі несе могутні води старий Дніпро, і серце йому стискала туга. Так рвавсь на рідну землю, так марив нею, бачив її у снах, а наяву… Були і радість зустрічей, і сльози щастя; нині ж надходить час скорботи. Не сталось ще нічого, окрім затримки з купчою та скупченням чинів поліції у Межиріччі, та щось йому лягло на душу каменем, погнало в цю дорогу через Дніпро… Куди ж подівся той перевізник?.. Вечеряє чи п'є з рибалками на тому боці в Прохорівці?.. А може, ти, старий джиґуне, так припустив із Межиріччя, бо закортіло глянути в глибінь очей Марії?.. Пусте! Там гроші й речі… І вишита тобі сорочка?.. Згинь, сатано! Доскіпуєшся, немовби слідчий. Що я — чернець, аскет чи, може, ходячий труп? Живий, здоровий, здатний до боротьби й до щастя простих людських взаємин!.. Ну ж, ну… Дай спокій! Бачиш, горять вогні на річці? То плотарі сплавляють ліс. Пристати б оце до них і… Он, здається, пливе й Харон дніпровський! Таки гуляв на тому боці. Чи ставив десь у затоках верші…