— О, теща ваша ще десь підстрибує! — гукнула Олександра. — За стіл зібрались саме…
Нічого їй не сказав. Роздягся, сів до столу. Біля стільця господаря, що залишився вільним. Годилося б спитать про пана Пантелеймона, та не посмів, не стало духу.
Згодом, коли обід скінчився, вона сама торкнулася цієї рани.
— .Так і живу… — зітхнула. — Не жінка і не вдова… Як вовкулака, бродить по Петербургу…
— Може, мені про це погомоніти з Пантелеймоном? — спитав Тарас. — Оскільки був боярином…
— Ви ж знаєте його, Тарасе. Зашкодить тільки, — схлипнула. — Може, він переграє, втишиться… Я чула, що Маркевичі збираються кудись майнути…
У грудях щось стенулося і залишилось лежати там шматочком льоду. Рвалася, вважай, остання нитка, якою був прив'язаний до Петербурга… Ні, він не бігав, не набридав. Радів, що є вона десь тут, неподалік, що можна її зустріти, що час від часу його убога келія осяюється її небеським сяйвом, і потім довго чується йому і шерех сукні, і голос, що розказує міські смішні новини й свої домашні та творчі клопоти…
— Ви щось сказали? Знаєте, я нині стала якась така… Щось мовлять, а я не чую… З горя писати навіть розпочала…
— О! Може, з цього пива діждемось дива, — радо вхопивсь Тарас за соломинку. — Я ще тоді, в Мотронівці, відчув, що ви не просто гарна й розумна дівчина… Якби ви знали, серденько, як я тоді позаздрив Пантелеймону!..
— Справді? — засяяла крізь сльози тиха усмішка.
— Ось хрест святий!
— Треба було сказати про те мені… То, може б, я… Для мене ви були що бог!..
— Боги не крадуть чужих невіст… А вкравши, стають простими смертними…
— Ні, ви щасливим стали б!
— Я став солдатом, серденько… На десять літ…
— На нас усіх лежить якесь прокляття!
— Самодержавство йому ім'я.
Помовчали. Тарас давно помітив, що Олександра враз замикалася, відсторонялась ніби, коли торкались тем політичних. Може, це в неї ще відтоді, як розлучили її з Паньком жандарми уже на другім місяці по весіллі…
— Я геть забула про лист Марусі Максимович! — озвалась раптом господиня. — Вона й про вас там каже… Пішла в свою кімнату й принесла аркуш, списаний йому знайомим почерком.
Узяв із впалим серцем. Можливо, в нього вже є своя княгиня?..
— Читайте тут.
Як завжди, нічого певного. Все словеса, обіцянки та ледве-ледве вловне незадоволення його бажанням взяти собі просту селянку.
— Їхатимете, візьміть мене з собою на Україну…
— А що Панько?
— Він, певно, і не помітить…
— Ой закричить: "Грабують! Пробі!" — сказав Тарас. — А може, мені до вас позалицятися, щоб він тримався хати й своєї жінки?
— Кепкуєте! А я гадала…
— Вибачте. Невдало, видно, пожартував… — знітився. — Сидиш один в майстерні… Гаразд. Як буду їхати, то вам скажу.
— Спасибі!
— Хто знає ще, чи пустять мене туди, чи буде за що поїхати…
— Таки лежить прокляття…
— Брила неволі царської, духовне рабство лежить на нас! А ще — людська байдужість, душевний сон, — аж, може, надто різко сказав Тарас. Підвівся. — Піду вже, мабуть… Дякую вам за обід!
— Нема за що.
— Е-е, не кажіть! Порою хліба кусень дорожчий учти пишної у ресторані…
— Чи ви, бува, Тарасе, не голодуєте? — нахмурила так мило брівки.
— Ну, що ви! — не признався. — Я ж як-не-як поет, художник!..
— Треба вам одружитися.
— Немає з ким.
— Взяли б собі вдовицю. Щоб при достатках, гарна і молода. Щоб українка… У мене є вже й на прикметі…
— А скільки в неї кріпацьких душ? — спитав Тарас.
— Та, певно, з двісті.
— Чудово. Взяв би із них Тараса за козачка… — скривився.
— Хороший пан — це благо і для селян…
— "Пан", Олександре! І цим уже все сказано… Маруся мені знайде у Прохорівці просту трудящу дівчину, таку, як сам, і заживем!..
— Дай боже…
Він попрощався й вийшов у березневий вечір. Підмерзло знову. Хрускав грудкастий сніг. Повітря було лунке й прозоре. В небі яскріли зорі. А місяць, мабуть, ще не зійшов… Там, на Вкраїні милій, прокинулася б його сердешна муза, заговорила б на повний голос!.. Поет без краю рідного, без мук і радощів свого народу, без відчуття його плеча — пропаща сила!.. Що він тут зачерпне, по цих салонах панських?.. Чотири вірші за цілий рік, рік волі!.. Ні, треба, треба їхати!.. Вдихнути вітру рідного, послухать думи трудні своїх людей, припасти до джерела й напитись води живлющої… Не буде грошей, пішки піде додому. З села в село… Як в давнину ходили дяки вандровні, як проходив усе життя Григорій Сковорода… Добутись до України, а там уже!..
Спинився, бо сльози застували йому дорогу…
…Ішов на двір поштовий, як на тортуру. Власне, вже попрощався вчора. Сьогодні ж… Боже праведний, якби ж ти знав, як тяжко йому проводити її в ці мандри!.. Може, щось відчуває його душа… Чи просто зринув спогад про проводи до Рима Васі Штернберга, з яким вони ніколи вже не зустрінуться?.. Відтоді він не полюбляє проводів, розлук, прощань. У них щось е трагічне… Марко Вовчок… Марія… Його єдина доня… Єдиний син! Бо хто із пишучих чоловіків зрівнятись може з нею? Нема таких. У рідній літературі поети й белетристи здебільшого співати люблять дискантом, під солов'я…
А треба вить совою, кричать орлом, щоб світ почув, щоб моторошно від того стало світові й щоб він жахнувся долею твого народу!..
Вони уже стояли біля карети чи диліжанса. Опанас, Марія, малий Богдан… Побачили його і дружно пішли назустріч, Мабуть, рушають хутко.
— Ну, слава богу, встигли! — гукнув Маркевич.
— Чогось мені так тяжко… — сказав Тарас. — Неначе оце навіки…
— Ну що ви! Я приїду чи ви до мене, в Дрезден… — озвалася Марія весело.
— Вам, справді, треба глянуть на заграницю, — підтримав її Маркевич, що сам не їхав, а проводжав лиш до застави, — Щоб бачити і далі, й глибше…
— Еге, еге… Та хоч би мене пустили на Україну… — зітхнув Тарас.
— Питали?
— Боюсь. Та й грошей іще нема.
— Цензура не "соизволила"?
— Мовчить…
Марія так уважно й глибоко так вдивлялася в його лице, що він відчув, знітився. Ой недарма, ой чує її душа!.. Заграв ріжок. Тривожний, немов подзвін.
— Сідати кличуть, — сказав, ураз заметушившись, Опанас. — Прощайтесь!
Тарас обняв Богданка. Поспіхом, бо той уже душею був у диліжансі, в мандрах.
Марія лишилась з ним віч-на-віч.
— Ну-у, що тобі сказати на добру путь… — озвався, мов з-під землі, ледь чуючи свої слова. — І там про нас не забувай… Вертайся, як тільки зможеш, бо без свого народу немає нам звитяги, нема для чого на світі жить. Йди, як ідеш, не слухай тих, хто схоче збити тебе з дороги правди…
— Я не зійду! Клянуся вам!
— Спасибі.
— Мені вже час… Прощайте!
Вгорнула в білі руки його знімілу голову й поцілувала врочисто в лоб. Приклалася, мов до ікони!..
Обняв і чоломкнув смачно, щоб пам'ятала, що він жива людина, а не якісь там мощі чи дух святий.
Марія, скільки й видно було, махала йому з вікна.
Побрів поволі вулицею, яка вела на набережну Неви. Вода його втішала, настроювала на філософський, розважний лад. Був сам не свій. Так, ніби з нього вийняли й повезли серце… Бачив її великі, виповнені сльозами очі, й ті сльози тихо скапували йому на душу… Вася йому всміхався з палуби… Й не повернувся!..
— Побережись!!
Сахнувся аж до стіни. Одне це кляте "побережись!" його виводить із рівноваги. Ніби весь час йому нагадує недремне царське око, щоб був обачний, тихий… Добереглись!.. Здається, далі нікуди!..
Нева текла, велична, біло-чорна — мов королівська мантія…
Знав, розумів, що то вода й крижини, а все ж не міг дивитися на цю "державну" річку. Оскільки мав роботу, примусив себе облишити, сумні думки й піти на міст. Олією писав портрет, який йому замовив прямий нащадок Кочубея, що з Іскрою колись давно послали супліку царю Петру про чорну зраду гетьмана. Завдаток взяв на фарби та прожиття, тепер трудись, небоже, малюй невдатну голову, яку зрубали… таки ж за вірнопідданство! Й таке бува. З царями жарти кепські…