— Не всяка пам'ять — благо… — почав було господар. Проте Тарас не дав йому розвинути своєї думки:
— Пам'ять про давню волю, може, єдиний скарб, що в нас лишився. Поки її не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надія…
— На що? — спитав, прискалившись, господар дому.
— На те, що цар дасть волю, — устав Тарас, ховаючи у вусах посмішку. — Чи є тут хтось із тих повстанців?
— Кожен ходив у Корсунь.
— Хочу погомоніти з ними. Цікаво ж…
Мірчий пройшов поволі до вікна і глянув крізь нього в двір.
— Он наймит чистить стайню. З ним побесідуйте, коли охота, — мовив. І перший рушив з хати.
Плечистий, рослий дядечко спідлоба глянув на незнайомця, якого підвів до нього мірчий, і вткнув у землю вила.
— Що ж, можна і побалакати… коли велять… — примружив сині очі.
— Я не велю — прошу тебе, — скривився мірчий.
— Дякую, — торкнув його Тарас за лікоть. — Ми тут і вдвох домовимося…
Віч-на-віч з гостем наймит став настороженішим. Оглянувся чомусь на хлів, на вила…
— Присядьмо ось на колодках, — сказав Тарас. Той мовчки сів, склав руки на животі. Порепані селянські руки…
— Я народивсь і виріс теж кріпаком, — озвався Тарас неголосно. — А в двадцять чотири роки викупили мене з неволі люди…
— Насправді?
— Щоб брехати, я застарий… Потім я став складати вірші. Й за них мене заслали на край землі…
— Шевченко?! — розширив очі наймит. Тарас кивнув.
— У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам ваші вірші… про гайдамаків, Ґонту й Залізняка… — підсунувся до нього ближче. Потому зморщив лоба і прочитав напам'ять:
А Ярема — страшно глянуть —
По три, по чотири
Так і кладе!..
— Ви теж були у Корсуні? — спитав Тарас.
— Де всі — там я, — не крився від нього наймит мірчого.
— По що пішли?
— По волю.
— До князя?! — мовив з докором. — Просити в пана волі! Вона не кусень хліба, щоб жебрати її в панів!
— Гадали, він приховує…
— Як ви могли повірити, що цар почне відроджувати козаччину на Україні!
— Цареві що… Як схоче, то й не таке… — пошкрібся в тім'ї наймит.
— Не схоче! — різко сказав Тарас. — Козацтво — воля, влада усіх для всіх. А цар — це гніт, безправ'я простих людей, що трудяться, і благо панства, прихвоснів, лакуз царя, опори його й надії.
— Виходить, спершу треба прибрать царя? — здивовано спитав бунтар гарбузинський.
— Всіх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, міністрів та губернаторів, жандармів, панство…
— Господи, це ж треба сили й сили!
— Коли з'єднати силу всіх злидарів, невольників усіх імперії, то цар, жандарми, панство потонуть в ній, і сліду від них не лишиться.
Запала тиша. Наймит зітхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або вирішуючи.
— Якби ж це їм послухати… — сказав нарешті тихо.
— Кому?
— Та є тут у нас дядьки кебетні… Не те, що я…
— Зведи мене із ними.
— Це треба якось… Може…
— Я ще сюди приїду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене…
— Он пан!.. — шепнув по-змовницьки.
Тарас притих, підтримуючи його даремний острах. А втім, з панами будь-якими найліпше бути насторожі. В цього сільського дядька вже в гіркий повстанський досвід — пролита кров…
…Про Мліїв чув ще в Петербурзі. Власне, про ті дива, які творили в Млієві брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли проїздом до Кирилівки побачив сам, він загорівся вивчити нові людські взаємини, що так вражали в морі неволі, зла, пригнічення. А ще відчув: заводи, робочий люд, який на них працює, несуть в собі прообраз чогось того, що знищить кріпосників-собачників і скине їхніх ідолів з кривавих капищ.
З Корсуня його привіз Варфоломій. На хутір до Хропаля, найближчого помічника і зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, — приїхав щось узяти й перехопити, — й вони, вже вдвох, невдовзі рушили на цукроварню в Мліїв.
— Побув удома? Як там? — спитав Хропаль, пригладивши розкішні вуса.
— Біда…
— Вже скоро, може, звільнять.
— Чи побалакають, та й буде все, як і було!
— Тупі у нас міністри, — зітхнув Хропаль. — Не можуть ніяк збагнути, що вільний краще трудиться, аніж кріпак, що мало бути з хлібом та ковбасою; потрібні вкрай машини, верстати, рейки для залізниць… Того кріпак не зробить. Не схоче і не зуміє. Він навчений робити хліб, а тут — вогонь, залізо, пара, гуркіт…
— Якби людей звільнили — всього навчилися б, — сказав Тарас. — Я знаю те по собі. Повіриш, став одразу якимось зовсім іншим, до всього вдатним, спраглим і геть невтомним! Вчуся і вчитись хочеться. Яке це щастя — воля!..
Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побігли швидше. В'їжджали в місто вільних людей труда, що виросло в долині сліз.
Завод не тільки вразив, а й приголомшив. Тарас раніше бачив і парову машину на кораблі, яким плив з Астрахані до Нижнього, і поїзд, що, неначе Змій Горинич, сопів вогнем між двох столиць, та тільки тут, де зібрано силу-силенну цих вогнедишних велетнів — творінь людських, ще раз — і вже безповоротно! — впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через такі заводи, де для ганьби кріпаччини не буде місця.
Селище його не менше подивувало. Кожному — будиночок, город, садок. А потім ще — лікарня, школа, лазня!..
Обідали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зібралося чимало люду. Від праотця цієї фірми сімдесятирічного
Яхненка до молодих учителів, які недавно ще самі були студентами.
— Батьку Кіндрате, — обняв Тарас Яхненка, — що, що ви тут наробили! Це ж просто диво дивне!..
Кіндрат Михайлович поплямкав ротом, глянув на Симиренка значущим, хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися, і похвала Тарасова була на руку старшому.
— Кажи Платону Федоровичу, — всміхнувся він. — Платоша сюди назвозив із-за границі того добра.
— Назвозив би, якби не ви… — чомусь знітився Симиренко.
— Та й школу він побудував. Лікарню теж…
— А церкву — ви, — не залишився в боргу Платон. І посміхнувся.
Видно, вони любили отак покпинити один із одного, погріти душу жартом.
Тарас дивився, слухав, мотав на вус. Ці заповзяті, вдатні цукрозаводчики були обидва із кріпаків, а вславилися на всю Росію умінням вести діло, дивитися у перспективу, розпізнавати усе нове й корисне для процвітання фірми, її заводів, краю…
Відчув, що всі чомусь на нього дивляться.
— …З нового щось, недавнього… — сказав Хропаль. А-а, прочитати просять! Що б їм таке?.. Хіба що це… Підніс правицю, втишуючи, й почав вірш-біль, написаний якраз рік тому в Санкт-Петербурзі:
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом…
Читав і бачив ниву — всю золоту, під синім, чистим небом, — кріпачку з сином біля грудей…
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою-таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога…
Обвів присутніх поглядом з-під обважнілих навислих брів і кинув, ніби докір:
Проснулася — нема нічого…
На сина глянула, взяла
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.
Замовк. І всі мовчали. Вірш був — як сіль на рану. Всі ждали людям волі, вона ж собі барилася в палатах царських та міністерських.
— Скоро ми прочитаємо новий "Кобзар"? — спитав Хропаль. — Вже той давно зачитаний аж до дірок…
— Не скоро, — сказав Тарас. — Ніхто не хоче дати на нього грошей. А я своїх не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться…