На очі йому потрапив аркуш, змережаний густим письмом. Це ж вірш, написаний учора тут… Як міг його залишити, не заховать!.. Дай боже, щоб справник тут не побував і не побачив… А втім, здається, в ньому нема чогось такого… Йому ж іще не заборонено — новим царем! — писати та малювати!.. Бач, звик ховатися за десять літ заслання… І недарма. Гаразд іще, що зшиток з його поезіями забутий в брата в Корсуні. Якби колись покинув у Сологуба оті свої "Три літа", то, може б, легше йому прийшлося потім…
Узяв перо, вмочив його і написав на аркуші, вгорі, над віршем: "Сестрі". Пробіг рядки очима, де йшлось про сон, і зупинився, вражений пророчістю рядка про власну долю, яка йому одкрилася вповні лише сьогодні.
І в хвилі човен порина,
"Мій братику! моя ти доле!"
І ми прокинулися. Ти…
На панщині, а я в неволі!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!..
Правда: знов поринає човен його життя… Він не писав цареві од, не буде й нині тратити на нього фарби та полотно!.. А може, й справді треба було втекти на вороних з Платоном і Варфоломієм?! Вже був би досі… Всує! Людині чесній, щирій і справедливій ніде немає місця, за нею скрізь чигає влад.і неволі й зла… Хотів хоч тут, на берегах Дніпра, знайти собі пристанище на старість літ… Минуло менше тижня, а вже йому вдається, що те було давно-давно!.. Тепер про нього дбають, не пропаде…
Вмочив перо, підсунув аркуш і, як завжди в тяжку хвилину вирвав із серця біль, розпуку рядками вірша-стогону:
Колись дурною головою
Я думав: "Горенько зо мною!
Як доведеться в світі жить?
Людей і господа хвалить?
В багні колодою гнилою
Валятись, старітися, гнить,
Умерти й сліду не покинуть
На обікраденш землі…
О горе! горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
Щодень пілати розпинають,
Морозять, шкварять на огні!"
Знесилений, обм'яклий весь, сидів над віршем, вдумуючись, чи все сказав, чи так сказав. Тепер, відколи вирвався із тих пісків закаспійських, старався кожне слово, немов стрілу, пускати в ціль. Хто знає, скільки йому відпущено паперу й днів?..
Згорнув, нарешті, аркуші, зиркнув довкіл, — як у казармі! — й сховав мерщій в кишеню. Так буде ліпше. Можна б і за халяву, але чобіт немає.
Хоча була глибока ніч, у хаті стояла денна спека. Дмухнув на свічку й тихо, щоб не збудити справника, покрався в сіни. Садом вже йшов звичайно. Правда, його чомусь похитувало, неначе випив зайве… Так, мимохіть оглянувся і вгледів білу постать, що йшла за ним. Десяцький! Не спить, дурний, несе собачу службу!.. Боїться, бідний, справника… Це ж утечи він зараз, сердега цей наразиться на лють того недолюдка…
З високого крутого замчища йому відкрилось диво — Дніпро у сяйві місяця!.. Його Дніпро… А може, знову?.. Страшно про те й подумати!.. Щоб міг, зробився б чайкою, змахнув тугими крилами й літав би вільно й вічно над цим безкраїм обширом!..
На сході ледь-ледь світліло небо… З імли на плесо виповз, мов Змій Горинич, сиплючи снопами іскри, пароплав…
…Несповідимі путі господні… й справникові! Ще снідали вони в Черкасах, а на обід примчали вдвох у ті ж Мошни, якраз на борщ і кашу до станового. За всю дорогу справник не обізвавсь і словом. Та й він мовчав: учора наговорилися!
— Де ваші речі? — вийшов із дому справник, коли Тарас одпочивав на колодках під грушею.
— У Прохорівці. А що?
— Пишіть листа, і я пошлю когось привезти. Табачников кудись подався з двору, а він дістав із саквояжа (треба його з листом вернути Максимовичам!) папір та чим писати й замислився. Погано, страх погано, коли не сам собі господар, коли подальша доля в чужих руках!.. Що ж написати? Правду? А де вона й навіщо нею лякать людей, які не можуть тобі зарадити?.. Поставив спершу: "Мошни 22 липня 1859" і написав:
"Мої єдині друти! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мої речі, і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль. Може, я ще заїду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може, й ні, я ще сам добре не знаю. Оставайтесь здорові! Нехай вам бог помагає на все добре. На той рік, може, буду вашим сусідом, а поки що не забувайте щирого вашого
Т. Шевченка.
А саквояж ваш я таки трохи пом'яв. Вибачайте!"
Згорнув удвоє аркуш. Навряд чи він заїде… Мо', повезуть… Казенним коштом, споро!.. Тоді везли дванадцять діб. По бездоріжжю. Нині ж… А може, ще цей препаскудний справник здійснить свою погрозу? Навряд. Хіба як вищі власті дали йому на те ласкаве благословення… Мерзенний стан, коли безсилий вирватися з липких тенет!..
Підвівся і сам пішов до хати шукать пристава. Завидна нехай би хтось поїхав до Максимовичів…
За кілька днів, надвечір, коли привіз малих синів Добржинського до управителя, відчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не стежать, аж на тобі!
— Ви з нами йдете, дядьку? — спитав молодший хлопець.
— Ні. Йдіть самі, — озвався. Не мав чомусь бажання провадить світські бесіди. Та й не хотілося йому — на зло! — тікати від тих очей. Оглянувся. Ще молодий… Років сімнадцять, може… Поволі, мов знічев'я, іде до нього. Очі аж завеликі, повні якогось палу… Радий, що не проґавив… Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне…
— Здрастуйте!.. Я… я давно хотів зустрітись з вами… — залепетало. — Я тут живу… У дядька… Ви, може, чули… Він Яровий, і служить тут… О! Ви, напевно, знаєте його дружину! Вона дочка художника, професора по малюванню Павлова. Ви, мабуть, знали його колись. У Києві. Я чув, що ви збиралися посісти місце…
— Вибачте, — сказав Тарас сердито. — Я маю йти. Мене там ждуть, — кивнув у бік палацу панського, куди пішли приставенята.
— Зайдіть до нас! Будь ласка!.. — молив юнак. — Я снив цією зустріччю… Коли б ви знали!..
Мовчки пішов алеєю. Юнак за ним. На відстані, яка поволі збільшувалась.
Ніхто ще так за ним не стежив… Знає про нього те, що він давно і сам забув… Це ж треба!.. Йде. Несміливо, мов собача бездомне, якому кинеш кістку… А може, він, цей хлопець, за ним поплівся з голоду? Так ні ж, тут дядько служить… Може, чим завинив перед "властями предержащими", і становий примусив його служити нишпоркою? Ні, так не служать з примусу!..
З палацу вибігли малі Добржинські, раді, що попрощалися, що можна знов податися кудись на річку, в поле. Завтра їм, бідним, їхати від батька-неньки в Київ, науку гризти…
— Васю! Ти їдеш з нами? — кинулися вони до хлопця, що зупинився осторонь.
— Авжеж… поїду… — мовив, не зводячи очей з поета, якого добрі коні от-от помчать від нього.
Тарас пройшов, не глянувши. Чогось зробилось прикро за це дитя, чогось душа взялася льодком журби.
Прислухався. І він, як видно, теж гімназист, і вчиться теж у Києві… О світ, о люди!..
Ввечері, коли прийшов у гості (Табачников десь загуляв) в одну родину милу й приніс дарунок Максимовичів — свіженьку першу книгу "Украинца", ті сяючі, пекучі очі з'явилися туди ж за ним. Господаря нітрохи це не схвилювало й не насторожило, хоч він живе й працює тут і, певно, знає усе, що діється в селі й маєтку.
— Прошу! — ледь уклонивсь Тарасові, запрошуючи його в світлицю, де вже поквоктував новий блискучий самовар і чашечки до нього збіглись обрусом, немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч і поляк, а діло знає!..
Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарешті, й до Максимовича, оскільки в книзі, яку приніс, були лише його труди на ниві літературній та історичні студії.
— Що то як вчений муж, — сказав Тарас, гортаючи. — Зібрав докупи всячину, і — маєш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав.
— Цікаво… Що ж він пише в своїх листах Погодіну?
— Таж про Хмельницького…
— Співа хвалу чи лає?
— Ще не читав.
— О! Тут і "Песнь о полку Игореве, переложенная на украинское наречие М. Максимовичем".