Дівчатка реготали, а маляреві вривавсь терпець.
— Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!..
— О'кей!
І справді, він присмирнів, замислився… А за хвилину-другу спитав трагічним тоном:
— А хоч співати можна?
— Та вже співай!.. — дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в риси, в порухи очей, брів, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, і слухав голос його душі, де зрушилося, перемішалося ледь не півсвіту. То він співав гортанно, аж ніби якось трубно, сумні пісні, то розправляв широкі плечі, зблискував вирластим оком, і пісня його ставала схожа на буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволі гасла, гасла й знов оживала ніжним, сумним романсом…
— Айро! — спіймав Тарас себе на тому, що не малює, — Я так не можу… Сльози мені роботу застують…
Тієї ж миті Олдрідж схопився, скрикнув, ніби його ужалили, й почав якийсь химерний танець, в якому тіло грало, текло, звивалось. Ритм був такий шалений, що, мов потік, підхоплював усе довкіл, примушував єднатись з ним. Дівчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба, й сам Тарас відчув, як ноги рвуться піти в танок!..
Тут Айра враз спинився, впав на стілець і вдав, що знов позує, що то й не він допіру чинив таке шаленство в майстерні of the artist[10], як називав Шевченка, оскільки був неспроможний вимовити його ім'я.
Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потім вже й впівголоса заводив котрусь пісню з тих, що любив, і Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних чужих мелодій. Він схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечірню пісню мамину…
Таким його й намалював. Був певен, що це і є він справжній. Сумний і добрий Айра, великий негр, що став йому як рідний брат, Отелло в плоті й крові…
…Ні, не такою бачилася йому прийдешня зустріч із Кулішем! Його листи у Нижній і в Петербург із хутора біля Борзни, а потім і з Брюсселя пронизані були чуттям братерства, думкою про спільне діло… Й раптом така метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якісь ознаки цих перемін… Як не просив Тарас Панька приїхати до нього в Нижній Новгород, — хоча б на день! — не захотів, пославшись на те, що їхня зустріч зашкодить справі. Щепкін не побоявся, а він — бочком, бочком — і гайда на Україну, а потім далі…
Почувши від Семена, що друг його Пантелеймон у місті, Тарас усе покинув й помчав на Вознесенський, щоб обійняти його й дружину милу, якої він не бачив після весілля, де був не ким-небудь — боярином!..
Із передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, і щось здавило в горлі — аж стало важко дихати. Пантелеймон!..
— Хто там прийшов? — з'явилася у дверях пані, яка ледь-ледь нагадувала ту Олександру з хутора біля Борзни.
— Не кажуть… — знітилася служниця.
— Чи ти царівна, чи королівна?.. — спитав Тарас так, як питав у неї колись давно в Мотронівці.
— Тарас… Тарас Григорович?! — схопилася вона рукою за одвірок.
— Я, серце, я!..
Обняв її, поцілував, відчувши смак її сльози.
— Ой, що вони зробили з вами!.. — скрикнула і заридала.
— Нічого… Просто давно не бачилися… — втішав, немов маленьку. — Я ще міцний… А голову то притрусило снігом…
— Чого це ти розплакалася? — ввійшов Панько. — Набридло!..
— Дивись який, — сказав Тарас. — Таку дружину має, ще й вередує!
— Хто це? — нахмурив грізно брови Пантелеймон. Він не змінився майже, хіба що став поважнішим.
— Боярин твій.
— Невже Тарас?..
— А то ж яка личина! — ступив до нього й тричі поцілував. — От ми й зустрілись, брате!..
— Цар безконечно милостивий, — сказав смиренно Пантелеймон.
Тарасові смиренність ця різнула вухо, та був такий щасливий зустріччю, що не звернув уваги.
— Ну, як там, як на Україні? — спитав обох. Куліш стенув плечима.
— Все, як було… — сказала Олександра. — Хіба що стало більше дівчат гарненьких… — глянула на чоловіка. Той спохмурнів.
— То це ж чудово! — виручив його Тарас. — Котрась моєю буде!
— Ти в Нижньому не одружився?
— Ні, Паньку. Й слава богу! Знайду собі таку, як сам, просту та бідну.
— З бідності не будеш хліба їсти… — сказав Куліш. І спохватився: — Прошу в світлицю, гостю дорогий! О, тут був цвіт громади, її душа й окраса!
— Варваро Яківно… — поцілував пухкеньку ручку Карташевської.
— Чого це ви, Тарасе, так рідко в нас буваєте? — примружила віясті очі. — Мо', захопились кимось?..
— Вгадали. Звати мою любаску преніжно — Акватинта…
— Так ми й повіримо, що ви весь час у праці!..
— Варваро, дай же й іншим хоч привітатися, — спинив сестру Макаров. Подав Тарасу руку. — Ну, як тобі Пантелеймон? — спитав тихенько.
— А хіба що?
— Вже з усіма встиг посваритись…
— О, й Вася тут! — зрадів Тарас.
— Не Вася, а… Василь Михайлович, — поправив його Куліш, що підійшов.
— Ну що ти, Пантелеймоне!.. — скривився Білозерський. — Для нього я до смерті буду Васею, і це моє найбільше щастя.
— Їй-богу, я… — почав Тарас виправдуватися. — Гадав, що ми…
— Не слухайте його, Тарасе, — прийшла на поміч Олександра. — Панько від того злиться…
— То не жіноче діло! — спинив її Пантелеймон. І до Тараса: — Вибач, коли не так щось мовив… Як хочемо, щоб нас сторонні поважали, то мусимо самі себе пошанувати… — Відвів його в куток вітальні, де не було нікого, й продовжив думку: — Надто вже ми прості, з усяким запанібрата!..
— Хіба це зле?
— Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусі та шапці-бирці.
— Правда.
— Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух!
— Це нині навіть в моді, — всміхнувсь Тарас. — Та й, врешті-решт, не шапка вірші пише, а голова…
— Хто зна, хто зна… — протяг Куліш. — Твої останні вірші… Ті ж "Неофіти"…
— Що ти до них вчепився? — різко спитав Тарас. — Я довго так не писав поезій, що міг забути, як воно… Та й інші люди кажуть, що добра річ…
— Ти слухай, що я кажу, — похмуро спинив Куліш. — Ніхто тобі так не порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють і друзі, і вороги…
— Про ворогів, їй-богу, хтось набрехав, — сказав Тарас. — Ще й досі немає дозволу на видання хоча б старих поезій.
— Крім нас, — розвів руками, — усі, Тарасе, тут вороги!..
— Виходить, що вороги мене з неволі вирвали? — не скоро спитав Тарас. — А друзі за десять років не обізвалися до мене й словом?
— Мій лист тобі нашкодив би.
— Найперш — тобі?
— Мені також… Тебе спіймали волею, як рибу на черв'яка.
— Не будь смішний! Хто витяг мене з того болота, розжився тільки на неприємності.
— Я чув, що ти вчащаєш до "Современника".
— То й що?
— Панаєв і Некрасов — мої смертельні недруги.
— У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас і в них один і той же ворог.
— Який?
— Твій "безконечно милостивий"!.. Куліш нахмурив брови і мовив скрушно:
— Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столиці… Встиглії тобі забити баки!..
— Ніхто мені не забивав, — сказав Тарас. — Згадай різдво у Гулака…
— Невже тебе нічому не навчила твоя солдатська каторга?
— Навчила… Краще бачити, де друзі, де вороги.
— То як же ти пішов з поклоном до Чернишевського!
— З поклоном? Я? — перепитав Тарас, обурившись. — Цареві й то не кланявся!"
— З двох зол ти вибрав гірше — семінариста[11].
— Я вибрав — друга по боротьбі, захисника знедолених, який торує безстрашно шлях…
— На каторгу, — не дав йому домовити Пантелеймон.
— А ми хіба не ним ішли у молодості? — спитав Тарас, помовчавши.